Уранці Мати Катерина вперше за багато років не стала дзвонити у дзвіночок до загальної молитви.
Вона сиділа у своїй кімнаті та дивилася на маленький пластир, який зняла з ручки новонародженого. Поруч лежав медичний пакет, знайдений біля дитячої. На ньому не було назви ліків — лише стерта наклейка та кілька цифр.
Вона знову і знову прокручувала в голові слова Надії:
— «Ніхто до мене не приходив».
Але тепер настоятелька вже не знала, чому вірити.
У двері постукали.
— Матушо, можна?
Це була сестра Марфа.
— Увійди.
Марфа помітила тривогу на обличчі настоятельки.
— Що сталося?
Катерина мовчки простягнула їй пластир. Марфа нахмурилася.
— Звідки це?
— З руки дитини.
Сестра зблідла.
— Але лікарка казала, що малюкові нічого не робили.
— От саме.
У цей момент із коридору донісся голос Надії:
— Матушо? Ви тут?
Катерина швидко сховала пластир у кишеню.
— Так. Входь.
Надія з’явилася на порозі, притискаючи до грудей немовля.
— Я шукала вас. Він знову погано спав.
Мати Катерина подивилася на дитину.
— Надіє, скажи мені чесно. Після пологів ти пам’ятаєш усе?
Молода черниця замислилася.
— Майже.
— Що означає «майже»?
— Я пам’ятаю, як мене увезли до кімнати. Потім мені стало дуже холодно. А далі… провал.
Катерина відчула, як по спині пробіг холод.
— А коли ти прокинулася?
— Вже вранці. Лікарка Анастасія сиділа поруч.
Марфа різко підняла очі.
— Вона була з тобою всю ніч?
— Так.
У кімнаті повисла тиша. Надія раптом спитала:
— Чому ви так дивитеся на мене?
Катерина не відповіла. Натомість вона запитала:
— Ти коли-небудь прокидалася вночі й помічала щось дивне?
Надія опустила погляд.
— Один раз.
— Що саме?
— Мені здалося, що хтось стояв поруч із ліжком.
Марфа прошепотіла:
— Хто?
— Не знаю. Було темно. Я відчула запах… лікарні. І почула металевий звук.
— Який?
Надія заплющила очі.
— Ніби відкрили маленький металевий ящик.
Катерина встала. Тепер вона була впевнена: те, що відбувається, не мало стосунку ані до дива, ані до порушення обітниць. Хтось мав доступ до Надії. Але хто? І головне — навіщо?
Увечері настоятелька вирішила перевірити старі записи про попередні вагітності. Вона дістала архівний журнал і почала перегортати сторінки. І раптом побачила одне й те саме прізвище: Анастасія Воронова. Лікарка.
Поруч із кожною вагітністю стояла її підпис. Але на останній сторінці було дещо ще. Червоним чорнилом хтось написав:
«Не намагайтеся згадати ніч перед першою вагітністю».
Катерина завмерла. Почерк був її власний.
Таємниця, яку ніхто не повинен був побачити
Мати Катерина кілька хвилин не могла відвести очей від останніх рядків у журналі.
«Не намагайтеся згадати ніч перед першою вагітністю».
Почерк справді був її. Але вона зовсім не пам’ятала, коли написала ці слова.
— Матушо?.. — тихо покликала Марфа.
Катерина закрила журнал.
— Нікому ані слова.
— Але чому ви самі написали це?
— Не знаю.
— Ви думаєте, лікарка Анастасія причетна?
Настоятелька подивилася на неї.
— Я поки нічого не думаю. Я хочу знати.
Наступного дня лікарка Анастасія приїхала до монастиря, як зазвичай, близько десятої ранку. Вона посміхалася, привіталася із сестрами й спокійно пройшла до медичної кімнати.
Катерина спостерігала за нею з коридору.
— Ви щось хотіли мені сказати? — спитала лікарка.
— Так. Нам треба поговорити.
— Звісно.
Вони увійшли до кабінету. Катерина зачинила двері.
— Чому на руці дитини був пластир?
Усмішка лікарки зникла.
— Я не розумію, про що ви.
— Тоді поясніть мені, звідки він узявся.
Анастасія кілька секунд мовчала.
— Можливо, хтось зробив звичайну процедуру після народження.
— Хто?
— Я не знаю.
— Ви були поруч із дитиною вночі.
— Тому що він потребував спостереження.
— І чому ви не записали це в журнал?
Лікарка відвела погляд.
— Я могла забути.
Катерина відчула, що розмова стає небезпечною.
— Ви ніколи нічого не забували, Анастасію.
Лікарка різко піднялася.
— Ви звинувачуєте мене?
— Я ставлю запитання.
— Тоді ставте їх правильно.
У цей момент за дверима пролунав гуркіт. Обидві жінки здригнулися. Марфа вбігла до кабінету.
— Матушо! У дитячій щось сталося!
Вони кинулися туди. Вікно було зачинене. Двері також. Але на підлозі лежала розбита шафка, в якій зберігалися старі медичні документи.
Катерина присіла і почала збирати папери. Один із них привернув її увагу. Це був документ п’ятирічної давнини. На ньому значилося ім’я Надії. Дата. Підпис лікарки. І дивна відмітка:
«Процедура проведена без інформування пацієнтки».
— Що це?.. — прошепотіла Марфа.
Лікарка Анастасія, яка стояла позаду них, несподівано зблідла.
— Віддайте мені цей документ.
Катерина піднялася.
— Ні.
— Ви не розумієте, що робите.
— Тоді поясніть!
Анастасія подивилася на Надію, яка стояла у дверях із дитиною на руках.
— Якщо вона дізнається правду, все зруйнується.
— Що зруйнується?
Лікарка мовчала. Надія повільно підійшла ближче.
— Яка правда?
Анастасія заплющила очі. І саме тоді в коридорі пролунав звук замка, що відкривався. Хтось входив до монастиря. Але ворота в цей час мали бути замкненими.
Катерина повернулася до дверей. На порозі стояв незнайомий чоловік. Він подивився просто на Надію і вимовив:
— Я нарешті знайшов вас.
У руках він тримав стару фотографію. На ній була Надія. Але світлину зробили ще до того, як вона стала черницею.
Фотографія з минулого
Чоловік стояв у дверях і міцно стискав стару фотографію. Надія дивилася на нього, не розуміючи, хто перед нею.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона.
Чоловік похитав головою.
— Ні. Я надто довго вас шукав.
Мати Катерина крокувала вперед.
— Хто ви?
Він відповів не одразу. Його погляд зупинився на дитині, яку Надія тримала на руках.
— Він народився?
Надія інстинктивно притиснула малюка до себе.
— Не підходьте.
— Я не заподію вам шкоди.
— Тоді поясніть, хто ви!
Чоловік важко зітхнув.
— Мене звуть Сергій Воронцов. Я був братом вашої матері.
Надія ніби перестала дихати.
— У мене немає дядька.
— Тобі так сказали.
У кімнаті стало тихо. Мати Катерина відчула тривогу.
— Надіє, ти знала про свою матір хоч що-небудь?
— Вона померла, коли мені було десять років.
Сергій подивився на неї.
— Це неправда.
Ці слова прозвучали страшніше за будь-який крик.
— Ваша мати не померла. Вона зникла.
Надія похитала головою.
— Ні…
— Перед зникненням вона намагалася попередити мене. Сказала, що з тобою проводять медичні процедури, про які ти нічого не знаєш.
Лікарка Анастасія різко перебила:
— Сергію, припиніть.
Він повернувся до неї.
— А ти все ще продовжуєш?
Катерина подивилася на лікарку.
— Що він має на увазі?
Сергій дістав із кишені кілька старих документів.
— Кілька років тому існувала закрита програма. Формально — медичне спостереження. Насправді дехто використовував жінок, які не могли захистити себе.
Надія зблідла.
— Чому я?
— Тому що після смерті твоєї матері тебе передали до монастиря. Тут ти вважалася недоступною для зовнішнього світу.
Катерина повільно подивилася на Анастасію.
— І ви знали?
Лікарка заплакала.
— Спочатку я не знала всієї правди.
— А потім?
— Потім стало занадто пізно.
Надія раптом схопилася за голову.
— Я щось згадала…
Усі замовкли.
— Перед першою вагітністю… мені снилася жінка. Вона сиділа біля мого ліжка.
— Хто? — спитала Катерина.
Надія заплющила очі.
— Моя мати.
Сергій підійшов ближче.
— Що вона казала?
Надія прошепотіла:
— «Якщо одного разу в дитини з’явиться такий самий знак, як у тебе, шукай кімнату під каплицею».
Мати Катерина застигла.
— Під каплицею немає кімнати.
Сергій подивився на неї.
— Є.
Правда, яку приховували роками
Тієї ж ночі вони втрьох спустилися до старої частини монастиря. За кам’яною стіною справді виявилася металеві двері. Ключ знайшовся в архіві. Коли замок клацнув, зсередини потягнуло сирістю та ліками.
На стінах висіли старі медичні фотографії. А на столі лежала папка. На обкладинці було написало: «Надежда. Наблюдение. Беременности: 1, 2, 3». Але всередині містилося дещо набагато страшніше. Останній запис зробили лише три дні тому:
«Четверта вагітність можлива».
Надія закрила рот рукою. Вона була впевнена, що зараз вагітна вперше після народження третьої дитини. Але якщо документ говорив правду… хтось уже планував наступного малюка.
Надія довго дивилася на папку, не наважуючись торкнутися останнього аркуша.
— Я більше не можу, — прошепотіла вона. — Я хочу знати всю правду.
Мати Катерина взяла її за руку.
— Тоді дізнаємося разом.
Сергій відкрив папку. Усередині знаходилися медичні записи, старі фотографії та документи, що підтверджують: кілька років тому Надію таємно включили до незаконної програми репродуктивних досліджень. Після смерті її матері відповідальність за спостереження перейшла до людей, які мали доступ до монастиря.
Лікарка Анастасія нарешті зізналася.
— Я прийшла сюди вже після початку програми. Спочатку мені сказали, що це звичайне медичне спостереження. Коли я зрозуміла, що відбувається насправді, я хотіла піти.
— Чому не пішли? — зі сльозами спитала Надія.
— Мені погрожували. Вони сказали, що постраждають діти і ви.
Катерина стиснула кулаки.
— А вагітності?
Анастасія опустила голову.
— Використовувалися медичні процедури, проведені без вашої згоди. Я мала зупинити це раніше.
У кімнаті настала тиша. Тепер страшна таємниця отримала пояснення. Жодного дива не було. Жодного чоловіка, який таємно пробирався до монастиря, також. Надія дізналася, що її вагітність була результатом медичних маніпуляцій, а монастир використовували тому, що його закритий режим дозволяв приховувати те, що відбувається, від навколишніх.
— А мої діти? — спитала вона.
Анастасія подивилася на неї.
— Вони ваші. Їх ніхто не забере. Усі медичні документи будуть передані вам.
Сергій уже зв’язався з правоохоронними органами. За кілька днів почалося розслідування. Було вилучено архіви, опитано співробітників клініки та знайдено інші документи, які роками приховувалися.
Але найважливіше сталося вранці, коли Надія вперше сама зняла з ручки молодшої дитини медичний пластир. Під ним виявився маленький слід від нещодавньої процедури. Вона подивилася на нього і заплакала. Не від страху. Від усвідомлення того, скільки років її життя вирішували за неї.
Мати Катерина обняла її.
— Тепер усе буде інакше.
Через кілька місяців розслідування підтвердило численні порушення та використання медичних процедур без належної згоди. Лікарка Анастасія дала свідчення і зізналася у своїй ролі.
Надія залишилася з дітьми і більше ніколи не дозволяла приймати рішення про своє тіло без її відома. Вона не вважала себе дивом і не хотіла, щоб її історію перетворювали на красиву легенду. Це була історія жінки, якій надто довго не дозволяли знати правду про власне життя.
А в монастирському архіві останній запис закреслили назавжди. Поруч Мати Катерина написала лише одну фразу:
«Ніхто більше не має права розпоряджатися чужою долею потай».
На цьому історія закінчилася.