Пастка на галявині
Сергій кілька секунд мовчки дивився на трьох жінок, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Мотузка впивалася в зап’ястя, але була зав’язана настільки майстерно, що вирватися без ножа практично неможливо.
— Хто ви такі? — спитав він врешті-решт.
Руда усміхнулася.
— Дивно. Сім років минуло, а ти навіть не впізнав нас.
— Я вас ніколи не бачив.
— Бачив, — спокійно відповіла старша. — Просто був надто зайнятий тим, щоб врятувати одну людину.
Сергій нахмурився.
— Кого?
Жінки переглянулися. Молодша, яка до цього мовчала, підійшла ближче. На вигляд їй було близько двадцяти п’яти років. У руках вона тримала стару фотографію, краї якої давно пожовкли.
— Подивися.
Сергій подивився на знімок і відчув, як усередині все похолоднело. На фотографії був чоловік у зимовій куртці, який стояв біля лісового будиночка. Поруч із ним перебувала молода жінка. Сергій не одразу зрозумів, чому обличчя чоловіка здається йому знайомим. А потім упізнав.
— Це… мій батько.
Старша жінка повільно кивнула.
— Тепер розумієш, чому ми на тебе чекали?
Сергій підняв очі.
— Батько загинув двадцять років тому.
— Ми знаємо.
— Тоді до чого тут ви?
Відповіді не послідувало. Натомість руда жінка підійшла до дальніх землянок і відчинила двері.
— Заходь.
— Зв’язаним?
— Поки що так.
Сергій мимоволі усміхнувся.
— Дуже гостинно.
Несподівано молодша теж усміхнулася.
— А ми сім років репетирували цю зустріч. Повір, усе могло бути набагато гірше.
Навіть у такій ситуації Сергій не втримався від короткого смішку. Але усмішка зникла, коли він побачив усередині землянки стару металеву скриньку. На її кришці було вицарапано прізвище його батька. Сергій зупинився.
— Де ви це знайшли?
— Він залишив це нам, — відповіла старша.
— Коли?
Жінка подивилася йому просто в очі.
— За три дні до своєї смерті.
Сергій відчув, як серце забилося швидше. Батько ніколи не розповідав йому про жодних жінок у лісі. Ба більше, останні роки перед смертю він взагалі уникав розмов про свою роботу та старих знайомих.
Старша жінка присіла біля скриньки й поклала долоню на іржаву кришку.
— Ми не хотіли тебе втягувати. Але обставини змінилися.
— Які обставини?
Вона подивилася на двері. Зовні раптово хрустнула гілка. Усі четверо замовкли. Руда миттєво погасила лампу.
— Нас знайшли, — прошепотіла вона.
Сергій уперше побачив страх на її обличчі.
Людина за дверима
У землянці миттєво стало тихо. Сергій чув лише власне дихання та слабке потріскування дров у печі. Жінки переглянулися, і тепер у їхніх обличчях не залишилося колишнього спокою.
— Хто там? — одними губами спитав Сергій.
Старша приклала палець до губ. Зовні знову хрустнула гілка. Потім ще одна. Хтось повільно наближався до галявини. Руда взяла рушід, що лежав біля стіни, і безшумно перевірила патронник. Сергій одразу зауважив:
— Ви взагалі розумієте, що робите? Якщо це сторонній чоловік, стрілянина тільки все погіршить.
— Тому стріляти ніхто не збирається, — відповіла вона.
— Тоді навіщо рушід?
— Щоб людина ззовні думала, що ми готові стріляти.
Сергій подивився на неї і мимоволі усміхнувся.
— Сім років у лісі, а хитрощів набралися більше, ніж деякі мисливці за все життя.
— Дякую за комплімент.
У цей момент пролунав тихий стукіт. Три удари. Усі завмерли. Старша підійшла до дверей і спитала:
— Що тобі потрібно?
Зовні довго мовчали. Потім чоловічий голос вимовив:
— Я знаю, що він у вас.
Сергій відчув неприємний холод у грудях.
— Хто це? — прошепотів він.
Жінка не відповіла. Чоловік продовжив:
— Передайте єгеря мені, і я піду.
Руда різко подивилася на Сергія.
— Тепер ти розумієш, чому ми тебе зв’язали?
— Не зовсім.
— Якби ти прийшов сюди сам і продовжив іти лісом, тебе б знайшли раніше за нас.
Сергій нахмурився.
— Хто він?
Старша нарешті вимовила:
— Людина, через яку загинув твій батько.
Ці слова наче вдарили Сергія. Він пригадав останні місяці життя батька. Той часто повертався додому пізно, нервував, кілька разів міняв замки і якось сказав синові: «Якщо зі мною щось трапиться, ніколи не вір тим, хто скаже,}`}>
(Продовження далі)
Те, що батько сховав під землею
Люк зачинився прямо над їхніми головами. Сергій опинився у вузькому підземному проході, де доводилося йти майже зігнувшись. Попереду рухалася старша жінка, за нею — молодша, а руда замикала ланцюжок.
— Куди ми йдемо? — прошепотів Сергій.
— Туди, де твій батько залишив останній доказ, — відповіла старша.
— Двадцять років минуло. Чому ви мовчали весь цей час?
Вона зупинилася.
— Тому що обіцяли йому.
— А чому тепер вирішили порушити обіцянку?
Жінка подивилася на нього.
— Тому що людина, яка шукала цей сховок, знову з’явилася.
Вони пройшли ще кілька метрів і опинилися в невеликій кам’яній кімнаті. У центрі стояв дерев’яний стіл, а на ньому лежала жестяна коробка. Старша дістала ключ. Сергій напружувався.
— Це належало моєму батькові?
— Так.
Замок клацнув. Усередині лежали кілька старих документів, фотографія та невеликий диктофон. Сергій узяв фотографію першою. На ній був його батько, але поруч стояли три молоді дівчини. Сергій подивився на жінок. Тепер він усе зрозумів. Це були вони. Тільки зовсім молоді.
— Так це ви?
Молодша опустила очі.
— Так.
— Але чому ви тут?
Старша важко зітхнула.
— Тому що двадцять років тому ми стали свідками злочину.
У кімнаті стало тихо. Вона розповіла, що тоді працювала лісником разом із двома подругами. Вони виявили незаконну вирубку лісу. За нею стояли впливові люди, які підробляли документи та змушували місцевих жителів мовчати. Батько Сергія випадково дізнався про це і вирішив передати матеріали слідству. Але передача не відбулася. Його машину знайшли розбитою біля старої дороги. Усі вирішили, що сталася аварія.
— А ви знали, що це не випадковість? — спитав Сергій.
— Знали, — відповіла жінка. — Ми бачили машину того чоловіка біля місця аварії.
— Чому не розповіли поліції?
Вона зжала губи.
— Тому що після смерті твого батька нам почали погрожувати. Одну зі свідків побили. Іншу змусили поїхати.
— А ви?
— Ми зникли самі.
Сергій подивився на диктофон.
— Що там?
Старша натиснула кнопку. З динаміка лунав голос його батька. Слабкий, трохи хрипкий, але Сергій упізнав його одразу.
— Якщо ви слухаєте цей запис, значить, зі мною щось сталося. Не шукайте винних самі. Збережіть документи. Коли Сергій стане дорослим, передайте все йому.
Сергій заплющив очі. Він уперше за двадцять років почув голос батька. Але запис продовжився:
— І головне… не довіряйте людині, яка прийде під виглядом співробітника поліції.
У цей момент згори пролунав гуркіт. Хтось знайшов люк. Руда зблідла.
— Він нас догнав.
Сергій стиснув кулаки.
— Тоді розв’яжіть мене.
Старша дивилася на нього кілька секунд, дістала ніж і перерізала мотузку.
— Тепер ти вільний.
Сергій піднявся.
— Добре. А тепер скажіть мені головне.
— Що?
— Хто ця людина?
Старша повільно вимовила ім’я. І Сергій відчув, як земля немов пішла з-під ніг. Він знав цю людину. Ба більше — лише кілька днів тому Сергій розмовляв із ним.
Сім років очікування
— Вікторе Андрійовичу?.. — перепитав Сергій, не вірячи власним вухам.
Старша жінка кивнула.
— Так. Саме він.
Сергій пригадав нещодавню розмову. Кілька днів тому начальник місцевого відділу охорони природи Віктор Андрійович зателефонував йому й попросив перевірити ділянку лісу. Саме на його прохання Сергій опинився на цій закинутій стежці.
— Ви хочете сказати, що він спеціально відправив мене сюди?
— Ми майже впевнені.
Згори знову почулися кроки. Але цього разу вони швидко віддалялися. Руда подивилася на Сергія.
— Він зрозумів, що ми знайшли докази.
— Значить, треба вибиратися.
Вони піднялися через інший вихід і вибралися далеко від галявини. Ліс уже занурювався в темряву. Жінки рухалися впевнено, немов знали тут кожне дерево. Через кілька годин вони дісталися старої лісової дороги. Там Сергій зміг викликати допомогу. Далі все відбувалося швидко. Документи передали слідчим. Диктофон відправили на експертизу. З’ясувалося, що частина матеріалів справді підтверджувала незаконну вирубку, підробку документів та тиск на свідків.
Віктора Андрійовича затримали після того, як слідство встановило його зв’язок із подіями двадцятирічної давнини. Але для Сергія головним залишалося інше. Він повернувся на галявину за кілька тижнів. Три жінки сиділи біля будинку й чистили картоплю.
— Значить, усе закінчилося? — спитав Сергій.
Старша усміхнулася.
— Ні. Просто почалося інше життя.
— А навіщо ви чекали саме на мене сім років?
Вона поставила ніж на стіл.
— Тому що твій батько просив нас дочекатися, коли ти станеш достатньо дорослим, щоб сам вирішити, що робити з правдою.
Сергій довго мовчав.
— І ви могли просто розповісти мені все раніше.
— Могли. Але тоді ти міг не повірити. Або спробувати помститися.
Сергій подивився на знайому галявину. Колись він вважав ліс лише своєю роботою. Тепер розумів: тут зберігалася частина історії його родини.
— А навіщо ви зв’язали мене? — спитав він з усмішкою.
Руда розсміялася:
— Тому що знали характер твого батька. Ти б спочатку сперечався, потім ставив питання, а потім усе одно пішов би за нами.
— Логічно.
Молодша протягнула йому кружку чаю.
— Будеш?
Сергій узяв кружку.
— Після семи років очікування відмовитися було б неввічливо.
Усі розсміялися. Пізніше Сергій почав навідувати жінок. Допоміг відновити документи на землю, відремонтував їхні будинки та добився офіційного визнання їхніх свідчень. Він так і не став жити в лісі постійно. Але щоосені приїжджав на ту саму галявину.
Якось старша спитала:
— Шкодуєш, що тоді звернув зі стежки?
Сергій подивився на дим, що підіймався над хатою.
— Ні. Якби не той вечір, я б так і прожив життя, не знаючи, чому батько стільки років мовчав.
Він справді не пошкодував. Тому що іноді людина випадково звертає зі звичної дороги — і саме там знаходить правду, яку шукала все життя.