Багаті батьки нареченого з’явилися до нареченої сина і демонстративно пішли, побачивши скромний будинок Альони. Якби вони тільки знали…
— Чули, молодиці? Ксюха ж знову дитину чекає! — Світлана біля сільського магазину розповідала наввипередки. — Таїсія Федорівна сьогодні в медпункт заходила, при ній усе було. Раїса Іванівна Ксюхі картку заводила, на облік ставила. Ох і відчитувала ж її наша фельдшерка! А та червона сидить, у підлогу дивиться, тільки бурмоче, що по-іншому не могла.
За новини Світлану недарма прозвали місцевим радіо. Приємна жінка середніх років знала про всіх, та ще й вміла розповісти так, що заслухаєшся. Поштарці, здавалося б, сам Бог велів розносити звістки. Втім, і без її сприяння вона справлялася: помічниць вистачало. Таїсія Федорівна, яка раніше працювала бухгалтером у колгоспній їдальні, на пенсії охоче ділилася почутим. Не відставали продавчиня Надія та шкільна прибиральниця Любов.
Для цього гласу народу не було дрібних подій. Кого фермер підвіз, у кого гості, хто з ким зустрічається — усе заслуговувало на обговорення. А вже нинішню новину можна було по кісточках розібрати. Оксані під сорок, у неї вже двоє дітей, обох без чоловіка ростить, тепер третя буде. Від кого — знову таємниця, покрита мороком.
Старшу, щоправда, вона народила від Віктора Андреевича Гончаренка. Той начальник приїжджав перевіряти тут контору, а Ксюша там мила підлогу. Так і з’явилася Ірка. Сам перевіряльник нічого не дізнався: вирушив далі у своїх справах. Після нього Ксюха років три горювала, потім поїхала працювати до райцентру. За пів року повернулася вагітною.
Тітка Маша тоді лаялася: Ірку ще підіймати і підіймати, куди другого! Але народився Максик. Імені його батька від Ксюхи так ніхто й не почув. Перебирали можливих: хазяїн кафе, де вона працювала, водій з адміністрації, а може, зовсім не водій. Красивою була Ксюша, тільки жіночого щастя краса їй не принесла. З матір’ю та дітьми так і жила, без чоловіка.
За роботою вона знову повернулася до контору, пізніше стала прибирати в місцевій адміністрації. А потім дівчата з будинку культури покликали її в самодіяльність — і відкрився в Оксани голос. На концертах блищала: співала з такою душею, що у слухачів усе всередині переверталося. Шкодували її, добра бажали. Тепер же пліткували, що, мабуть, на свою голову наспівала: їздила з самодіяльністю по області, там когось і підчепила.
Жаль у сільських жінок легко переходив на засудження. Тітка Маша зовсім постаріла, по дому ледь ходить. Максик десятий клас закінчує, Іринушка-красуня в місті вчиться, медичний коледж закінчує. Така розумниця, а матері найпростіших жіночих мудрощів не розтлумачила. Третя дитина без батька! Старенька того й гляди Богу душу віддасть, залишаться зарплата прибиральниці та допомоги. На них не розгуляєшся.
Савчуки і без того жили бідно. Будинок, який будував ще батько тітки Маши, постарів разом із кількома поколіннями: стіни, що прохудилися, дах, що просів. На підфарбованих Ксюхою лиштвах погляд не затримувався — відразу було видно, що самі вікна на чесному слові тримаються. Господиня вона руката, все вміла робити сама, життя навчило. Та без грошей уміння мало, коли дочка — студентка, а на підході ще немовля.
Додому з медпункту Оксана прийшла невесела, занурена у свої думки. На ганку сиділа мати; здавалося, її й чекала.
— Ну, що тобі Раїса Іванівна сказала? — одразу запитала старенька.
— А що тут скажеш, мам? — втомлено озвалася Оксана. — Поставила на облік. Доведеться тепер у район їздити, показуватися.
Марія Григорівна підтиснула губи. Ще б пак онуку чи онукові радіти, а її брала туга зелена. Не гуляща ж донька, не така… Непутяща, невдаха. За що тільки їй усе це діставалося.
Оксана взялася за хатні справи, але й сама думала про свою долю. Інша чоловіком сором прикриє — і все життя голову гордо несе. Вона не прикрила, зате жодної своєї дитини в утробі не погубила. Її ж засуджували без кінця. Про її чоловіків наговорили всякого, а знали мало. Та й з чого їй звітувати? Вона нікому душу не відкривала.
Про Віктора Андрійовича люди вгадали: його Оксана полюсила першою, сильно. Було їй тоді 19 років. Після школи в інститут не вступила, залишилася в селі і мріяла про принца, який одного разу приїде і забере її. Віктор Андрійович був старший, зате скільки уваги, скільки обходительности! Компліментами обсипав, і вона повірила.
Зустрічалися в його номері — сільський готель був при колгоспній їдальні. Тільки потім він зізнався, що в місті у нього дружина з дочкою. Їдучи, подякував за чудово проведений час. У Оксани від цих слів серце задерев’яніло: ось чим була для нього її любов. А коли виявилася вагітність, вона вирішила, що дитина стане її розрадою на все життя…