Частина 1. Покинуте дитя
— Пам’ятаєш, на минулій зміні у нас одна народжувала? Та, що кричала, ніби їй весь світ винен. Лаялася так, що й не кожному чоловікові до снаги — неприємно було слухати!
— Пам’ятаю… І що з нею? — відповіла Надя, коли колега зателефонувала їй.
— Уявляєш, написала відмову! Кинула дитину і поїхала… От же ж дрянь!
Автобус різко трусонуло, і Надя ледь втримала телефон.
Вона одразу згадала ту жінку. Пологи в неї пройшли не надто важко, але поводилася вона так, ніби коїться щось жахливе. А коли дізналася, що народився хлопчик, ще й вилаяласті, додавши, мовляв, добре, що не дівчинка — йому буде легше в житті. Чоловікам же простіше…
Надя замислено підняла погляд і побачила перед собою повну жінку з хлопчиком. Дитина трималася за край її плаща.
Одягнені вони були скромно, але охайно. На жінці — широкий плащ старого фасону.
Спочатку Надя не одразу зрозуміла, що жінка вагітна. А коли здогадалася, одразу ж скочила:
— Сідайте, будь ласка!
Хлопчик одразу потягнув маму за руку, щось показав їй жестами і посадив на місце. Потім повернувся до Наді:
— Мама не чує. Дякую вам.
Наді раптом стало його шкода.
Частина 2. Несподіване знайомство
Вона вирішила, що сім’я живе небагато, і дістала із сумки шоколадку. Вона завжди носила із собою солодощі — після змін інколи накочувала слабкість.
— Спаси-и-бі! — протягнув хлопчик, акуратно взяв шоколад і посміхнувся. — Ви не подумайте, у нас є тато. Він теж глухонімий, а я — ні! Ми добре живемо. І скоро в мене буде сестричка!
Він говорив із такою радістю, що неможливо було не посміхнутися. Він дивився на маму з гордістю, а вона — на нього з ніжністю.
— У тебе чудова мама. Найкрасивіша, — щиро сказала Надя. — І тато є, і скоро сестричка з’явиться. Ти дуже багатий хлопчик.
Вона не могла відірвати від них погляд. Бувають же люди, які щасливі тихо, без зайвих слів…
Надя так задивилася, що ледь не пропустила свою зупинку.
Хлопчик щось крикнув їй услід, але вона вже вискакувала з автобуса, ледь встигнувши до зачинення дверей.
На роботу вона не запізнилася.
— Уявляєш, у цієї «зозулі» ще й чоловік є! — зустріла її у відділенні Зінаїда Петрівна. — Вона ще до пологів на розлучення подала! Усе заздалегідь вирішила!
Акушерка кипіла від обурення — це вона дзвонила вранці.
— А хлопчик же який хороший! Дев’ять балів за Апгаром!
— Ну що тепер… Ходімо краще новеньких дивитися, — м’яко сказала Надя.
Вона замислилася: чому одним діти даються легко, а іншим — тим, хто мріє про них — не дістаються зовсім?
Зінаїда Петрівна притихла й обережно погладила її по плечу. Вона знала, що ця тема для Наді болюча. Колись Надя була заміжньою, але чоловік пішов — хотів дітей, а вона не могла їх мати. Хвороба в дитинстві дала ускладнення… А може, річ була не в цьому — просто він її не кохав.
Частина 3. Тривога і турбота
Пізніше Надя побачила батька того хлопчика.
Він прийшов дізнатися, коли зможе забрати сина. Повний, трохи незграбний, із розгубленим поглядом — він сам виглядав як велика дитина.
— Подивися, батько-то зовсім інший, — тихо сказала Зінаїда Петрівна. — Не як ця… порядний. Видно, що простий, але за сином прийшов. Розпитує все, намагається триматися, хоча боїться.
Надя не витримала і підійшла до нього:
— Якщо у вас будуть питання — дзвоніть. Ось мій номер. Мене звати Надія, я лікар дитячого відділення.
— Дякую. Мене Микола, — відповів він.
У цей момент йому принесли згорток із малюком, і він розгубився — навіть не знав, як правильно взяти дитину.
Наді стало його щиро шкода.
— У вас є помічники? — спитала вона.
— Ні… Батьки в селі. Вони Оксану не любили, казали, щоб я не одружувався. Я потім і сам зрозумів… Але їм нічого не скажу. Сам справлюся. Я відпустку взяв, гроші відкладав. Оксана про них не знала.
— Ви молодець. До вас завтра прийде медсестра з поліклініки, не переживайте, — сказала Надя.
— Я не переживаю! — впевнено відповів Микола, притискаючи сина до себе.
Але його очі видавали тривогу.
Весь день Надя думала про нього і про малюка. Як вони там? Чи справляються? Вона ловила себе на думці, що захоплюється цим чоловіком. Не кожен зважиться ростити дитину сам.
Їй навіть захотілося зателефонувати йому. І раптом їй згадався той хлопчик із автобуса… У нього був такий же добрий і світлий погляд. Він ніби просто радів життю.
Частина 4. Неочікуваний дзвінок
І тоді Надя подумала: добро не вимірюється грошима. Воно або є в людині, або ні.
Якби вона сама могла народити дитину… вона б теж була щасливою. Вона завжди любила дітей. Тому й обрала цю професію. Народження дитини — це диво.
Зміна добігала кінця. Надя вже хотіла набрати номер Миколая, але телефон зацвівся сам.
— Надіє, це Микола… — почав він збивчиво. — Якщо пам’ятаєте… У вас таких багато…
На фоні чувся відчайдушний дитячий плач.
— Миколо, що сталося?
— Він не їсть… плаче й плаче… Що мені робити?
— Де ви живете? Диктуйте адресу. Я зараз прийду — у мене зміна закінчується.
Дорогою до нього Надя знову згадала хлопчика з автобуса. І раптом у голові чітко пролунали його слова: «Дякую! Ви така добра! Нехай і у вас будуть діти!»
«Які діти?..» — подумала вона, відчуваючи дивне, тепле хвилювання. Вона одернула себе — просто ввічливість, не більше.
Надя навіть не встигла натиснути на дзвінок — Микола вже відчинив двері. Вигляд у нього був розгублений. Малюк плакав, увесь почервонівши.
— Де можна помити руки? — одразу сказала вона, увімкнувшись як лікар.
Але всередині було щось більше. Вона вперше тримала дитину, у якої поруч не було матері. І в цей момент він ніби став трохи її…
Вона спритно переодягла малюка, привела його до ладу, нагодувала. Дитина заспокоїлася і почала засинати на її руках.
— Як ви це робите?.. — тихо спитав Микола, дивлячись на неї із захопленням.
Частина 5. Нове життя
Він дивився на неї так, ніби перед ним була мадонна з немовлям.
— Може… ви ще зайдете? — нерішуче спитав він. — Хоча, напевно, у вас сім’я…
— Зайду. У мене нікого немає, — спокійно відповіла Надя.
Вона побачила, як у його очах загорілася надія.
З того часу вона приходила до нього майже щодня. Спочатку переконувала себе, що просто допомагає… Але в глибині душі вже чекала цих зустрічей.
— А як ви його назвали? — спитала вона.
— Не знаю… Нікому було навіть обговорити, — зізнався Микола. — Може, разом придумаємо? І давай на «ти»?
Хлопчика назвали Дімою. Тепле, просте ім’я. Виявилося, в обох були діди з цим ім’ям.
Коли Микола оформив розлучення, він одразу зробив Наді пропозицію. Це було природно — вони вже стали сім’єю.
Надя нарешті знайшла щастя. Вона ніколи не думала, що це можливо. Їй стільки разів говорили, що дітей у неї не буде… Але, напевно, не дарма її звати Надія.
Через деякий час вона дізналася, що вагітна. Вона не одразу повірила — зробила безліч тестів, думаючи, що це сон.
Тепер у них двоє дітей — Діма і маленька Діна.
Іноді Надя згадує того хлопчика з автобуса. І їй здається, що саме він — своїм чистим, світлим серцем — ніби притягнув у її життя це довгоочікуване щастя.