Розділ 1
— Свою справу вони знають здавна. Весіллю бути, не сумнівайся!
Але Петро помилявся. Через годину голова Трофим Гнатович і дядько Степан повернулися в будинок Крутових із задоволеними обличчями. Батько Віктора навіть не встиг вийти їм назустріч, як Степан уже закричав:
— Погодилися! Чорнови у захваті! Батько нареченої сказав: кращого зятя для своєї Лени й бажати не можна!
Мати Віктора сплеснула руками. — Господи, яка радість!
Сам Віктор зблід. — Чорнови? — А ти думав, хто? — здивувався дядько Степан. — Лена Чорнова. Дівка видна, працьовита, спокійна. — Але я не її сватати просив!
У кімнаті стало тихо. Трофим Гнатович нахмурився: — А кого ж ще? Ти сказав: Лена. У нашому селі Лену Чорнову всі знають. — Олена Василівна! З родини Мартиновых! Вона біля річки живе, у зеленому будинку!
— Мартинови? — повільно перепитав Степан. — Так ти про ту Лену? — Так!
Дядько Степан ляснув себе долонею по лобі. — Ох, старий дурень… Я думав, ти про Чорнову говориш. Вона теж Олена, і теж нещодавно повернулася з технікуму. — Ви вже посваталися? — тихо спитав Віктор. — Посваталися, — відповів голова. — Чорнови погодилися. Дівчина вже знає. Завтра вони чекають на наших людей для остаточної розмови.
Віктор скочив. — Я зараз же піду до Мартиновых. Але батько схопив його за рукав. — Сядь. — Тато, мене не зрозуміли! — Уже зрозуміли. Тільки пізно. — Мені не пізно! Я кохаю іншу!
Мати заплакала. — Синку, не можна ж ганьбити людей. Чорнови на всю округу розкажуть, що ти від них відмовився. — А мені що, одружуватися з жінкою, яку я не кохаю, заради чужих розмовок?
Батько важко зітхнув. — Будь чоловіком. Раз уже свати домовилися, треба відповідати за їхнє слово. — Але це не моє слово! — Ти сам відправив їх до дядька Степана. Треба було пояснити ясніше.
Віктор вийшов із будинку, грюкнувши дверима.
Розділ 2
До будинку Мартиновых було близько двох кілометрів. Він майже біг, не помічаючи ні пилу, ні палючого сонця. Але біля воріт побачив Олену. Вона стояла поруч із батьком і тримала в руках невелику корзину з яблоками. Побачивши Віктора, дівчина посміхнулася.
— Я чекала на тебе. Він зупинився. — Ти знаєш? — Знаю, що свати прийшли до Чорновых. — Я не хотів цього. Я просив сватати тебе. — А мене чому не покликав одразу? — Я збирався.
Олена опустила погляд. — Але тепер усі вважають, що ти обрав іншу. — Мені байдуже, що вони вважають. — А мені — ні.
Вона поставила корзину на землю. — Вікторе, ти хороша людина. Але якщо зараз підеш проти всіх, твої батьки звинуватять мене. Чорнови ненавидітимуть мене. Усе село вирішить, що я відбила чужого нареченого. — Я не чужий наречений! — Сьогодні вже так.
Ці слова боляче вдарили його. — Ти хочеш, щоб я відмовився від тебе? Олена довго мовчала, потім відповіла: — Я хочу, щоб ти сам вирішив, чого хочеш. Не твій батько, не свати і не село.
Віктор повернувся додому пізно ввечері. Батько чекав на нього на ґанку. — Ну? — Я кохаю Олену Мартинову. — Чорнова теж дівчина хороша. — Я не питав, чи хороша вона. — Ти думаєш, життя будується тільки на коханні? — А на чому ще?
Батько подивився на сина з сумною посмішкою. — На терпінні. На обов’язку. На тому, щоб не кидати людей після обіцянки. — Я нічого їй не обіцяв. — Зате обіцянку дали свати. А за ними стоїти ти.
Віктор усю ніч не спав. Вранці приїхали Чорнови. Лена Чернова була високою, красивою і дуже впевненою в собі. Вона увійшла в будинок у новому платті, посміхнулася Віктору і одразу сіла поруч.
— Я згодна, — сказала вона. — Мені Віктор подобається.
Віктор дивився на неї і розумів, що перед ним зовсім чужа людина. Але за столом сиділи батьки, голова, дядько Степан. Усі посміхалися, наливали чай і обговорювали майбутнє. І Віктор промовчав. Весілля зіграли через місяць. Олена Мартинова на неї не прийшла.
Розділ 3
Лена Чорнова стала Вікторовою дружиною. Спочатку вона намагалася бути лагідною, але вже за кілька тижнів Віктор зрозумів, що Лена не просто не була його коханням. Вона вважала, що їй усі винні.
— Я не збираюся жити в цьому селі, — заявила вона після весілля. — Ти отримаєш посаду в районі, і ми переїдемо. — Я приїхав сюди працювати агрономом. — А я не збираюся все життя полоти чужі грядки.
Віктор намагався не помічати її роздратування. Працював з ранку до ночі, а дружина зустрічала його претензіями. Через рік народився син Аркадій. Лена стала ще вимогливішою.
Він іноді бачив Олену Мартинову на вулиці. Вона приїжджала в село, працювала бібліотекаркою в сусідньому місті. Завжди віталася першою, але ніколи не затримувалася поруч. Одного разу Віктор набрався сміливості й підійшов до неї: — Лено, я хотів вибачитися. — За що? — За весілля.
Вона посміхнулася, але в очах не було колишнього світла. — Це було багато років тому, Вікторе. — Я не повинен був погоджуватися. — Але погодився. — Я думал, що так буде правильно. — Тепер ти знаєш, що правильно — не завжди означає щасливо.
Він не знайшовся що відповісти. — Ти вийшла заміж? — Так. — За кого? — За чоловіка, який не переплутав моє ім’я.
Вона сказала це спокійно, без злості. Але Віктору стало важче, ніж від будь-якого докору. Через кілька років її чоловік загинув в аварії, Олена залишилася одна з донькою. Віктор хотів допомогти, але Лена Чорнова влаштувала скандал, і Віктор знову змовчав, знаючи, що це правда — він усю життя кохав іншу.
Розділ 4
Роки минали. Віктор став керівником сільськогосподарського підприємства, побудував новий будинок. Ззовні його життя виглядало благополучно, але вдома панували холод і невдоволення. Лена звикла жити за його кошт, постійно скаржилася, а син Аркадій виріс розпещеним і жорстоким, він не поважав батька і зрештою поїхав до міста.
Тільки донька Олени Мартиновой, Ольга, іноді приїздила в село. Вона вчилася на ветеринарку і допомагала Віктору на фермі. Працювала чесно, не просила особливого ставлення.
— Ви дуже добре розбираєтеся в людях, Вікторе Петровичу, — сказала вона якось. Він гірко усміхнувся. — Ні. У людях я якраз помилявся. — А в чому помилилися? Він подивився на неї. — Одного разу дозволив іншим вибрати за мене.
Через кілька років Віктор дізнався про зради дружини. Лена навіть не стала заперечувати, а згодом сама зажадала розлучення і половину майна. Віктор залишився в старій батьківській хаті. Через рік новий чоловік вигнав Лену, вона повернулася в село і прийшла до Віктора. — Мені нікуди йти. Він відкрив двері. — У дальній кімнаті можеш пожити. — Ти мене приймаєш? — Я не хочу, щоб ти померла на вулиці. — Ти все ще добрий. — Ні. Просто не хочу ставати таким самим, як ти.
Розділ 5
У той час Віктор знову почав частіше зустрічатися з Оленою Мартиновой. Вона постарела, але зберегла ту саму м’яку посмішку. Вони стали зустрічатися, пити чай на веранді й згадувати молодість. Лена Чорнова спостерігала за ними з вікна і злилася, але змінити вже нічого не могла.
Згодом у житті Олени сталася біда — її батьки-онуки залишилися сиротами після пожежі, і тепер Ольга виховувала їх одна. Віктор допомагав їм усім чим міг: оформив частину будинку на дітей, влаштував Ольгу на роботу.
Одного разу в село приїхав Аркадій — знову з претензіями та величезними боргами через прогорілий бізнес. — Папо, нам потрібна допомога, — сказав він. — Гроші. — У мене немає таких грошей. — Але ж ти продав будинок? — Будинок оформлений на дітей. Ольгиних дітей. Аркадій спалахнув: — Ти всю життя кохав чужу жінку і її дітей більше, ніж нас! — Я всю життя намагався купити твоє повагу. Але повага не продається.
Син пішов, грюкнувши дверима, і більше ніколи не з’являвся. А Лена Чорнова, залишившись зовсім одна, поступово почала допомагати Ользі з дітьми — спочатку з необхідності, а потім щиро. Вони змогли знайти спільну мову, адже кожен зрештою отримав те, до чого привели їхні власні вчинки.
Висновок
Віктор дожив до глибокої старості. Він часто сидів у альтанці під березою разом із Оленою Мартиновой, спостерігаючи за тим, як підростають онуки.
— Ти шкодуєш? — спитала вона якось. — Про що? — Що ми не одружилися тоді. Віктор подивився на неї. — Якби ми одружилися в молодості, можливо, ми стали б іншими людьми. Але тепер я знаю точно: доля не карає людей випадково. Вона просто повертає їм їхній власний вибір.
Він подивився на Олену і посміхнувся. Якби він тоді не припустився помилки, він би ніколи не зрозумів, як важливо вчасно навчитися слухати власне серце. І хоча минулого вже не повернути, головне залишалося незмінним: вони нарешті були разом, звільнені від чужих очікувань, образ і помилок минулого.