За дубовим столом у вітальні сиділа рідня — як на поминках, тільки без сліз. Дід сам зробив цей стіл п’ятдесят років тому. Тепер, на дев’ятий день після його похорону, тут зібралися слухати заповіт.
Дідів син, дядько Сергійко, приїхав у новому піджаку. Кожні дві хвилини на його телефоні з’являлося чергове повідомлення. Поруч вмостилася дідова дочка, тітка Наталія: волосся вкладене в перукарні, на кожному пальці — золота каблучка. Її син Андрій, мій двоюрідний брат, розвалився на стільці з жуйкою в роті й гортав на екрані фотографії машин.
Мені дісталося місце скраю, біля печі. Я сиділа в чорній хустці, а біля колін лежав Барсик. Дідовій вівчарці було дванадцять років: сива морда, біла плівка на лівому оці. Від того дня, як діда забрали, пес відмовлявся від їжі. Лежав і здригався щоразу, коли грюкала хвіртка.
Перед Тетяною Павлівною лежала тека; відкривши її, вона надягла окуляри. Почалося читання: «Я, Коваль Олександр Григорович, перебуваючи при здоровому глузді й твердій пам’яті, розпоряджаюся своїм майном таким чином».
Тітка Наталія присунулася до столу. Дядько Сергійко відклав телефон, а Андрій завмер, переставши жувати.
«Моєму синові Ковалю Сергію Олександровичу заповідаю житловий будинок із земельною ділянкою: селище Тополевець, вулиця Горобинова, будинок 7. Гроші, що зберігаються на банківських рахунках, прошу поділити порівну між моєю дочкою Бондар Наталією Олександрівною та онуком Бондарем Андрієм Романовичем».
Тітка шумно видихнула, задоволена. На обличчі дядька Сергійка з’явилася усмішка — перша за дев’ять днів.
Тетяна Павлівна дочитала: «Моїй онуці Коваль Оксані Василівні заповідаю пса Барсика». І закрила теку.
Минуло секунди три, перш ніж тітка Наталія закинула голову й зареготала, зриваючись на вереск.
— Пса їй! Ой, батько насмішив! Три роки за ним горщики тягала — і ось тобі нагорода, собака!
Андрій заіржав. Дядько Сергійко затулив рота долонею, але з того, як здригалися плечі, було видно, що й він сміється.
— Мамо, а що? — Андрій витер сльози. — Для доглядальниці саме такий спадок. По справедливості. Двоє старих, нікому не потрібних створінь.
— От нехай і забирає, — підхопила тітка. — Тільки цього блохастого тут більше не буде. Від дивана вже псятиною тхне.
— Та приспати його вже пора, — протягнув Андрій. — Сліпий, під себе ходить. Навіщо мучити? Є знайома ветеринарка, там платиш за укол — і все.
Барсик підвів голову. Його зряче око повернулося до Андрія, і з горла вихопилося негучне, глухе гарчання.
— Ви погляньте, він ще й скажений! — Андрій відсунувся назад разом зі стільцем.
— Дай собаці спокій, — сказала я й не впізнала власного сиплого голосу.
— Ти ба, голос подала. — Тітка розвернулася до мене всім тілом. — А ти тут хто, голубонько? Приживалка! Три роки сиділа в діда на шиї, жила в його будинку, пенсію жерла. Відсиділася, годі.
— Наталіє, досить, — скривився дядько Сергійко. — Нотаріус тут.
— І що? Хай теж послухає. — Вона встала. — Сергійку, ти тепер господар. Твій будинок. Сам їй скажи.
Він відкашлявся, перевів погляд із мене на Барсика, потім на сестру. Коли заговорив, мені в обличчя вже не дивився.
— Оксано, ти ж розумієш. Будинок мені залишено, а ми збираємося його продати. Тож збирайся. Тиждень даю… Ні, вистачить і трьох днів.
— Ще чого, три дні! — скинулася тітка. — Сьогодні піде. Щоб і духу її тут не було. Разом зі своєю псятиною, раз уже їй її заповіли.
Тетяна Павлівна мовчки прибрала папери. Уже з порога вона озирнулася на мене й затримала погляд — дивний, довгий, ніби збиралася заговорити. Та лише кивнула й вийшла.
Минуло дві години, і за воротами опинилася я. Однією рукою тримала сумку, другою — повідець. Жовтневий дощ змішувався зі сніговою крупою; Барсик тремтів, притискаючись до моїх колін.
Мої речі тітка Наталія сама витягла на ґанок. Дідову річ, яку я хотіла залишити собі на пам’ять, вона вирвала в мене й кинула назад, у передпокій.
— Поклади! Це спадщина. Тут тепер усе наше.
За мною грюкнула хвіртка. Брязнув засув.
Під дощем я дивилася на тепле жовте вікно вітальні. Там рухалися силуети: тітка діставала із серванта дідові кришталеві чарки, які берегли для особливої нагоди, дядько наливав. Андрій підняв свою, щось промовив. Решта засміялися. Дев’ять днів після похорону — а вони вже відзначали спадщину дідовими чарками…
Частина 2 з 9
Ми йшли мокрою дорогою села, куди очі дивляться. Дощ уже не просто моросив — він перетворився на холодну осінню мжичку, яка за лічені хвилини просочила мій єдиний плащ до нитки. Барсик шкутильгав поруч, важко переставляючи лапи, але йшов слід у слід, ніби відчував, що зараз ми обоє залишилися у цьому світі самі-самісінькі.
У кишені пальта лежало всього кілька зім’ятих купюр і дзвін монет — усе, що залишилося від моїх заощаджень за три роки догляду за дідом. Роботи в Тополевці не було й поготів, а йти до чужих людей посеред вечора під проливним дощем із дванадцятирічною вівчаркою ніхто б не дозволив.
Куди податися? Усе село знало діда Олександра як людину сувору, але справедливу. Знали й мене — мовчазну дівчину, яка приїхала сюди після кількох років розчарувань у місті, щоб доглядати старого дідуся. Але чужий біль нікого не хвилює, коли пахне великими грошима й майбутнім продажем будинку. Дядько Сергійко вже, мабуть, уявляв, як поділить банківські рахунки, а тітка Наталія — як витратить кошти на чергові золоті цяцьки для свого синка-нездари.
Ми зайшли під старий розлогий клен біля закинутого колгоспного складу. Там хоча б трохи менше капало зверху. Я опустилася на коліна просто в сиру траву, обняла мокру, тремтячу шию Барсика і вперше за весь день дозволила собі заплакати. Сльози змішувалися з дощовою водою на обличчі, і здавалося, що серце зараз розірветься від кривди та безсилля.
— Ну що, старий, лишилися ми з тобою на болоті, — прошепотіла я, зариваючи пальці в густу, хоч і запущену шерсть собаки.
Барсик тихо лизнув мене в щоку, ніби намагаючись заспокоїти. Його гарячий подих трохи зігрів змерзлі пальці.
Раптом неподалік блимнуло світло фар. Стара «Нива» із заляпаними брудом номерами повільно з’їхала з центральної дороги й зупинилася біля самого складу. Дверцята скрипнули, і з машини виліз кремезний чоловік у брезентовій куртці. Це був Микола, колишній дідовий сусід і єдиний єгер на весь район, який ще за життя старого часто заходив до нас поговорити про бджільництво та ліс.
Він підійшов ближче, тримаючи в руці потужний ліхтар, і підсвітив нас під деревом.
— Ого, картина маслом… — прогудів він своїм густим, прокуреним голосом. — Оксана? Ти чого тут під дощем сидиш? Я думав, ви там поминки гуляєте, у Ковалів же хата гуде на всю вулицю, музику он увімкнули.
— Немає в нас більше хати, дядьку Миколо, — підняла я на нього затьмарені від сліз очі. — Вигнали. Заповіт зачитали: будинок — дядькові Сергійку, гроші — тітці з Андрійком. А мені… мені от Барсика дісталося. І три години на збори.
Микола мовчки посвітив на старого пса, який важко підвівся, стаючи між мною і чужою людиною, захищаючи за звичкою. Єгер сумно похитав головою, сплюнув у мокру траву і важко зітхнув.
— Ех, Сашко, Сашко… — пробурмотів він собі під ніс. — Знайшов кому хату залишити. Той Сергійко рідного батька за життя не провідував, приїздив тільки тоді, коли пенсію приносили, та й то з погрозами. А ти, дівчино, три роки біля нього крутилася, ложки за ним мила, ночей не досипала, коли в нього серце схоплювало… І оце тобі подяка?
— Такий заповіт, — гірко усміхнулася я. — Тетяна Павлівна все зачитала слово в слово. Юридично не підкопаєшся.
Микола постояв кілька секунд, задумливо чухаючи потилицю, а потім рішуче махнув рукою.
— Так, досить вам тут хоронитись під кленом. Посеред ночі на вулиці не залишу. Сідайте в машину. У мене в лісництві є сторожка, там і сухо, і тепло, й піч натоплена. А з цим заповітом ми ще розберемося… Дід Олександр чоловік був мудрий, він такого дурного рішення прийняти не міг просто так. Щось тут нечисто.
Частина 3 з 9
Сторожка єгеря зустріла нас густим запахом сушених трав, хвої й свіжої деревини. Посеред кімнати гуділо чавунне пічне, від якого йшло таке блаженне, рятівне тепло, що мої змерзлі пальці почали болісно нити. Микола швидко знайшов сухий рушник для мене і стару вовняну ковдру, яку одразу постелив біля печі для Барсика. Пес важко впав на підстилку, глибоко видихнув і заплющив очі, одразу заснувши під м’яким теплом.
Сам господар поставив на вогонь великий чайник, дістав із шафки бляшанку з медом і сів навпроти мене на дерев’яну лаву.
— Ну, розказуй усе докладно, Оксано, — суворо мовив він, простягаючи мені кухоль із гарячим липовим чаєм. — Що там нотаріус читала? Слово в слово пам’ятаєш?
Я пила гарячий чай, відчуваючи, як по тілу розливається життя, і переказала все, що відбувалося за тим дубовим столом. Кожне слово дядька Сергійка, кожен знущальний смішок Андрія, кожне слово нотаріуса Тетяни Павлівни.
Коли я дійшла до моменту про «пса Барсика», Микола раптом різко замовк і задумливо погладив підборіддя, заросле сивою щетиною.
— Зачекай-зачекай… — пробурмотів він. — Тетяна Павлівна, кажеш? А вона читала оригінал чи копію?
— Оригінал, звісно. У неї була синя тека з печаткою держконтори.
— Дивно це все, дівчино, — єгер піднявся і почав ходити туди-сюди по невеликій кімнаті. — Я ж із твоїм дідом дружив понад сорок років. Ми з ним і ліс садили, і полювання тримали, поки він здоров’я не втратив. Сашко був людиною дуже охайною. Він кожну папірчину тримав у порядку. Ти думаєш, він не знав свого сина Сергійка? Ще й як знав! Сергійко у нього вдався в тещу — хапуга й брехун. Дід не раз казав мені, що синові й копійки не довірить, бо той усе промотає за тиждень. А тут — бац! — і весь будинок йому? Не вірю.
— Але ж документ підписаний! — заперечила я. — Печатка є, підпис діда теж його власний, я ж бачила.
— Підпис підробити можна, або ж… — Микола зупинився і пильно подивився на мене. — А ти пам’ятаєш, коли саме дід складав цей заповіт?
Я замислилася. — Року півтора тому. Коли він після інсульту лежав у лікарні в райцентрі. До нього тоді приходив якийсь нотаріус… Точніше, Тетяна Павлівна приїжджала туди особисто, бо дід не міг встати. Тоді ще поряд крутився дядько Сергійко — він якраз приїздив на своїй іномарці, суєтився, бігав до лікарів.
Єгер важко вдарив кулаком по столу, аж чашки підскочили. — Отож! Сергійко тоді примчав не просто так! Він дізнався, що дід збирається переписати хату на тебе, бо ти за ним доглядала. І він міг натиснути, підсунути інші папери, поки старий був слабким після інсульту! Але… — Микола примружився. — Сашко був хитрим старим. Навіть у лікарні він умів тримати розум чистим. І чому він тоді залишив тобі Барсика?
— Насмішити їх хотів? — сумно знизала я плечима.
— Дід Олександр ніколи не жартував такими речами, — твердо сказав єгер. — У нього на все була своя мета. Слухай сюди, Оксано. Завтра зранку їдемо в район. До Тетяни Павлівни я зайду особисто — ми з нею земляки, знаємося сто років. Вона жінка чесна, просто так підробку не підпише, але могли бути нюанси. А по-друге… треба добре подумати, чому саме пес. У тому заповіті може бути схований такий гачок, про який Сергійко ще навіть не здогадується.
Частина 4 з 9
Ніч минула під заспокійливе потріскування дров у печі та рівне дихання Барсика. Заснути майже не вдавалося: у голові крутилися картини сьогоднішнього дня, знущальні обличчя родичів і відчуття повної безнадії. Але слова Миколи прозвучали як промінчик надії у темряві. Можливо, дійсно не все ще втрачено?
Вранці сонце так і не визирнуло, але дощ принаймні припинився, залишивши по собі густий білий туман, що стелився над лісом і полями.
Микола завів свою стару «Ниву», і ми поїхали до районного центру. Барсика залишили в сторожці під наглядом знайомого помічника єгеря, бо старий пес навряд чи витримав би ще одну поїздку в тісному салоні.
У райцентрі ми одразу направилися до нотаріальної контори. Тетяна Павлівна сиділа за своїм масивним дубовим столом і перебирала папери, коли ми увійшли. Побачивши мене разом із єгерем, вона ледь здригнулася, а на її суворому обличчі промайнула тінь тривоги.
— Миколо? Оксано? — вона зняла окуляри і поклала їх на стіл. — Я, власне, чекала на когось із вашої родини, але явно не на вас. Сергійко вже вчора телефонував щодо переоформлення права власності.
— Знаємо ми його дзвінки, — суворо сказав єгер, сідаючи на стілець без запрошення. — Слухай, Тетяно, кажи прямо. Ти знала Олександра Григоровича не менше за мене. Скажи мені відверто: цей заповіт, який ти зачитала вчора… він справді його остання воля?
Нотаріус важко зітхнула, відкинувшись на спинку крісла. Вона довго дивилася на нас важким, стомленим поглядом, наче зважуючи кожне слово.
— Закон є закон, Миколо. Документ складено за всіма правилами. Підпис підтверджено лікарем і моєю печаткою. Олександр Григорович особисто диктував мені кожне слово, коли перебував у лікарні після інсульту.
— Сам диктував? — перепитала я, відчуваючи, як у грудях застукало серце. — Точно сам?
— Сам, Оксано, — кивнула Тетяна Павлівна. — Але… — вона зробила коротку паузу, знизивши голос до ледве чутного шепоту, — є деякі деталі, про які на оголошенні заповіту я не мала права говорити вголос, оскільки вони стосуються нерухомості та прямих спадкоємців.
Микола подався вперед: — Які деталі, Тетяно? Говори швидше, не тягни душу!
Нотаріус відкрила шухляду столу, дістала ще один білий конверт із сургучевою печаткою і поклала його перед нами. На конверті було чітко написано моїм ім’ям: «Оксані Василівні Коваль. Особисто в руки. Відкрити лише після смерті пса Барсика».
У мене перехопило дихання. Я обережно торкнулася пальцями щільного паперу.
— Це… що це таке? — ледь чутно спитала я.
— Коли ваш дід диктував основний заповіт, він викликав мене вдруге, вже наодинці, коли в палаті не було ні сина, ні дочки, — повільно промовила Тетяна Павлівна. — Він сказав мені так: «Тетяно, Сергійкові потрібні тільки стіни та земля, щоб їх продати і закрити свої борги. Наталії потрібні гроші з рахунків. Вони знищать усе, що я створював десятиліттями, за один тиждень. Але я залишаю за собою право захистити тих, хто справді був мені вірним».
Вона зробила паузу і подивилася мені прямо в очі.
— Основний будинок і рахунки дійсно відходять їм за юридичною формою, щоб вони заспокоїлися і не влаштовували судових позовів раніше часу. Але у цьому конверті знаходиться документ про іншу частину спадщини, яка має більшу цінність, ніж уся та земельна ділянка разом узята.
— Яку частину? — у мене затремтіли руки.
— Старий водяний млин на околиці Тополевця разом із глибоким підвалом та всіма документами на прилеглу земельну ділянку лісового фонду, яку дід офіційно викупив у власність ще десять років тому, — спокійно відповіла нотаріус. — А головне… там сховане те, чого Сергійко боїться найбільше у своєму житті.
Микола задоволено хитнув головою і голосно ляснув себе по коліну: — А я ж казав! Сашко дурним не був! Він знав, що робить!