Розділ 1: Туман на переправі
Трьох приїжджих висадили на переправі о четвертій ранку, в найглухіший жовтневий туман, коли річки не видно навіть із містків. Вони прийшли по стару поромницю, що тридцять років крутила іржавий ворот біля води й для всіх була просто бабою Валею — недочуватою, буркотливою, нікому не потрібною. Бригада вирішила, що прибрати її буде не важче, ніж зіштовхнути в течію старий мішок. Свідка, який надто довго живе й надто багато пам’ятає.
Одного вони не знали: цій жінці йшов сімдесят другий рік, і п’ятдесят із них вона прожила під чужим ім’ям. Що в сорок третьому дівчиною вона ходила за лінію фронту й поверталася звідти сама, що річка з її мілинами, тросом і туманом — її земля. І на цій землі вона відрахувала їхні кроки ще до того, як катер ткнувся носом у берег.
Трьох, що тієї ночі зійшли на містки, у селищі більше не бачили, а хлопця, який привів їх до неї й назвався жертвою, знайшли останнім. Щоб зрозуміти, чому приїжджих чекали саме на цій переправі й ким насправді була буркотлива бабця біля іржавого порома, треба трохи повернутися назад, у ту сиру осінню ніч.
Розділ 2: Нічний гість
Собака у Лісовських на тому березі загавкав раніше, ніж баба Валя почула кроки. Гавкіт був короткий, злий і урвався. Хтось швидко пройшов повз двір, біля самої води. Вона відклала ложку, якою мішала заварку, і повернула вухо до дверей. По сирих містках до сторожки бігла людина. Бігла важко, ковзаючись на дошках, дихала так, наче гнали її від самого шосе.
Вона не встала, розвернула табурет до дверей і поклала руки на коліна. Двері смикнули, потім застукали долонею, плазом, поспіхом.
— Бабусю, бабусю, відчини! Прошу вас!
Голос молодий, зірваний. Баба Валя відкинула гачок і прочинила двері на ширину долоні. У щілину вдарило холодом і річковою вогкістю. На порозі стояв хлопець років двадцяти, без шапки, у мокрій куртці, з великою спортивною сумкою, притиснутою до боку обома руками. Волосся прилипло до чола, очі бігали до річки й назад.
— Пусти, — видихнув він. — За мною йдуть…
Вона дивилася на нього мовчки, як дивляться на пасажира, що просить перевезти поромом серед ночі, коли трос уже закріплено й нікуда рушати не збираються. За ці секунди вона встигла побачити більше, ніж він думав. Куртка мокра тільки зверху, на плечах, унизу суха. Людина, яка й справді бігла б через прибережні кущі та верболіз від погоні, вимокла б до нитки. Дихав хлопець часто, але рівно, не так, як дихає той, кому від страху зводить горло.
І руки. Руки тримали сумку міцно, дбайливо, не так, як хапаються за останній порятунок, а так, як несуть чуже, за що відповідають.
— Хто йде? — сказала вона. Не спитала, а сказала тьмяно, по-старечому.
— Не знаю, люди, хіба розбереш уночі. Пусти, бабусю, потім усе поясню.
Вона відступила й впустила його. Він сунувся всередину, квапливо озирнувся. Піч, лежанка, стіл, лампочка на голому дроті — і він відразу ступив у куток, подалі від вікна. Сумку з плеча не зняв.
— Світло загаси, — попросив він.
— У мене світло й так уночі не горить.
Вона клацнула вимикачем, і сторожка потонула в темряві, лишивши тільки червонувату смужку з-під пічних дверцят.
— Сідай, не метушися.
Він сів на край лежанки, сумку поставив у ногах і присунув до себе. Баба Валя підійшла до вікна, відсунула край фіранки на палець завширшки й подивилася на той берег. Туман іще не ліг, і на дорозі, що спускалася до порома, стояла машина з погашеними фарами. Стояла давно: вона б почула, як та під’їжджала, а мотора не було чути. Отже, машину підкотили тихо, накатом, із вимкненим двигуном. Так роблять, коли не хочуть, щоб їх зустріли.
Той, хто тікає від випадкової погоні, не виходить просто до переправи, де на тому березі його вже чекають. А ці двоє, вона й хлопець, опинилися потрібні в одному місці в одну годину. Надто вже складно виходило для тієї ночі, коли все начебто сталося само собою.
— Як звати? — спитала вона, не обертаючись.
— Сашко. Олександр. Я місцевий, із Прибережного.
У Прибережному вона знала всіх. Кравченків на тому кінці було двоє: старий та стара, і онуки до них не приїздили вже років п’ять. Вона це пам’ятала, але виду не подала…