Розділ 1
— Ти зараз береш свою сумку і йдеш звідси! Щоб за п’ять хвилин тебе тут не було!
Світлана Петрівна застигла посеред кухні, наче не одразу зрозуміла сенс почутих слів.
— Ігорику… Ти чого? — пробормотала вона.
У телефоні повисла важка пауза.
— Я все чув, мамо. Кожне твоє слово.
Марина сиділа навпроти свекрухи й спокійно дивилася на неї. Тільки тепер на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
— Але ж ти сам казав, що я маю доглянути за квартирою… — спробувала виправдатися Світлана Петрівна.
— Доглянути — не означає вигнати мою жінку.
— Але ж вона…
— Мамо, — знову перебив Ігор. — Ти взагалі розумієш, що ти зараз зробила?
— Я хотіла тобі допомогти!
— Допомогти? Ти прийшла до мого дому без запрошення, образила мою дружину, звинуватила її в зраді й вирішила вигнати з квартири.
— Тому що вона на тебе не заслуговує!
Ігорь важко видихнув.
— Це не тобі вирішувати.
Світлана Петрівна подивилася на Марину. Та, як і раніше, сиділа спокійно, склавши руки на столі.
— Ігорику, я твоя мати…
— Саме тому я досі розмовляю з тобою спокійно.
Ця фраза подейкувала сильніше за крик. Світлана Петрівна вперше відчула, що втрачає контроль. Вона звикла, що син завжди її слухає. З дитинства вона була для Ігоря людиною, яка знає все краще за всіх: куди вступати, де працювати, з ким дружити, яку машину купувати, яку жінку брати в дружини.
Розділ 2
Ігор довго опирався. Але після весілля Світлана Петрівна вирішила, що одного дня все одно змусить сина зрозуміти: Марина йому не пара. Вона просто не очікувала, що першою тріщиною у її плані стане власна брехня.
— Ігоре, я ж хотіла тільки…
— Мамо, досить.
— Але квартира…
— Яка квартира?
Світлана Петрівна замовкла.
— Ти сказала, що Марина хоче її відтяпти. Ти сама взагалі розумієш, що говориш?
— Ну… ви ж її купили…
Ігор несподівано засміявся. Тільки сміх цей був зовсім не веселим.
— Ми?
— Ну так…
— Мамо, ти хоч раз цікавилася, звідки в нас ця квартира?
Світлана Петрівна насупилася.
— Звісно. Ти мені казав, що взяв іпотеку.
— Я?
— Ну так.
— Я такого тобі ніколи не казав.
Марина опустила очі, приховуючи усмішку. Світлана Петрівна відчула неприємний холод всередині.
— Але ж ти казав, що виплачуватимете…
— Ми справді збиралися платити за ремонт. А квартира…
Ігор замовк.
— Що квартира? — запитала мати.
— Мамо, запитай у Марини.
— У неї?!
— Так.
Світлана Петрівна повільно повернулася до невістки.
— Що ти там вигадала?
Марина вперше за весь розмову заговорила спокійно:
— Нічого я не вигадала.
— Тоді пояснюй!
— Я збиралася пояснити вам це ще давно. Але Ігор попросив мене не сперечатися з вами.
— Про що пояснити?
Марина подивилася на свекруху.
— Про те, кому належить ця квартира.
Розділ 3
Світлана Петрівна усміхнулася.
— Ну звісно. Зараз почнеться.
Марина встала з-за столу.
— Я не збираюся з вами сваритися.
— А я збираюся! — різко відповіла Світлана Петрівна.
— Тоді свариться.
Марина пройшла у вітальню, відкрила нижній ящик комода і дістала тонку папку. Світлана Петрівна стежила за кожним її рухом.
— Що це?
— Документи.
Марина поклала папку на стіл.
— Подивіться.
— Я нічого у тебе дивитися не буду.
— Тоді продовжуйте вважати квартиру власністю вашого сина.
— Вона і є власність мого сина!
Марина відкрила папку.
— Ні.
Світлана Петрівна замовкла.
— Ця квартира належить мені.
Кілька секунд ніхто не промовляв ані слова.
— Брешеш, — нарешті сказала Світлана Петровна.
— Ні.
— Ігор її купив!
— Ні.
— Він мені казав!
— Значить, він вас неправильно зрозумів.
З телефону знову пролунав голос Ігоря:
— Мамо, Марина говорить правду.
Світлана Петровна повільно сіла на стілець.
— Але… як?
Ігор відповів не одразу.
— За вісім місяців до нашого весілля Марина отримала спадок від бабусі.
Світлана Петровна подивилася на невістку.
— Який ще спадок?
— Бабусина квартира і гроші, — відповіла Марина.
— І ти…
— Продала бабусину квартиру.
— І купила цю?
— Так.
Світлана Петровна відчула, ніби земля пішла з-під ніг. Перед очима раптом спливли всі її колишні розмови: «Ігор тобі квартиру купив?», «Ну, мабуть, іпотеку взяли», «Марина, ти хоч розумієш, що чоловік тебе утримує?». Скільки разів вона це казала! А тепер з’ясовувалося, що весь цей час вона помилялася.
Розділ 4
— Але чому Ігор тоді…
— Тому що я не хотів це обговорювати, — сказав він.
— А ти мовчав?!
— Мамо, а навіщо мені було розповідати тобі, скільки грошей у моєї дружини?
Світлана Петрівна не знайшла відповіді.
— Ми домовилися, що квартира буде оформлена тільки на Марину, — продовжив Ігор. — Я вважав це нормальним. Це її гроші.
— Але ви ж сім’я!
— Саме тому мені байдуже, на кого вона оформлена.
Марина подивилася на телефон.
— Ігоре, я сама розберуся.
— Ні, Маріш. Сьогодні я мав це сказати.
— Добре.
Світлана Петрівна раптом встала.
— Значить, ти весь цей час жила в квартирі, яку сама купила?
— Так.
— А син мій…
— Робив ремонт, купував меблі, оплачував комунальні послуги, як і я. Ми сім’я.
— Але ти могла одразу сказати!
Марина усміхнулася.
— А навіщо?
— Щоб я знала!
— Для чого?
Світлана Петрівна відкрила рот і не змогла відповісти. Тому що сама чудово знала: якби вона дізналася правду раніше, її ставлення до Марини змінилося б. Тільки не в кращий бік — вона почала б вважати невістку багатою, а отже, ще сильніше намагалася б контролювати її життя.
— Але чому ти ніколи не говорила? — запитала свекруха.
Марина знизала плечима.
— Тому що я не вважала гроші приводом для гордості.
— А я вважала тебе нахлібницею.
— Я знаю.
Світлана Петрівна здригнулася.
— Що?
— Я все чула. Ваші розмови з сусідками, ваші зауваження Ігорю про те, що я «сіла йому на шию».
Світлана Петрівна зблідла.
— Ігоре…
— Так, мамо, я теж це чув.
У слухавці знову настала тиша. Світлана Петрівна раптом відчула не злість, а сором, хоча він тривав недовго — вона знову спробувала знайти виправдання:
— Я просто переживала за сина.
Марина кивнула.
— Можливо. Але переживати за сина і принижувати його дружину — різні речі.
Розділ 5
Ігор різко перебив:
— Мамо, ти щойно назвала мою дружину змією.
Світлана Петрівна завмерла.
— Я сказала, що бачила чоловіка…
— Якого чоловіка? — спокійно запитала Марина.
Світлана Петрівна замовкла.
— Ну… я…
— У моїй квартирі нікого не було.
— Але я…
— Ви вигадали це.
— Я думала…
— От саме, — сказала Марина. — Ви спочатку вигадали, а потім повірили у власну вигадку.
Ці слова зачепили найдужче. Світлана Петрівна схопила сумку.
— Добре! Я піду!
— Саме це я тобі й сказав, — нагадав Ігор.
Вона попрямувала до дверей, але біля самого виходу зупинилася.
— Ігоре…
— Да?
— Ти правда обрав її?
Син важко зітхнув.
— Мамо, це не змагання.
— Для мене — змагання.
— Тоді проблема в тобі, а не в Марині.
Світлана Петрівна стиснула губи й вийшла. Марина закрила двері слідом.
Минуло три тижні. Коли Ігор повернувся з відрядження, Марина кинулася йому на шию. Згодом стало відомо, що Світлана Петрівна телефонувала, просила вибачення і щиро визнала свої помилки. Вона зрозуміла головне: сина не можна втримати наказами чи почуттям провини — його любов можна зберегти лише повагою до його вибору.
Коли наступного разу Світлана Петрівна прийшла до них у гості, вона вже не була колишньою сварливою свекрухою. Вона принесла пиріг і попросила дозволу при приходити сюди не як господарка, а просто як мама. Марина усміхнулася і відповіла:
— Тоді проходьте.