Розділ 1: Знайомство через стіну
Михайло Вікторович знав, котра година, і без годинника. О сьомій п’ятнадцять навпроти клацав замок, рипіли двері, і в під’їзд виходив Кузьма. Сірий, широкий, з обірваним краєм вуха, він сідав на килимок Михайла Вікторовича так, ніби той килимок купили спеціально для нього.
— Григорію! — Михайло Вікторович відчиняв двері рівно настільки, щоб висунути голову. — Заберіть свого звіра. Він мені знову всю ганчірку шерстю обліпив.
— Доброго ранку й вам, — озивався з-за дверей Григорій. — Кіт гуляє. Він нікому не заважає.
— Мені заважає!
— То ви, Михайле Вікторовичу, всім заважаєте, коли не виспитеся.
І двері зачинялися. Обидві.
Так тривало вже четвертий рік — відтоді, як Григорій Павлович, шістдесятирічний колишній водій тролейбуса, переїхав у квартиру на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки. Раніше там жила тиха бабуся Раїса, яка пекла на свята пиріжки з капустою й пригощала весь під’їзд.
Потім її забрала до себе дочка, квартиру продали, і з’явився Григорій — з котом, з гучним телевізором і з манерою грюкати дверима так, що в Михайловича на серванті дзенькали чарки.
Розділ 2: Звичний порядок і старі образи
Михайлові Вікторовичу минуло вісімдесят. Галини не стало шість років тому, син жив у Львові й дзвонив щонеділі о дванадцятій — коротко, по-діловому: «Тату, ліки п’єш? Тиск міряв? Добре. Ну, бувай».
Тонометр, який син привіз минулої зими, лежав на кухонному столі поруч із зошитом, де Михайло Вікторович щоранку записував цифри. Дрібним рівним почерком, як колись записував показники на заводі.
Життя в нього було впорядковане, як полиця з крупами. Зранку — аптека, магазин або ринок. По обіді — газета, яку він досі купував у кіоску біля зупинки, хоч кіоскерка щоразу казала, що все це давно є в телефоні. Увечері — новини і чай із м’ятою. Усе, що в цей порядок не вкладалося, дратувало. А не вкладався туди насамперед сусід навпроти.
Приводів для сварок вистачало. Григорій ставив велосипед у під’їзді, і Михайло Вікторович двічі зачепився за педаль. Григорій курив на лавці під вікнами, і дим тягнуло просто в кватирку. Григорій якось восени взявся робити ремонт у ванній і цілу суботу свердлив стіну, а Михайло Вікторович саме прилягав після обіду.
— Ви знаєте, що є тиша після тринадцятої? — стукав він у двері.
— Нема такого закону, — кричав Григорій крізь дриль. — Я вам не в гуртожитку.
— Якраз у гуртожитку люди культурніші!
Але найбільше, звісно, дратував Кузьма. Кіт мав звичку, яку Михайло Вікторович вважав особистою образою. Щойно той відчиняв свої двері, Кузьма безшумно прослизав повз ноги в передпокій і сідав під вішалкою.
— Приставучий ти, як реп’ях, — бурчав Михайло Вікторович. — Весь у хазяїна.
Розділ 3: Тривожний ранок
Того дня стояв сірий листопад. Із самого ранку сіялася мряка. Михайло Вікторович пішов до аптеки у ватяній жилетці під курткою.
Про ранок він згадав потім. Замок навпроти о сьомій п’ятнадцять не клацнув. Тоді він не звернув уваги, навіть порадів: хоч раз без кота. А ближче до одинадцятої, коли вийшов, Кузьма сидів не на його килимку, а біля своїх дверей. Сидів і нявчав — якось уривчасто, наче питав.
— Ага, не пускають тебе, — хмикнув Михайло Вікторович.
Коли за годину він вертався з пакетом — таблетки від тиску, краплі для очей і хліб — почув той самий голос зверху. Кузьма стояв на зовнішньому підвіконні Григорієвої кухні, притиснувшись боком до скла, і кричав. Мокрий, з прилиплою до спини шерстю, він бив лапою по склу.
Кіт побачив його, зістрибнув на асфальт і підбіг до ніг.
— Кш! Геть звідси!
Михайло Вікторович зайшов у під’їзд, зачинив двері і поклав хліб на тумбочку. І тут почув, як двері дряпають. Кузьма дер оббивку обома лапами і видавав низький, протяжний звук.
«Замок зранку не клацав, — згадав він. — Телевізора не чути. А кіт на вулиці, під дощем…»
Михайло Вікторович відчинив двері. Кіт одразу кинувся до сусідських дверей.
— Григорію Павловичу! Ви вдома?
Тиша. А тоді, ледь чутно, з глибини квартири — не то стогін, не то слово.
Розділ 4: Порятунок
Руки в нього тремтіли, і на кнопковому телефоні він двічі натиснув не ту цифру. Нарешті відповіла диспетчерка: — Сусідові погано… Вулиця Гетьмана Сагайдачного, будинок чотирнадцять, квартира два.
Миттєво згадавши літо, коли Лідія Іванівна з третього поверху брала ключі на час відпустки сусіда, Михайло Вікторович із задишкою піднявся наверх. Вона одразу дала йому зв’язку на синій стрічці.
Григорій лежав на підлозі між кухнею і коридором, блідий, у спортивних штанях. Він був при тямі, але говорив насилу: — Ще зранку… Встав… і все. До телефону не дотягнувся.
— Мовчіть, — сказав Михайло Вікторович, опускаючись поруч на коліна. — Уже їдуть.
Кузьма ліг Григорієві під бік і не зрушив з місця, доки не приїхала швидка. Лікарка, оглянувши хворого, сказала на прощання: — Добре, що ви його знайшли. Ще кілька годин — і могло б скінчитися інакше.
— Та це не я, — кивнув Михайло Вікторович на кота. — Це він мене знайшов.
Розділ 5: У лікарні й удома
Григорій пролежав у лікарні два тижні. Кузьму ці два тижні «годувала» Лідія Іванівна, хоча насправді вже на другий день ключ узяв сам Михайло Вікторович.
Він купував спеціальний корм для котів «у віці», приходив, насипав їжу, а потім сідав на табуретку в кухні. Кузьма їв, а згодом ліз йому на коліна. Спершу Михайло Вікторович зганяв його, але на третій вечір перестав.
Двічі він їздив маршруткою до лікарні. Уперше привіз апельсини. — Михайле Вікторовичу? — Григорій аж підвівся на подушці. — Ви що, заблукали? — Кота вашого годую, — буркнув той. — Звітувати прийшов. — І як він? — Нахаба. Вчора з’їв мій бутерброд, поки я чайник ставив.
Григорій засмівався, а потім сказав: — Мені лікарка сказала, як усе було. Ви ж мене терпіти не можете. — Не можу, — погодився Михайло Вікторович. — Але це не привід на підлозі лежати.
Розділ 6: Нове життя
Григорія виписали перед самим груднем. Того ж вечора в двері Михайла Вікторовича постукали — прийшов сусід із пляшкою узвару та тарілкою вареників від сестри.
— Заходьте вже, — зітхнув Михайло Вікторович. — Не стійте на протязі. Кузьма зайшов першим і сів під вішалкою. Ніхто його не вигнав.
Відтоді вони часто проводили вечори разом: грали в шашки, сперечалися про футбол і квашення капусти. Григорій полагодив кран, а Михайло Вікторович навчив його міряти тиск. Сварки, звісно, повністю не зникли, але тепер все було інакше.
А в лютому стався новий поворот. Виносячи сміття, Михайло Вікторович почув писк біля контейнерів — у коробці сиділо крихітне чорне кошеня з білою плямою на грудях. Подумавши про свої вісімдесят років і клопоти, він усе ж розстебнув куртку й забрав маля додому.
Григорій прибіг за десять хвилин, побачивши це у вікно: — Ну треба ж! Ви ж котів не любите. — Не люблю, — погодився Михайло Вікторович. — Але цей ще нічого поганого не встиг зробити. — Як назвете? — Тимком. Галина так хотіла назвати…
Тепер уранці о сьомій п’ятнадцять клацають двоє дверей. На сходовому майданчику зустрічаються двоє котів — великий сірий і маленький чорний. А двоє чоловіків стоять кожен на своєму порозі й сперечаються, чий кіт кого навчив поганому.