Розділ 1. Заметіль і кінець дороги
Мотор замовк на сто одинадцятому кілометрі.
Діана ще двічі провернула ключ. Стартер натужно крутнувся, кашлянув — і затих уже назовсім. Лишився тільки вітер: він бив у лівий борт так, що авто ледь погойдувалося, і за півхвилини заліплювало лобове скло щільною сірою кашею.
Тридцять перше грудня. Двадцять хвилин на дванадцяту ночі. Порожня траса між містом і маминим селом, мінус вісімнадцять і жодних фар — ні спереду, ні в дзеркалі.
Під курткою ворухнулося цуценя. Тепле, кістляве, з блискучою зеленою ниткою дощику в шерсті. Діана так і не витягла ту нитку. Не було коли.
— Ну от, — сказала вона вголос, бо в тиші було страшніше. — Святкуємо.
Пічка вистигала швидко. Через п’ять хвилин пара з рота стала видною. Через десять перестали відчуватися пальці ніг у тонких колготках. Телефон показував одинадцять відсотків і жодної риски зв’язку.
Найдивніше було те, що вона не плакала. Усе виплакала ще на виїзді з міста.
Розділ 2. Дві сірі калюжки
Три години тому в неї була квартира. Двокімнатна, на четвертому поверсі, з вікнами на дитячий майданчик і з крейдяною рискою на плитці в передпокої.
Риску провів Тимофій. На другий місяць після весілля, охайно, по лінійці. Тапці мали стояти носками рівно по ній. Спершу Діана сміялася й називала це «нашою домашньою митницею». Потім звикла. Потім почала перевіряти двічі, перш ніж вийти з дому.
Того вечора вона зайшла з морозу з мокрим згортком під пальтом і одразу побачила, куди він дивиться. Не на неї. На її чоботи й на дві сірі калюжки, що вже розповзалися по світлій плитці.
— Що це? — Тимофій говорив тихо. Він завжди говорив тихо, і саме від цієї тихості в неї сім років стискало десь під ребрами.
— Цуценя. Сиділо біля контейнерів. Хтось виніс коробку з-під ялинкових прикрас, а воно там, між пінопластом.
— І ти принесла це в мою квартиру.
— На вулиці мінус вісімнадцять, Тимофію.
— На вулиці ще й голуби є, уяви собі. Усі не помістяться. — Він склав кухонний рушник учетверо й повісив на гачок, вирівнявши край. — Шерсть, запах, паразити. Ми це обговорювали разів сто.
— Одна ніч. Постелю в коридорі стару ганчірку. Зранку відвезу.
— Ні.
— Воно не доживе до ранку.
— Це не моя проблема.
Він підійшов ближче. Пахло від нього дорогою туалетною водою і м’ятою — тим самим запахом, який колись здавався їй запахом надійності. Узяв її за підборіддя двома пальцями, обережно, як беруть чашку за вушко.
— Ти мене не чуєш чи перевіряєш? Я. Сказав. Ні.
Цуценя чхнуло.
Дрібна крапля впала Тимофієві на манжет сорочки. Діана бачила, як у нього змінилося обличчя — не почервоніло, а навпаки, стало білим і рівним, наче стіна.
— Геть, — сказав він. І вже голосно, так, що в серванті дзенькнув кришталь: — Геть звідси! Обоє!
— Куди я піду серед ночі?
— Мене це не обходить. — Він зняв з тумбочки її сумку, виніс на сходовий майданчик і поставив рівно біля стіни. Навіть у гніві він нічого не жбурляв. — Або ти зараз виносиш оце і миєш підлогу з хлоркою, або йдеш разом з ним. Або я, або ця псина. Обирай.
І тут Діана згадала все одразу. Не по черзі, а одним пластом, як буває уві сні. «Не грюкай ложкою об тарілку». «Твоя подружка — дівка з села, ти від неї дурнішаєш». «Навіщо тобі та школа за три копійки, сиди вдома». «Ти нечупара, я сім років роблю з тебе людину».
Вона подивилася на цуценя. У нього в очах-намистинках стояв точнісінько той самий страх, з яким вона сама прокидалася останні років три.
— Добре, — сказала вона.
— Що «добре»? — він навіть трохи розгубився. Чекав сліз.
— Добре. Я йду.
Речей вона не збирала. Знала: варто відчинити шафу — і він знайде спосіб зупинити, присоромити, розібрати її по кісточках. Просто вийшла на майданчик і підняла свою сумку.
— Ключі лиши, — сказав він у спину.
Зв’язка дзенькнула об бетон. Двері зачинилися. Клацнув замок, потім другий, потім засув.
Розділ 3. Дорога крізь заметіль
Батьків «Ланос» стояв у дворі під снігом, як маленький білий пагорб. Діана згрібала сніг долонями в рукавичках, потім і без рукавичок, бо так було швидше. Пальці перестала відчувати десь на третій хвилині.
Двигун завівся з четвертої спроби. Спасибі татові: він устиг навчити її і масло перевіряти, і акумулятор узимку підзаряджати, і чого не варто економити на зимових шинах. Три роки, як його немає, а машина досі їздить.
Цуценя вона посадила на пасажирське сидіння й закутала шарфом. Воно не скавуліло. Просто дивилося на неї — уважно, майже по-дорослому.
— До мами їдемо, — сказала Діана. — Сто двадцять кілометрів. Дотягнемо.
Місто закінчилося швидко. Далі була чорна дорога, білі вихори в світлі фар і двірники, які вже не встигали. За півгодини вона плакала так, що двічі мусила з’їжджати на узбіччя. Не за квартирою. За сімома роками, у яких вона щоразу говорила собі: ну от, зараз налагодиться.
А потім мотор смикнувся, обороти впали — і настала тиша.
Розділ 4. Порятунок
За півгодини в салоні було майже так само холодно, як надворі. Діана розстібнула куртку й посадила цуценя просто собі на груди, під светр.
— Будеш Лакі, — прошепотіла вона побілілими губами. — Знаєш, що це значить? Щасливчик. Смішно, правда?
Спати хотілося страшенно. Це було найгірше — не холод, а саме ця солодка, тепла байдужість, яка підступала звідкись ізсередини й умовляла: заплющ очі на хвилинку.
«Не спати, — сказала вона собі. — У тебе пасажир».
Фари вона побачила не одразу. Спершу просто посвітлішало, потім із снігової каші виринули два високі жовті ока. Фура.
Діана смикнула ручку — двері прихопило намертво. Стукала в скло долонею, кричала, але вітер забирав звук ще до шибки. Фура пройшла повз, обдавши машину сніговою хвилею.
«Ну все», — подумала вона майже спокійно.
А тоді червоні вогні попереду спалахнули яскравіше й повільно поповзли назад.
У шибку постукали. За склом було бородате обличчя під капюшоном, борода — в інеї.
— Жива? — прокричав чоловік. — Ти чого не відчиняєш?!
Він смикнув ручку, потім уперся ногою в поріг і рвонув. Метал скреготнув, двері піддалися.
— Ой лишенько, та ти ж крижана вся.
— Там собака, — прошепотіла Діана.
Чоловік зазирнув усередину, згріб цуценя однією величезною рукавицею і сховав за пазуху.
— У кабіну. Швидко. Машину на трос візьмемо, нікуди вона не дінеться.
У кабіні пахло мандаринами, теплим пластиком і чимось домашнім — потім виявилося, що дружина поклала йому в дорогу пиріг із яблуками. Водія звали Степан. Він увімкнув пічку на повну, накинув на Діану спальник і сунув їй у руки кришку від термоса.
— Пий. Тільки повільно, бо зле стане.
— Дякую вам.
— Та що там. — Він виїжджав на трасу, тримаючи кермо однією рукою. — І куди тебе понесло проти ночі?
— До мами.
— А чоловік де?
— Немає чоловіка, — сказала Діана й сама здивувалася, як просто це прозвучало.
— Значить, і добре, — буркнув Степан. — Бо якби був — не пустив би тебе в таку заметіль саму. Це я тобі як батько трьох дочок кажу.
До маминого села дісталися о пів на третю ночі. Мама довго вовтузилася із засувом, а побачивши на порозі доньку — бліду, з цуценям на руках і здоровенним дядьком за спиною — тільки притулилася до одвірка. Але сільські жінки міцні. Через півгодини Степан їв борщ, Лакі хлебтав тепле молоко з блюдця, а Діана лежала під двома ковдрами й слухала, як тріщать дрова в грубці.
Розділ 5. Новини з міста
Ранок увірвався в кімнату жовтим сонцем крізь ситцеві фіранки. Діана сіла на ліжку й секунд десять не могла зрозуміти, де вона. Дерев’яні стіни, запах сухого чебрецю, цокання ходиків. На килимку біля печі спав Лакі, кумедно смикаючи лапами.
Телефон, коли ожив, задрижав на підвіконні й не спинявся хвилини зо дві.
Сорок вісім пропущених. Оксана. Мама. Свекруха. Дві вчительки зі школи, де Діана підміняла минулої весни. Від Тимофія — жодного.
Оксана відповіла на першому гудку.
— Діанко! Ти жива?!
— Жива. Я в мами. Що сталося?
— Ти новин не бачила? — голос у подруги зірвався. — Ваш будинок. Сьогодні о шостій ранку. Газ.
— Що — газ?
— Діано, кажуть, у сусіда знизу тягло газом ще звечора, він на свята нікому не дзвонив, сам щось крутив. Під’їзд вигорів. Служба досі розбирає завали, там уся вулиця перекрита.
Діана опустилася просто на дощату підлогу, як стояла. Їхня квартира була на четвертому. Просто над третім.
— А Тимофій?
— Живий. У лікарні. Він був сам.
Сам. Тому що вигнав її. До кімнати зайшла мама з телефоном у руках і сірим обличчям.
— Донечко, там по новинах…
Діана кивнула. Лакі підійшов і лизнув їй руку — там, де ще вчора був обручкою натертий слід.
— Це він мене врятував, мамо, — сказала вона. — Оцей ось. І Тимофій. Своєю злістю — теж.
Розділ 6. Звільнення
До міста її відвіз сусід, дядько Микола. Біля будинку стояв натовп людей у наспіх накинутих куртках. У сірій панельці зяяла чорна діра — там, де були її штори в дрібну ромашку і фікус, який вона все збиралася пересадити.
У лікарні пахло хлоркою і мокрим одягом. Біля палати, згорбившись на пластиковому стільці, сиділа свекруха. Побачивши Діану, Ніна Тарасівна підвелася.
— З’явилася.
— Як він?
— А тобі не однаково? — Голос у неї зірвався на високе. — Це ти винна! Була б удома — почула б газ! Ти б розбудила його! А ти втекла!
— Він мене вигнав. Через цуценя.
— І правильно зробив! Але ти мала повернутися! Постояти під дверима, попросити! Тоді б обоє врятувалися!
Діана дивилася на цю жінку — на її трясучі губи, на светр, надягнутий навиворіт, — і вперше за сім років не відчувала ані страху, ані провини. Тільки втому.
Лікар вийшов близько другої. Молодий, з червоними очима, з паперами в руці.
— До Мельника хто?
— Я мати!
— А я дружина, — сказала Діана й ступила крок уперед.
Він говорив рівно, як людина, що за ніч повторила це вже вп’яте. Стан тяжкий, але життю нічого не загрожує. Попереду довга реабілітація.
— По одному й ненадовго, — додав він.
— Іди ти, — процідила свекруха. — Подивися, що накоїла.
У палаті пищали прилади. Тимофій лежав у бинтах, видно було тільки одне око і смужку щоки. Він упізнав її одразу.
— Прийшла, — прохрипів він. У голосі, попри все, дзвеніла та сама сталева нотка. — Тішишся?
— З чого мені тішитися, Тимофію?
— Житло дадуть нове… Мені мусять. — Слова давалися важко, з паузами. — Ти повернешся. Доглядатимеш. Ти зобов’язана.
Навіть отак, у бинтах, він продовжував розписувати її життя. Наче вона була не людиною, а зручною функцією: прибрати, приготувати, підняти, перевернути.
— Ні, — сказала Діана. — Я не повернуся.
— Куди ти дінешся? Кому ти потрібна? Ні житла, ні грошей…
— Мені тридцять два роки, і я жива. Жива тому, що ти мене вигнав. Ти врятував мені життя, хоч і зовсім цього не хотів. За це — дякую. За решту — вибач.
Вона вийшла в коридор, і десь між дверима палати й сходами з неї зсунувся вантаж, якого вона за сім років навчилася не помічати. Свекруха щось шипіла вслід. Діана її вже не чула.
Розділ 7. Нове життя в селі
Зима минула. Сніг зійшов, оголивши чорну мокру землю, і село ожило одразу, як завжди в березні: заревіли трактори, загаласували граки, у мами під вікном полізли крокуси.
Діана залишилася в селі. Перші тижні було важко не фізично, а всередині: місто тягло, лякало й манило одночасно, кожен дзвінок міг виявитися новою порцією образ. Тимофій кілька разів нагадав про себе — то повідомленням, то через свекруху. Потім перестав.
А вона влаштувалася в сільську школу — вести українську мову й літературу. Дванадцять дітей у класі. Дванадцять пар очей, які слухали так, що в неї самої мурашки бігли по спині.
Лакі виріс. З тремтячого клубочка вийшов великий кудлатий пес кремового кольору, з розумними карими очима й характером сільського голови. Його знали всі. Він проводжав Діану до школи, лежав біля ґанку до третього уроку, а потім вони йшли до річки.
У квітні, коли річка вже скинула лід, Лакі розсік лапу. Він скавулів і не давався. Діана запхнула сорок кілограмів переляканого собаки в машину й погнала до райцентру, у ветеринарну клініку, адресу якої знайшла в телефоні за дві хвилини.
У клініці пахло тирсою і кормом. Ніякого лоску — звичайний кабінет із кахлем і залізним столом.
— Нічого страшного, жити буде, — сказав високий лікар із закасаними рукавами, обмацуючи лапу. — Зашиємо, накладемо пов’язку, за тиждень бігатиме. Як звати героя?
— Лакі.
— О. У нас тут усі Бобики й Рекси. — Він підняв очі, і Діана побачила, що вони сині, з веселими зморшками в кутиках. — Остап.
— Діана.
Поки він шив, вони розговорилися. Остап приїхав сюди з обласного центру рік тому. «Там у мене були котики на дієтичних кормах і собачки з тривожністю. А тут корови, вівчарки й люди, які кажуть тобі спасибі».
Через тиждень він заїхав «перевірити пацієнта» — з пакетом кісток для Лакі й тортом для Діани з мамою. Пили чай на веранді, говорили про книжки, про розсаду, про те, що городину цього року садять пізно. З ним було легко. Не треба було зважувати кожне слово й прикидати, що з цього потім прилетить назад.
— Діано, — спитав він якось, коли мама пішла в дім. — Чого в тебе очі такі? Наче ти постійно чекаєш підніжки.
І вона розповіла. Про ту ніч, про трасу, про газ, про палату. Остап не сахнувся й не почав жаліти. Просто накрив її руку своєю.
— Дурень він, — сказав. — Мав діамант, а видивлявся пилинки на комоді.
Розділ 8. Спільний вибір
Страх усе одно жив у ній. Вона ловила себе на тому, що вирівнює його черевики в передпокої. Що завмирає, коли він мовчить.
Перевірка сталася в липні.
Спека, пікнік біля ставка, Лакі носиться по мілині й піднімає фонтани бризок. І раптом — гроза, з тих, що налітають за десять хвилин: злива стіною, вітер, град завбільшки з горошину. Вони кинулися до машини. Лакі стрибнув слідом — мокрий, у глині по вуха — і заходився обтрушуватися просто в салоні.
Діана зіщулилася. Тіло згадало все раніше за голову.
— Лакі, фу! Остапе, вибач, я зараз усе витру, у мене є ганчірка в багажнику…
Остап подивився на брудного пса, потім на неї. І зареготав.
— Діано. Це машина. А оце — собака. Ти глянь, який він щасливий.
Вона сиділа, дивилася на нього й відчувала, як усередині щось відпускає — повільно, з рипінням, як лід на річці в березні.
Восени в маминому саду накрили столи. Було десь тридцять людей: Оксана, учителі зі школи, сусіди, дядько Микола і дядько Степан. Лакі того дня ходив у святковому нашийнику й украв зі столу півкурки. Йому пробачили.
А вони з Остапом узялися за будівництво будинку. Дерев’яного, з великою верандою і піччю-грубкою, як у мами.
Вечорами, коли Остап сидить над кресленнями й щось міряє олівцем, Лакі кладе важку голову Діані на коліна. Вона перебирає йому шерсть за вухом і думає, що життя іноді штовхає в спину так, що здається — валить з ніг. А насправді просто виводить із кімнати, у якій ти вже давно не дихаєш.
— Тут буде дитяча, — каже Остап, повертаючи до неї аркуш. — Вікна на схід, щоб сонце зранку. Що ще?
— Щоб у передпокої не було жодної риски на підлозі, — відповідає Діана. — Тапці стоятимуть де захочуть.
Остап не питає, до чого це. Просто киває й записує.