Розділ 1. Передопераційний коридор
Передопераційна палата у великих міських лікарнях завжди влаштована зовсім не так, як це заведено показувати в драматичних голлівудських фільмах чи яскравих серіалах про лікарів. Це далеко не просторна, стерильна кімната з панорамними вікнами, новітніми моніторами й м’яким освітленням. Насправді це вузький, довгий коридор з обдертими стінами кремового кольору, вздовж якого вишикувалися два щільні ряди металевих каталок. На цих холодних, вузьких ліжках лежать люди — ті, кого вже за пів години, за годину чи за кілька довгих годин повезуть за важкі, подвійні двостулкові двері операційного блоку. Світло тут завжди однакове: рівне, неприродно біле, яскраве, позбавлене будь-яких тіней, і від цього яскравого лікарняного освітлення в усіх пацієнтів стає абсолютно однаковий, мертвецький колір обличчя.
Усі тут одягнені однаково: в убогі, бляклі бавовняні сорочки з довгими зав’язками на спині, які постійно розв’язуються і оголюють плечі, а на головах красуються смішні, але абсолютно безглузді паперові шапочки-гармошки. На стіні над постатом чергової медсестри висить великий пластиковий годинник із чорними стрілками, і кожен із пацієнтів раз у раз кидає на нього погляд, спостерігаючи за тим, як нещадно й невпинно спливає їхній час. Мене привезли сюди рано вранці, рівно о сьомій двадцять, і одразу ж повідомили, що сама операція на серці почнеться ближче до обіду, приблизно о пів на дванадцяту. Я лежав там, дивлячись у білу стелю, на якій потріскалася фарба, коли о сьомій сорок до передопераційного коридору несподівано зайшла Наталія. Її дивним чином пропустили охоронці та санітари.
Вона впевнено підійшла до поста медсестер і голосно, без жодного сумніву в голосі сказала, що вона є законною дружиною пацієнта і що їй потрібно зайти лише на дві хвилини, буквально на одне коротке слово. А в цій лікарні завжди йшли назустріч і пускали родичів, якщо попросити впевнено, по-людськи, з правильним виразом обличчя. Вона наблизилася до моєї каталки у стильному вовняному пальті та з важкою шкіряною сумкою через плече. Від неї різко, але приємно пахло ранковою осінньою вулицею, дорогою парфумерією з нотками ванілі й дорогим тютюном, і це був перший живий, нормальний запах за довгі дев’ять днів мого перебування в цьому тривному, просякнутому хлоркою та ліками стаціонарі.
У ту першу секунду я щиро зрадів її появі. Серце в грудях забилося трохи швидше — не від хвороби, а від простого людського тепла. Я лежав непорушно під тонкими лікарняними простирадла й думав: прийшла, все-таки прийшла підтримати мене перед найтяжчим випробуванням у житті. Вона навіть не сіла на край каталки, не торкнулася моєї руки, не сказала банальних слів на кшталт «все буде добре». Наталія різким рухом розстебнула блискавку своєї сумки, дістала звідти щільну ділову теку чорного кольору, вийняла з неї стос паперів і просто кинула їх на маленький приліжковий столик на самий край. Стос лягнув незграбно, так що верхній білий аркуш одразу поїхав убік і ліг криво, перекреслюючи всю акуратність документа. І вона холодно, без жодної емоції в голосі вимовила: «Андрію, підпиши, коли зможеш поворушити рукою, нотаріус повністю в курсі справи, я заздалегідь усе офіційно оформила».
Ці слова пролунали в гулкому коридорі так різко, ніби хтось кинув важкий камінь у спокійну воду лісового озера. Я на секунду втратив дар мови, дивлячись на її застебнуте пальто й байдужі очі. Усе моє єство протестувало проти цього абсурду, але я намагався знайти хоч якийсь здоровий глузд у тому, що відбувається навколо.
Розділ 2. Раптові слова та рішення
Я затримав погляд на розсипаних паперах, намагаючись зосередитися попри важкість у грудях, і тихо, ледь чутно спитав: «Що це взагалі таке? Що це за папери серед білого дня перед самою операцією?». Наталія навіть не здригнулася від мого запитання, її обличчя залишалося кам’яним, абсолютно відстороненим, ніби вона розмовляла не з чоловіком, з яким прожила кілька років під одним дахом, а з випадковим кур’єром, який привіз документи на підпис. Вона дивилася кудись повз мене, на білу стіну коридору, і чітко, без найменшого сумніву чи докорів сумління сказала: «Розлучення. Це звичайнісінька угода про розірвання шлюбу та розподіл майна». І потім вона вимовила ту саму страшну, цинічну фразу, заради якої я, власне, тепер усе це й розповідаю людям, намагаючись осмислити межу людського егоїзму. Вона сказала слово в слово: «Мені сорок два роки, Андрію, у мене немає абсолютно жодного зайвого часу на те, щоб витрачати його на хворого, неперспективного чоловіка».
Після цих слів вона не стала чекати на мою реакцію, не перевірила, чи зрозумів я масштаби катастрофи, просто різко розвернулася на своїх високих підборах і швидкою, рішучою ходою попрямувала до виходу. Відстань була короткою — рівно вісім чітких кроків до масивних білих дверей передопераційної. Я встиг провести її поглядом, у мене знайшовся внутрішній ресурс підняти голову і подивитися їй услід. Я чітко побачив, як вона дійшла до дверей, але раптом затрималася там на одну коротку секунду, завмерши на порозі. Я досі, навіть минаючи роки, не знаю і ніколи не дізнаюся, що саме це означало: чи в неї все ж таки майнула на мить якась тінь сумніву, чи прокинулося щось схоже на совість, чи вона просто механічно поправляла мобільний телефон у кишені пальта перед виходом на вулицю під дощ.
І от саме в цей момент усередині мене сталося те, чого я сам від себе ніколи в житті не очікував би. Усі мої страхи, паніка перед майбутньою операцією, розпач від зради людини, якій довіряв, раптом кудись зникли, розчинилися в єдиному подиху. Я різко, голосно і зовсім невідповідно ситуації засміявся. Це був не істеричний плач, замаскований під сміх, і не нервовий зрив. Я лежав на цій вузькій металевій каталці під сліпим білим світлом лікарняних ламп, у безглуздій паперовій шапочці на голові, за кілька годин до серйозної кардіохірургічної операції, після якої лікарі не давали жодних гарантій і попереджали, що я можу просто не прокинутися від наркозу.
І мені раптом стало неймовірно, дико смішно від усього цього цирку. Бо якщо людині за кілька хвилин до введення наркозу, коли він лежить безпомічний перед обличчям смерті, холоднокровно викладають на столик папери на розлучення через брак часу, то нічого більш абсурдного, безглуздого і водночас комічного в її житті вже точно ніколи не станеться. Ця думка вдарила в голову ясністю гірського повітря. Шукаючи хоч якоїсь підтримки в цьому абсурді, я повільно повернув голову праворуч, шукаючи поглядом хоч живу душу.
Розділ 3. Зустріч праворуч і слова медсестри
Праворуч від мене, буквально впритул, каталкою до каталки, на відстані якихось семидесяти сантиметрів, лежала жінка. Вона виглядала приблизно на років п’ятдесят, була одягнена в точно таку ж саму незграбну бавовняну сорочку, у таку саму смішну одноразову паперову шапочку, з-під якої вибивалося пасмо сивого волосся. Вона лежала абсолютно нерухомо, спрямувавши порожній погляд прямо в білу, потріскану стелю палати.
Виявилося, що вона чула абсолютно все від початку й до кінця. Увесь вузький коридор, кожен лікар і пацієнт стали мимовільними свідками цієї жалюгідної драми, бо Наталія говорила голосно, не соромлячись нікого. І тоді я, не замислюючись ні на секунду, повернувся до своєї невідомої сусідки по несчастю і сказав голосно й чітко: «Шановна жінко, якщо я якимось дивом виживу після цієї операції, я візьму і одружуся з вами! Ви згодні на таку авантюру?». Жінка не злякалася, не обурилася і не сприйняла це за знущання. Вона повільно повернула голову на подушці, подивилася на мене своїми розумними, глибокими карими очима, в яких читався життєвий досвід, і спокійно відповіла: «Згодна. Чому б і ні».
Ми ледве встигли обмінятися цими дивними фразами, як за хвилину повз наші каталки швидким кроком проходила чергова операційна медсестра. Вона нахилилася ближче до мого обличчя, ніби збиралася поправити крапельницю, але раптом швидко зашепотіла мені просто у вухо, гаряче й схвильовано, ніби дуже боялася не встигнути до приходу старшого лікаря: «Ви хоч розумієте, суворо кажучи, хто ця жінка, яка лежить поруч із вами на сусідній каталці?..». Її голос звучав так інтригующе, що моє серце зробило ще один кульбіт, а лікарняна реальність навколо почала розгортатися зовсім в іншому, абсолютно непередбачуваному напрямку, змінюючи моє життя назавжди.