«– Максику, як тобі личить ця краватка! Красеню мій. Коли тебе чекати після корпоративу? – Іра поралася біля чоловіка, дбайливо поправляючи краватку; піджак на ньому був бездоганно випрасуваний. – Шкода, що я залишаюся вдома. Мені б теж не завадило трохи відпочити, вибратися кудись удвох.
– Сама ж просила всиновити близнюків, люба, – насупившись, неохоче відгукнувся Максим. – Скільки мене вмовляла! Тепер доведеться з ними сидіти, а інакше могла б і розважитися. Сьогодні мене не чекай: останнім часом я геть виснажився на роботі, хочу як слід погуляти й розвіятися. Повернуся пізно. І дзвінками не надокучай – за гучною музикою все одно нічого не почую.
За ним гуркобіжно зачинилися двері, і майже одразу з дитячої долинув дзвінкий крик: – Гришо, віддай! Моя машинка! Ти свою вже зламав, тепер за мою взявся?! Слідом заголосили обоє. Іра втомилася навіть дихати, кинувшись розбороняти улюблених забіяк. Потім треба було нагодувати їх, розібратися з нескінченними уроками, вкласти спати. Останнє далося нелегко, і до кухні вона дісталася, лише коли хлопчаки нарешті вгамувалися і принишкли. Вона сіла з горнятком чаю та замислилася.
Десять років із Максимом минули без особливих бід і потрясінь. Сварилися, звісно, куди ж без цього, зате довго не тримали образи й швидко мирилися. Про гроші теж не турбувалися: успішна компанія щедро платила начальникові збуту, заощаджувати подружжю ніколи не доводилося. А Іра працювала вихователькою у дитячому садку. Їй щиро подобалося бавитися з малечею, слухати її сміх, спостерігати, як у кожній допитливій, безпосередній дитині вже чітко проявляється власний неповторний характер.
Власних дітей вона хотіла завжди. Вони з чоловіком щиро старалися, але завагітніти так і не вдалося. Іра неодноразово заводила мову про те, щоб разом пройти медичне обстеження; Максим щоразу відмахувався, навіть обговорювати цього не хотів. Його й без лікарів усе цілком влаштовувало.
Хлопчиків вона зустріла рівно рік тому. Компанія чоловіка допомагала дитячому притулку як спонсор, і якось подружжя приїхало туди разом. Поки водій розвантажував фургон із гуманітарною допомогою, вони роздавали дітям солодощі. Серед галасливої дітвори Іра помітила двох восьмирічних близнюків – веселих, але водночас чомусь сумних і кумедних. Після тієї поїздки вона почала навідувати їх самотужки. Одними відвідинами справа не обмежилася: вона приїжджала дедалі частіше, щиро зближуючись із обома. Їй усім серцем хотілося власних дітей, а тепер вона несподівано прив’язалася саме до цих хлопчиків. Поступово з’явилася і зміцніла думка про всиновлення. Іра остаточно вирішила, що хоче стати їм справжньою мамою, забрати обох із притулку та вирощувати вдома, у теплі й затишку. Для неї це вже були не просто двоє випадкових дітлахів, яких вони з чоловіком колись пригостили цукерками. Вона встигла полюбити близнюків усією душею і почала наполегливо вмовляти Максима прийняти їх у їхню родину.
Чоловік дитячого захвату дружини не поділяв, але проти всиновлення остаточно не виступив. Обзавестися дітьми їм давно вже пора, це він розумів і сам. Підгузки, немовлята й нескінченний дитячий плач його лякали, а тут хлопчаки вже самостійно ходили до школи. З восьмирічними, думалося йому, клопоту буде набагато менше. Так у них з’явилися сини.
Іра щиро сподівалася, що з появою дітей їхній шлюб стане ще міцнішим. Однак чоловік чомусь дедалі частіше затримувався на роботі, вдома тримався відчужено, часто сердився через будь-які дрібниці. На сьогоднішнє свято теж вирішив піти сам, без неї. А адже можна було просто попросити її маму посидіти з онуками на вечір – ніщо не заважало піти вдвох. Через це на серці було особливо гірко й образливо.
Вона тихо зазирнула до дитячої. Хлопчики мирно сопіли уві сні, їхні щічки від втоми гарно розчервонілися. Іра дивилася на них, і їй на душі ставало тепло й спокійно. Як же сильно вона любила Гришу й Володеньку! Особливо коли вони навперебій міцно обіймали її, намагаючись притулитися якомога ближче. Нехай цей корпоратив обійдеться без неї. Її справжнє щастя було тут, у тиші дитячої кімнати.
Максим тим часом відпочивав на повну катушку. Смачна їжа, веселі конкурси, запальні танці, випивка рікою – він уже й забув, коли востаннє дозволяв собі так безтурботно розгулятися. На той час, коли чоловіки разом із генеральним директором компанії Миколою Васильовичем вийшли на перекур до курилки, він устиг добряче випити. За жартами та веселими байками розмова несподівано докотилася до теми жінок і подружньої вірності.
– Та можна ж власну дружину перевірити на вірність, елементаршиною! – хвалькувато підхопив Максим, відчуваючи кураж. – Набрати з якогось незнайомого номера, запропонувати познайомитися. А гучний зв’язок увімкнемо, всі послухаємо, що вона відповість. Миколо Васильовичу, позичте телефон, я своїй задзвоню, потішимося.
– Занадто жорстко, як на мене, Максе, – засумнівався шеф, скептично поглянувши на підлеглого. – Утім, дружина твоя, тобі й вирішувати. На, тримай трубку. Тільки номер її напам’ять пам’ятаєш?
Максим самовдоволено кивнув. Цифри він набрав без жодної помилки, але щойно пішли гудки, як замість невідомого абонента на яскравому екрані раптом висвітлилося знайоме ім’я: «Ірина Бєлова».
Його наче крижаним струмом вдарило. Іра записана в телефоні начальника?! Отже, вони якимось чином знайомі поза роботою? Він геть не розумів, звідки вони можуть знати одне одного, і від цієї раптової думки миттєво тверезий холод пронизав усе тіло. Телефонувати перехотілося назавжди.
– Ні, ви маєте рацію, дурниця якась, дитячі витівки, – розгублено пробурмотів він, одразу скидаючи виклик і квапливо повертаючи смартфон власнику. – Ще перелякаю її серед ночі ні за що. Хлопці, я, здається, сьогодні зайвого хильнув. Пора додому, всім на добраніч, бувайте…»
Вийшовши з ресторану на прохолодне нічне повітря, Максим відчував, як у грудях неприємно смоче. Прохоіда трохи остудила гарячу голову, але тривога нікуди не зникла. Уся дорога додому минула в роздумах: чому телефон його дружини опинився в телефонній книзі Миколи Васильовича?
Коли він відчинив двері квартири, в коридорі панувала тиша. Максим тихо роззувся, намагаючись не шуміти, хоча всередині все кипіло від ревнощів і підозр. У вітальні на столі все ще лежав його випрасуваний костюм і вчорашні речі. Він зазирнув до спальні — Іра мирно спала на своєму боці ліжка, втомившись за день із хлопчаками.
Наступного ранку прокинутися було важко: голова гула після вчорашнього алкоголю. Іра вже крутилася на кухні, готуючи сніданок для хлопчиків, які галасливо ділили між собою олівці.
— Доброго ранку, любий. Як пройшов корпоратив? — спокійно запитала вона, ставлячи перед ним горнятко гарячої кави. — Ти вчора так пізно повернувся.
Максим пильно подивився на дружину. У її очах не було й тіні провини — лише звична турбота та легка втома. «невже мені здалося? Може, шеф просто випадково зберіг її номер після якогось робочого дзвінка?» — промайнуло в голові. Але черв’як сумніву вже точив зсередини.
— Нормально пройшов, — буркнув він, відводячи погляд. — Слухай, Іро, а звідки в Миколи Васильовича, мого шефа, твій номер? Я вчора випадково побачив його у його телефоні.
Іра спокійно відклала ложку й обернулася до чоловіка. На її обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— А ти хіба не знав? — здивувато перепитала вона. — Минулого місяця мій колишній колега по дитячому садку влаштовував благодійну виставку для вихованців притулку. Ми шукали спонсорів серед великих компаній. Я зверталася і до вашої фірми. Микола Васильович особисто курирував цей проєкт, от ми й обговорювали деталі по телефону кілька разів. А що тут такого?
Максим замовк. Пояснення здавалося абсолютно логічним і простим. Жодних таємниць, жодних зрад. Йому стало навіть трохи соромно за свої вчорашні параноїдальні думки.
— Та нічого, просто запитав, — пробурмотів він, роблячи ковток кави.
Але спокій тривав недовго. За кілька днів на роботу Максима викликав сам Микола Васильович. Шеф зачинив двері кабінету й поглянув на підлеглого якось по-новому — уважно і серйозно.
— Сідай, Максе, — почав начальник, прокручуючи в руках ручку. — Я тут думав про той випадок у курильці. Знаєш, я занадто поважаю твою дружину, щоб вдавати, ніби нічого не сталося.
Максим напружений: — Тобто?
— Тобто Ірина — неймовірна жінка. Справжній янгол, — продовжив Микола Васильович. — Коли ми спілкувалися щодо допомоги притулку, мене вразило, з якою самовіддачею вона опікується тими сиротами. А тепер ви ще й всиновили двох хлопчаків. Скажу відверто, Максе: ти не цінуєш те, що маєш. Ти весь у своїй кар’єрі та гулянках, а вона тягне на собі і дім, і сім’ю, і чужих дітей, яких стала рідними.
Максим відчув, як обличчя заливає фарба сорому й злості. Слухати повчання від начальника про своє особисте життя було неприємно, але слова шефа болюче бильнули в саму суть.
— Миколо Васильовичу, це моє сімейне життя… — спробував заперечити він.
— Сімейне життя — це коли двоє грають в одну гру, — перервав його шеф. — А поки ти вчора на корпоративі збирався публічно виставити її на сміх перед колегами, перевіряючи на вірність, вона вдома вкладала спати ваших спільних дітей і думала про те, як тобі догодити. Подумай про це, Максе. Усе, іди працюй.
Максим вийшов із кабінету сам не свій. Слова начальника пекли краще за будь-який гарячий розчин. Весь день він працював автоматично, а ввечері вперше за довгі роки не затримався в офісі ні на хвилину.
Дорогою додому він заїхав до кондитерської й купив її улюблений торт — той самий, який вона так любила колись, коли вони тільки починали зустрічатися.
Коли він відчинив двері квартири, з кухні лунав веселий дитячий сміх. Іра щось розповідала хлопчакам, а вони перебивали її, наперебій ставлячи запитання. Максим зупинився в коридорі, прислухаючись до цього галасу, який ще тиждень тому його так дратував. Зараз усе це чомусь здавалося таким рідним і цінним.
Він зняв куртку, пройшов на кухню і, поклавши коробку з тортом на стіл, тихо сказав: — Пробач мені за все, Іро. Давайте завтра всі разом виберемося в парк. Тільки вдвох і з хлопцями. Як справжня сім’я.
Іра здивовано підняла очі, а потім на її губах з’явилася м’яка, тепла усмішка. Вона вперше за довгий час відчула, що чоловік дійсно повернувся до них — не лише тілом, а й серцем.