— Новенький! — щебетали на танцях дівчата.
Андрій іще ні з ким тут не зійшовся: після сільськогосподарського училища його направили в село на практику механізатором. Приїхав — і залишився. Сільське життя виявилося набагато цікавішим за міське.
— Я ж чую, як ви там шепочетеся! — голосно озвався він.
Одна дівчина підійшла ближче.
— Навіщо до нас приїхав?
— Ваш колгосп на ноги ставити, — пожартував Андрій.
— Ясно. Бачили ми таких.
Вона відвернулася, пішла до подруг і скривилася. Тут перед Андрієм постав кремезний хлопець.
— Ти Андрій?
— Вгадав.
Вони міцно потисли один одному руки. Незнайомець назвався Віктором, сином голови.
— Батько тебе прислав? — здогадався Андрій.
— Так. Звелів розважити гостя, щоб не нудьгував на самоті. Тільки тобі, бачу, й без мене весело, — Віктор показав на дівчат.
— А ту як звати? — Андрій кивнув услід недавній співрозмовниці.
— Лариску, чи що?
— Мабуть, її.
Дівчина йому сподобалася. Щойно заграла повільна музика, Андрій підійшов до неї з чемною ввічливістю:
— Дозвольте запросити вас на танець?
— Спробуй.
Вона ніяковіла, та перед подругами хотілося покрасуватися. Вони вийшли на середину й закружляли під музику.
— Віктор сказав, ти Лариса, — промовив Андрій їй на вухо.
— Так. А тебе як звати?
— Андрій. Буду у вас комбайнами займатися.
— Добре.
Після танцю Андрій провів Ларису туди, де чекали її подруги. Так між ними й зав’язалася міцна дружба.
Наступного дня вони побачилися вже в полі: він працював на комбайні, вона допомагала на току. Роботи вистачало всім, проте ніхто не нарікав. У селі вміли працювати не покладаючи рук, але вміли й відпочивати так, щоб життя не здавалося суцільною буденністю.
Коли голова викликав Андрія до себе, той спочатку хвилювався, бо за собою жодних помилок не знав.
— Борисе Петровичу, ви хотіли мене бачити? — спитав він, зайшовши до кабінету.
— Хотів, хотів, — голова підвівся назустріч із усмішкою.
— Щось сталося?
— У нас усе чудово. Навіть не знаю, чим заслужив такого сумлінного механізатора!
— Та що ви, я просто роблю свою роботу.
— Не скромничай. Літо майже минуло, а техніка жодного разу не підвела! Нічого не стукає, не ламається, все працює ідеально.
Борис Петрович підійшов і по-дружньому поплескав хлопця по плечу.
— За машиною постійно стежити треба. Їй потрібен догляд, як живій людині, — відповів Андрій.
Розмова з головою колгоспу додала Андрієві наснаги. Окрилений похвалою, він вийшов із кабінету й одразу попрямував до тракторної бригади. Працювати хотілося ще краще, адже тепер він чітко розумів: його старання помічають і цінують.
Вечорами сільська молодь знову збиралася біля клубу. Гармошка заливалася веселими переливами, лунав сміх, а молоді хлопці й дівчата весело проводили час після важкого трудового дня. Андрій уже не почувався тут чужинцем. Його свійські манери, відкрита усмішка та працьовитість швидко зробили його своїм серед місцевих.
Того вечора Лариса знову прийшла на танці разом із подругами. Запримітивши Андрія, вона ледь помітно усміхнулася, хоча й спробувала зберегти суворий вираз обличчя. Андрій довго не вагався — одразу підійшов до неї.
— Добрий вечір, Ларисо! Бачив тебе сьогодні біля ферми, ти знову працювала за двох.
— А ти думав, у нас тут тільки відпочивають? — лукаво примружилася дівчина. — Село легкого хліба не дає. Хто не працює, той тут довго не затримується.
— Я це вже зрозумів, — відповів Андрій, дивлячись їй променистим поглядом прямо в очі. — Але з такою компанією навіть найважча робота здається святом.
Лариса ніяково опустила очі, проте проганяти його не стала. Вони знову вийшли на танцювальний майданчик. Цього разу розмова клеїлася значно легше. Андрій розповідав про місто, про те, як навчався в училищі, а Лариса ділилася історіями про своє життя, про місцеву природи, про широкі поля, що розливалися за селом золотими хвилями пшениці.
Коли музика стихла, він запропонував провести її додому. Вони йшли повільною сільською дорогою, над якою нависало величне зоряне небо. Нічне повітря пахвело стиглим збіжжям, скошеною травою та парним молоком.
— Знаєш, Андрію, спочатку я думала, що ти просто черговий практикант, який приїде й за місяць утече назад до міста, — тихо сказала Лариса, зупинившись біля воріт її будинку.
— А тепер? — спитав він, відчуваючи, як сильно б’ється серце.
— А тепер бачу, що ти людина слова. Це рідкость сьогодні.
Вони попрощалися тепло й довго дивилися одне одному вслід. Андрій повертався до свого гуртожитку з відчуттям, що це літо стане найважливішим у його житті. Робота в полі кипіла, комбайни гуркотіли від зорі до зорі, збираючи щедрий урожай, а попереду на них обох чекало довге, сповнене яскравих подій життя.