Розділ 1: Ранковий вихід
О пів на шосту сільські вікна ще лишалися темними. Зрідка озивалися півні, заспані й хрипкі, а Оксана Петрівна вже зачиняла за собою двері. На ногах у неї були гумові чоботи, на лікті погойдувався плетений кошик. До лісу вона збиралася так буденно, ніби мала лише вийти на город. Тим часом до ягідних місць треба було пройти три кілометри, а потім стільки ж назад.
У свої сімдесят три вона долала цей шлях без перепочинку. Сусідка, яка була на двадцять років молодша, часом переводила подих уже на сходах між поверхами. Оксані ж ставало сили і на ліс, і на хатню роботу. Вона роками трималася одного розпорядку: лягала вчасно, пила трав’яні відвари, харчувалася тим, що виростила сама. Турботу про себе не відкладала ні до хвороби, ні до старості.
Втім, цінували її в окрузі зовсім не за міцне здоров’я. Дорогу до її дому знаходили люди, які вичерпали всі інші дороги. Оксана Петрівна жила сама: ні заміжжя, ні дітей у її житті не сталося. Можливо, колись самотність давалася їй тяжко, однак за теперішньою господинею цього годі було вгадати. Чужий біль вона приймала без метушні, а про свій говорити не звикла.
Розділ 2: Несподівана знахідка
Під деревами ще трималася нічна прохолода. Від землі тягло сирим листям, вище відчувалася смола. У низинах чоботи грузли в м’якому ґрунті; Оксана обходила їх за звичкою, відводила гілки й ішла туди, де достигала чорниця. Вона знала ліс досить добре, щоб дивитися здебільшого під ноги й на кущі.
Ягоди того ранку траплялися великі, з ніжним сизим нальотом. Пальці швидко наповнювали кошик, а думки відпочивали від людських скарг і хатніх клопотів. Потім Оксана заглибилася в зарості, виглядаючи суниці.
Нахилившись по чергову ягоду, вона помітила між стовбурами незнайому пляму. Спершу погляд не затримався на ній: мабуть, зламана гілка. Але колір не пасував ані до деревини, ані до лісової підстилки. Оксана випросталася, розсунула кущі й пішла подивитися.
Між двома соснами лежав чоловік. Його зв’язані руки були заведені назад, обличчя повернуте щокою до землі. Сорочка ледве трималася на плечі, одяг був вимазаний у багнюці. Біля скроні й коло рота темніла засохла кров. Він був молодий — це Оксана побачила відразу. А слідом помітила слабкий рух спини: незнайомець іще дихав.
Розділ 3: Порятунок у хащі
Вона опустилася поруч. Від землі під ним ішов холод, і ставало ясно, що лежить він тут давно. Діставши фляжку, Оксана намочила хустинку, склала її вчетверо й торкнулася чола пораненого. Потім обережно зволожила губи. Чоловік заворушив ними, намагаючись щось сказати. Вона схилилася нижче, щоб розчути.
— Богиня… Ти богиня, — видихнув він, не розплющуючи очей.
— Ну, нехай буде богиня, — озвалася вона.
Хустинка знову лягла йому на обличчя. У кишені в Оксани знайшовся темний пухирець із трав’яною настоянкою. Вона носила його постійно, за звичкою беручи із собою найнеобхідніше. Оксана обережно підвела йому голову й дала кілька крапель.
Вона зачекала, перш ніж робити щось далі. За кілька хвилин у його обличчі з’явилася зміна. Він скривився, зі свистом утягнув повітря й спробував вивільнити руки.
— Зачекай. Спершу приберемо мотузку.
Стара мотузка виявилася на диво міцною. Вузли були затягнуті дуже туго. Оксана терпляче розбирала петлю за петлею, аж поки не звільнила зап’ястки. Вона обережно розтирала його руки між своїми долонями, і він стогнав, відчуваючи, як оніміння змінюється болісним печінням.
Розділ 4: Важкий шлях додому
— Підвестися зможеш?
— Поки не знаю.
Відповідь прозвучала слабо, але вже тямовито. Підніматися довелося долго. Оксана підставила плече, хоч була значно нижча за нього, і прийняла на себе вагу чужого тіла. Чоловік спробував спертися на власні ноги, але вони підводили. Тоді вона підібрала довгу впалу гілку й дала йому в руку.
— Отак буде легше.
— Далеко йти?
— Приблизно три кілометри.
По його обличчю було видно, наскільки непосильною здається ця відстань. Оксана додала, що іншого шляху немає, і рушила до села. Він пішов слідом, спираючись на гілку.
За спиною весь час чулося надсадне дихання й удари палиці об землю. Коли чоловік спотикався, вона чекала, даючи йому втриматися і знову знайти опору. Так вони йшли, аж поки в просвітах між деревами не з’явилися знайомі дахи.
Розділ 5: Дім і тиша
Оксана провела його через заднє подвір’я, подалі від сторонніх очей. У дальній кімнаті чекало ліжко з чистою білизною. Вона завжди тримала його напоготові: за довге життя переконалася, що несподіваний гість з’являється саме тоді, коли його не чекають.
Поклавши чоловіка, вона поставила на плиту трав’яний відвар із ромашкою та м’ятою, а тоді сіла біля ліжка.
Тепер, коли дихання незнайомця вирівнялося, можна було роздивитися його уважніше. Років тридцять, можливо, трохи більше. Сліди травм змінили обличчя, але не приховали рис. Під ними не вгадувалося тієї грубості, яку Оксана чекала б побачити в людини з вулиці. Руки теж мало що пояснювали: важка праця явно не була для нього щоденною, однак зовсім не звичними до діла їх теж не назвеш.
Судити з таких прикмет, хто перед нею, було важко. За всім цим вгадувалося якесь життя, про яке Оксана нічого не знала. Розпитувати вона не стала. Іноді людині передусім треба дати спокій і час, не вимагаючи розрозповідей про її нещастя.