На кону стояли корова, рушниця і сам Михайло. Він поставив себе, бо був певен: баба в «очко» не грає. За десять хвилин Оксана зібрала карти й сказала: — Роздягайся, тулуп тепер теж мій.
Так почався найдивніший рік у його житті. Чоловіки за столом спочатку подавилися, потім до них дійшло: Оксана кивала на овчинний тулуп, який Михайло зопал кинув на кін слідом, разом із собою. Дід Аркадій, хазяїн хати, першим хрюкнув у бороду. За ним гухнули решта. Сміялися так, що з печі звалився кіт.
Не сміявся тільки Михайло. Він сидів червоний, як пічна заслінка, і дивився на свої карти. Двадцять три — перебір. А в Оксани на столі лежали туз і десятка. 21.
Адже ще вранці Михайло Бондар був найповажнішим чоловіком у Вербогір’ї. Вербогір’я стояло на лісовій річці Ланевиці осторонь усіх доріг. Тридцять шість дворів, сільпо, контора колгоспу та старий каплиця, де тепер зберігали зерно.
Осінь п’ятдесят восьмого року видалася рання. До Покрови вже ліг перший сніг. І на Покров у Вербогір’ї була своя традиція. Чоловіки після лазні збиралися в діда Аркадія, пили чай з брусницею, ну і не лише чай, та різалися в карти до опівночі.
Михайло того вечора був королем. Тридцять один рік, плечі як дверний проріз, найкращий мисливець на всю округу. Щойно повернувся з промислу, продав білку, при грошах. Чоботи нові, сорочка нова, язик довгий. Він сидів на чолі столу і розповідав, як ведмедя голими руками від собак відганяв. Чоловіки кивали, вірили наполовину, але кивали. З Михайлом сперечатися — собі дорожче.
І тут до хати увійшла Оксана Кравченко. Оксана була вдовою. У травні 1955 року її чоловік Віктор потонув на лісосплаві, коли розбирали затор на Ланевиці. Зашилася вона сама з сином Денискою і з хатою, яку Віктор так і не встиг добудувати. Дах протікав, ґанок кривився, паркан тримався на чесному слові. У Вербогір’ї про неї говорили коротко: «Оксана ж пропаде».
Прийшла вона за сепаратором, який дід Аркадій брав у неї на тиждень і тримав уже другий місяць. Стояла біля порога у старій хустці, спокійна, сувора, двадцять дев’ять років, а очі як у старої, що все бачила.
Михайло її побачив і, як це у нього водилося, не втримався: — О, Оксано Петрівно завітала. Ти б, Оксано, хату свою продала, поки дах на голову не з’їхав. Сама ти її не витягнеш. Баба без чоловіка — що віз без колеса. Стоїть гарна, а толку ніякого.
Чоловіки захихикали. Дід Аркадій крекнув і потягся за сепаратором. Оксана не образилася. Вона пройшла до столу, подивилася на карти, потім на Михайла. — А ти, Михайле Сергійовичу, сідай зі мною, зіграємо. Раз уже ти такий розумний.
Тут уже засміялися всі. — З тобою в «очко», Оксано? Та ти туза від валета не відрізниш. — От і перевіримо.
Михайло ляснув долонею по столу. — Ну сідай, раз смілива, тільки на інтерес я не граю. На що ставиш?
І тут Михайло зробив першу дурницю за вечір. Він махнув рукою на стіну, де висіла його двостволка. — Я ось рушницю ставлю. Рушниця б’є як годинник.
Оксана подивилася на рушницю. Довго подивилася. Ніхто тоді не помітив, як у неї здригнулися губи. Помітили потім, багато місяців потому. — Рушницю ставиш? Добре, я ставлю корову. — Та нащо мені твоя корова? У мене своя є. — Тоді став і свою.
Чоловіки загули. Розмова ставала цікавою. Михайло, розізлений, уже не міг відступити. — Гаразд, рушниця і корова, а ти?
Оксана помовчала, а потім сказала те, від чого в хаті стало тихо: — А я ставлю хату.
Дід Аркадій випустив сепаратор, гухнув на всю хату. — Оксано, ти з глузду з’їхала? Хату! У тебе хлопчик. — Хату, — повторила вона. — Михайло Сергійович сам сказав, що я її не витягну. От нехай і забирає, якщо виграє.
Михайло розгубився. Хата проти рушниці й корови — це було нечесно. Всі це розуміли. І Михайло розумів: «Виграти у вдови хату за всього села — ганьба на все життя, а відмовитися — ганьба ще більша».
І ось тут Михайло зробив другу дурницю, найголовнішу…
Продовження історії
…Він ляснув себе по коліну і голосно, з молодецьким викликом сказав: — Ех, була не була! Ставлю корову, рушницю і… себе! Якщо програю, рік працюватиму на тебе безвідмовно. Хоч дрова рубай, хоч городи копай, хоч хату будуй! По рукам?
Оксана дивилася на нього своїми темно-сірими, немигаючими очима. У них не було ні торжества, ні страху. Тільки важка, втомлена криниця. — По рукам, — тихо сказала вона.
Ось так і сталася та сама партія, після якої сільські кури перестали лякатися криків Михайла, бо він сам тепер ходив нижче трави.
Перший тиждень Михайло ненавидів усе навколо. Він ненавидів свої карти, які зрадили його на п’ятому десятку років, ненавидів кпини мужиків біля сільпо, а найбільше — ненавидів саму Оксану і її мовчазний будинок із кривим ґанком. Згідно з договором, він перейшов жити до неї. Свою рушницю вона віддала йому одразу ж, мовчки повісивши на колишнє місце, але корова і сам Михайло тепер належали подвір’ю Кравченків.
Вранці сьомого дня Михайло прокинувся від того, що в хаті пахло чимось теплим, житнім і дуже домашнім. Він лежав на лавці під кожухом — тому самому овчинному тулубі, який вона забрала тієї ночі. За вікном лютувала ранкова завірюха, замело аж до підвіконня.
Маленький Дениска, худий шестирічний хлопчик у залатаних штанцях, сидів на стільці й задивлявся на мисливські черевики Михайла, які стоя біля грубки. — Дядьку Михайле, а правда, що ви вовка бачили? — тихо запитав хлопчик, коли Михайло зашевелився.
Михайло хотів звичним гарчанням обірвати малого, як робив це зазвичай із заїжджими зеваками, але раптом згадав, що він тепер «наймит». Замість цього він хрипко кашльнув: — Бачив. І не одного. — А рушниця ваша справді стріляє далі, ніж татова була? — Стріляє. Якщо доглядати за нею, — відповів Михайло, сідаючи на лавці.
З печі спустилася Оксана. У руках вона тримала чавунець із картоплею. Навіть не глянувши на нього, вона кинула: — Умивайся, дрова у сінцях мокрі, сходи розколоти сухі, бо замерзнемо вщент.
Михайло хотів було спалахнути, згадати свій авторитет першого парубка на селі, але зупинився. Слово — не горобець. Він мовчки підвівся, накинув тулуп і вийшов у сіни. Сокира в руці здалася непривично легкою, але з першого ж удару сухого березового кряжа тріщина пішла ідеально рівно. «Руки пам’ятають», — подумав він з гіркою усмішкою.
Минув місяць. Другий. Зима в Вербогір’ї видалася лютою, такою, що хуртовини перекривали дороги по тижню. Спочатку Михайло просто працював: носив воду коромислом, лагодив той самий розхитаний паркан, завдяки якому вітер більше не свистів під підлогою, і заготовляв дрова наперед. Мужики перестали над ним сміятися — не тому, що боялися, а тому, що бачили: Михайло не просто відбуває покарання, він орав у будинку вдови від світанку до темряви. Якщо він брався за справу, то робив її на совість.
Одного вечора у лютому він сидів за столом і рубанком підганяв нову дошку для похилого ґанку. Оксана сиділа поруч при гасовій лампі, лагодила старий кожух чоловіка. Дениска вже спав за піччю. У хаті пахло стружкою, свіжою сосною і чимось незрозуміло затишним, чого Михайло не відчував відтоді, як померла його мати.
— Слухай, Оксано, — раптом сказав він, не відриваючись від роботи. — А чого ти тоді наважилася? На хату грати? Ти ж знала, що я не заберу, совість би заїла. Оксана зупинилася, голка завмерла над грубою тканиною. Вона повільно підняла на нього очі. — Знала, — тихо відповіла вона. — А інакше ти б ніколи не прийшов сюди. Ти б і далі ходив гоголем по селу, хвалився рушницею і чекав, поки ми з Денискою загинемо від холоду під цим кривим дахом. Мужикам байдуже до чужого горя, поки воно їх не торкнеться.
Михайло опустив рубанок. Слова вдови обпекли його сильніше, ніж будь-яка лайка. Він хотів заперечити, але не зміг. Вона мала рацію на всі сто відсотків. До тієї картиці він і справді жив лише для себе і своєї слави.
Настав березень. Сніг на Ланевиці почав осідати, потемнів, на проталинах з’явилися перші патьоки талої води. Весняний вітер пахнув вологою землею і пробудженим лісом. Строк його року «наймитування» добігав кінця — минув рівно рік із того пам’ятного вечора.
У п’ятницю ввечері, коли Михайло повертався з лісу з двома зайцями на плечі, його біля контори перестрів дід Аркадий. — Ну що, Михайле? — лукаво примружився дід, погладжуючи сиву бороду. — Рік минув. Завтра твій термін спливає. Куди тепер? Знову до своєї холостяцької хати підеш, королем Вербогір’я ставати?
Михайло зупинився. Він подивився на власні руки — мозолясті, міцні, що пахли хвойною смолою і димом. Потім згадав очі Дениски, який останнім часом бігав за ним хвостиком, і струнку, мовчазну фігуру Оксани, яка навчилася посміхатися — ледь-ледь, лише куточками губ.
Він мовчки покрутив головою, розвернувся і попрямував стежкою до будинку з поновленим ґанком і міцною стріхою. До весни він передумав іти кудись назавжди. Тепер це був його дім.