Розділ 1: Весілля, якого не чекали
Лице було смагляве, усе в дрібних зморшках, як земля в засуху, а очі світлі, майже прозорі, і дивилися вони тільки в один бік — на нареченого. У селищі її знали всі, і всі трохи побоювалися. Жила вона на самому краю, біля протоки, в хаті під очеретяною стріхою, які тепер залишилися хіба що на листівках.
До неї ходили замовляти грижу в немовлят, виливати переляк на віск, знімати пристріт з корів і з наречених. Ходили потайки, городами, щоб сусіди не бачили. А на людях віталися з нею стримано і відводили очі.
На весілля її не звали. Ніколи. Олеся сиділа на чолі столу поруч із Максимом, у білій сукні, яку вони з мамою перешивали три вечори поспіль, щоб вона лягла поверх живота.
П’ятий місяць. Під атласом уже було помітно, і Олеся увесь день тримала на колінах букет, ніби прикриваючись. Уранці вони розписалися у відділі реєстрації в районі, вдень повернулися в селище, і ось уже четверту годину гуляли на подвір’ї Максимової матері, під навісом, обвитим виноградом, серед столів, поставлених літерою «П».
Розділ 2: Слова знахарки
Олеся побачила, як здригнулася Галина. Свекруха сиділа праворуч від Максима, у бордовій сукні із золотою брошкою, і при виді Євдокії Петрівни її обличчя зробилося кам’яним.
— Хто її кликав? — прошипіла Галина. — Олеже, хто її пустив?
Дядько Максима, Олег, уже підводився з-за столу, відсуваючи стілець. Високий, кремезний, із червоною від вина й сонця шиєю. Але Євдокія Петрівна встигла раніше.
Вона підійшла до столу молодих, зупинилася прямо навпроти Максима, поклала суху долоню на край скатертини і сказала неголосно, але в такій тиші її почув усякий двір:
— Максимку, ти знаєш, чия це дитина?
І подивилася йому прямо в очі. Олеся відчула, як у неї холодіють руки. Максим зблід і повільно повернувся до неї. Не до Євдокії Петрівни — до неї. А потім одразу стало дуже голосно.
— От! — гаркнув Олег на весь двір. — От вам! Навіть знахарка знає! А я казав, Галино, казав тобі, що дитина не нашої крові.
Хтось ахнув, хтось уронив виделку. За дальнім столом, де сиділи Максимові товариші з господарства, засвистіли. Двоюрідна сестра Максима, Наталя, закрила рот долонею, і очі в неї зробилися круглі та щасливі, як у людини, яка першою дізналася найстрашнішу новину.
— Що ви мелете? — прошепотіла Олеся. Голос не слухався. — Що ви мелете? Це неправда!
— Я не те сказала. — Євдокія Петрівна підвищила голос і підняла руку. — Максиме, послухай мене, я не про неї.
Але Олег уже обійшов стіл і взяв її під лікоть. Міцно, по-господарськи.
— Усе, бабусю наговорилася, пішли, проведу.
— Руки убери, — сказала она ему тихо. — Ты знаешь, зачем я пришла. Ты-то знаешь. (укр.: — Руки прибери, — сказала вона йому тихо. — Ти знаєш, навіщо я прийшла. Ти ж знаєш.)
Олег посміхнувся, але очі в нього не посміхалися.
— Іди, іди, не позорь людей.
І поввів її до хвіртки. Євдокія Петрівна озирнулася один раз, уже біля воріт, і знову подивилася на Максима так, ніби хотіла перелити в нього щось поглядом. Потім хвіртка стукнула. Олеся повернулася до чоловіка.
— Максимку, Максиме, подивися на мене, це неправда, ти ж знаєш, що неправда.
Максим дивився на неї, і вона не впізнавала його обличчя. Він ніби не бачив її, ніби дивився крізь неї на щось дуже далеке.
— Потім, — сказав він глухо. — Олесю, потім.
Галина встала.
— Свято закінчено, — сказала вона на весь двір. — Дякую, що прийшли, усього доброго.
Люди почали підніматися. Незграбно, квапливо, ховаючи очі, загортаючи в серветки шматки пирога для дітей. Музиканти зачохляли гармонь. Жінки біля літньої кухні згрупувалися і шепотілися. І Олеся чула уривки:
— Я завжди казала, чого б це він так швидко одружився? П’ятий місяць, а весілля тільки зараз.
Олеся сиділа і тримала на колінах букет. Білі хризантеми. Мама ходила за ними з ранку на ринок у місто. Мама пробрлалася до неї через натовп. Села поруч, обняла за плечі.
— Ходімо, доню, ходімо додому.
— Я тепер тут живу, — сказала Олеся. — Я заміжня, мамо, від сьогоднішнього ранку.
І засміялася. І сміх у неї вийшов такий страшний, що мама пригорнула її голову до себе…
Розділ 3: Тіні минулого під новим дахом
Весільний двір споронів у лічені хвилини. Ще зовсім недавно тут гупала музика, дзвеніли чарки, вигукували «Гірко!» і пахло смаженим м’ясом, а тепер лишилися тільки перекинуті стільці, недопалки в попільничках та розтоптані білі пелюстки троянд на брудній від пилу землі.
Мати Олесі, Катерина Петрівна, намагалася підняти доньку з лави, але та сиділа нерухомо, вчепившись пальцями в стебла білих хризантем доти, доки колірки потемніли й зламалися. Плаття з атласу, яке здавалося таким святковим ще вранці, тепер висіло на ній м’ятим, безпорадним мішком. П’ятий місяць вагітності раптом став помітним усім — не благословенним дивом, а страшним доказом, клеймом.
— Олесю, донечко, вставай, поїхали додому, — благала Катерина Петрівна, і голос її зривався на тремтячий плач. — Немає тут більше чого робити. Чуєш? Вони люди темні, злі… Поїдемо.
— Я дружина, мамо, — прошепотіла Олеся, не відводячи погляду від порожніх дверей будинку, куди хвилину тому зник Максим. — Куди я поїду? Мене сьогодні розписали. Я носить його прізвище. Я тепер тут прописана.
З будинку вийшов Максим. Він не дивився на них. У руках він тримав піджак від костюма, кинутий на спинку стільця. За ним крокувала Галина, схрестивши руки на грудях. Її погляд був важким і холодним, як осінній лід на річці.
— Катерино, забирай свою дівку і йдіть, — сказала свекруха сухо, без жодної краплі прихованої злості — це була чиста, відкрита зневага. — Син мій тепер перед вами ні в чому не винен. Узаконили папірець — радійте. Але в моєму домі цирку не буде. Максим, іди в хату, не слухай її.
— Мамо, зачекай, — уперше озвався Максим. Голосу його майже не було чутно — він хрипів, ніби в горло набилося піску. Він підійшов до лави, але зупинився за кілька кроків від Олесі. Очі його бігали, уникаючи зустрічі з її очима. — Олесю… Ти ж знала, що люди говоритимуть. Нащо було все це влаштовувати?
Олеся підвелася, і букет упав на землю. Квіти розсипалися біля її ніг.
— Що я знала, Максиме?! — крикнула вона так голосно, що навколишні дерева ніби здригнулися. — Що ти мене любиш? Що дитина твоя? Ти ж сам клявся біля районного загсу! Ти казав моїй мамі, що душі в нас не чуєш! А тепер повірив якійсь старій відьмі з очеретів?!
— Баба Євдокія просто так ніколи нічого не говорить! — гаркнув з ґанку дядько Олег, який знову з’явився з пляшкою пива в руці. — Вона пів району на чисту воду вивела! Усі знають, чий син у сусідів росте косоокий, усі знають, чому бригадир з роботи втік! Вона серцем чує гріх!
— Тихо, Олеже! — обірвала брата Галина, хоча в очах її читалося повне погодження з його словами. Вона підійшла ближче до сина й поклала важку руку йому на плече. — Синку, ти сам подумай. Ти шість місяців тому їздив у місто на заробітки на цілий місяць. А вона тут лишалася. З ким? З тим самим міським агрономом, що приїжджав на облік техніки?
У дворі запала мертва тиша. Катерина Петрівна закрила обличчя фартухом і заридала вголос. Олеся ж завмерла, відчуваючи, як усередині все обривається, падає в чорну прірву.
— Якого агронома? — ледь вимовила вона. — Якого агронома, Галино Петрівно? Ви про що?! Я його бачила два рази в житті, коли він довідку на землю підписував у сільраді! У мене крім Максима нікого й не було ніколи!
— Еге ж, розкажи це комусь іншому, — сплюнув Олег. — Дівка молода, віттер у голові… А Максим хлопець довірливий, добрий, от і повірив у казки про кохання.
Максим мовчав. Його мовчання було страшнішим за будь-які крики. Він дивився на затертий носок свого туфля і просто погодився з ними своєю бездіяльністю.
— Поїхали, доню, благаю тебе, поїхали, — Катерина Петрівна вчепилася в рукав Олесиної сукні, намагаючись потягти її до виходу. — Немає тут щастя. Немає і не буде. Бог їм суддя.
— Ні, — Олеся різко висмикнула руку. Очі її злякано й водночас вперто спалахнули лихоманковим блиском. — Я не піду. Я звідси піду тільки тоді, коли мій законний чоловік сам мені в очі скаже, що не вірить мені. Максиме? Подивися на мене. Подивися мені в очі й скажи, що ти вважаєш мене брудною. Скажи це!
Максим повільно підняв голову. Обличчя його було блідим, мов папір. Губи тремтіли. Він відкрив рот, намагаючись щось вимовити, але зміг видавити лише жалюгідне:
— Олесю… Мені треба подумати. Побігліть додому, з мамою. Дайте мені хоч ніч розібратися у всьому цьому. Люди ж тепер пальцями тикатимуть… Що мені на вулиці робити?
Ці слова стали остаточним вироком. Олеся більше не кричала. Вона відчула дивну, крижану порожнечу в грудях, ніби замість серця всередині утворилася вирва. Вона повільно нагнулася, підняла з бруду свої зламані білі хризантеми, дбайливо струсила з них пил і поклала на край порожнього столу.
— Добре, Максиме, — тихо сказала вона. — Я піду переночувати додому. Але пам’ятай: завтра вранці я повернуся. І якщо ти справді повірив цій брехні… то ніякого спільного життя в нас не буде. Навіть із штампом у паспорті.
Вона розвернулася і пішла зі двору швидкою, гордою ходою, хоча кожна клітинка її тіла кричала від болю. Мати ледь встигала за нею, підтримуючи за лікоть. У спину їм неслося радісне й зловтішне шепотіння родичів, які знову збиралися біля столів, обговорюючи свіжу плітку.
Розділ 4: Ніч одкровень біля протоки
Ніч над селищем опустилася чорна, душна, безпросвітна. У хаті Катерини Петрівни не гасили світла до самісінького ранку. Олеся сиділа на ліжку біля вікна, дивлячись у темряву садів, де десь там, за пагорбом, виднілася освітлена ліхтарем хата Максимової матері. Вона не плакала. Сльози скінчилися ще ввечері. Вона думала про те, як швидко руйнується все, що будувалося місяцями, і чому чужі слова стають важливішими за довіру найближчої людини.
Ближче до третьої години ночі за вікном почувся тихий, обережний хрускіт гілок. Хтось ішов городами, намагаючись не шуміти по сухому бур’яну. Олеся насторожилася, підвелася і тихо відчинила кватирку.
— Хто там? — покликала вона ледь чутно.
З темряви під вікном виступила кремезна постать у темній хустці. Це була не мама. Запах гірких трав, старого диму та річкового намулу видав гостю одразу. Євдокія Петрівна. Знахарка стояла біля самісінького підвіконня, спираючись на товстий дубовий ціпок, і дивилася на Олесю своїми світлими, майже білими у місячному сяйві очима.
— Бабусю Євдокіє? — здивування й переляк змішалися в голосі дівчини. — Ви… чого ви сюди прийшли? Мало ви біди натворили на весіллі? Вам мало того, що ви життя мені зламали?!
Стара важко зітхнула, і цей зітхх був схожий на те, як вітер шумить у сухому очереті біля її хати.
— Дурна ти, дівчисько, хоч і добра, — промовила Євдокія Петрівна хрипким, але напрочуд міцним голосом. — Я не тобі життя зламала. Я тобі очі відкрила до того, як ти в це болото по вуха втопилася. Ти думаєш, чому я про дитину сказала? Я ж не про тебе говорила, дурепо. Я про Максима казала.
Олеся завмерла, відчуваючи, як по спині біжать крижані мурахи.
— Що… що ви таке кажете? При чому тут Максим?
— А при тому, що дитина під твоїм серцем справді не його крові, — спокійно, як про звичайну погоду, відповіла стара. — Тільки не твоя в тому вина, а його. У нього, голубе мій, ще до тебе в місті грішок за душею лишився. Та дівчина з училища, що взимку дитину на порозі його гуртожитку залишила й пропала безвісти… Галина тоді все грошима загладила, справу зам’яла, дівку вигнали. А знаєш, чому Максим за тебе так швидко заміж ухопився, хоч до цього п’ять років носа від тебе крутив? Бо Галина йому умову поставила: одружуйся з порядною сільською дівчиною, животом прикрийся, щоб люди згадку про ту міську історію забули! Ти для них ширма, Олесю. Зручна ширма.
Олеся вхопилася руками за дерев’яну раму вікна, бо ноги перестали її тримати. Земля ніби знову пішла з-під ніг, але тепер усе стало на свої місця — і дивна холодність свекрухи, і незрозуміла тривога самого Максима, і той самий панічний страх у його очах, коли знахарка заговорила про дитину. Він просто злякався, що правда про його минуле вилізла назовні, і перевів стрілки на неї, щоб врятувати власну шкуру.
— Отже… — голос Олесі тремтів від люті та болю. — Отже, він сам усе знав…
— Ззнав, голубонько, ще як знав, — кивнула Євдокія Петрівна, розвертаючись назад до темного городу. — А тепер думай сама, чи потрібен тобі такий чоловік, який при першій же бурі тебе першою ж і кисневим сміттям виставив. Завтра він знову перед матір’ю на коліна стане.
Стара зникла в темряві так само непомітно, як і з’явилася, залишивши після себе лише запах полину. Олеся закрила вікно, притулилася чолом до холодної шибки і вперше за весь цей довгий, страшний день посміхнулася — гірко, холодно, але вже зовсім по-іншому. Вона знала, що робитиме вранці, коли піде в той двір забирати свої речі.