РОЗДІЛ 1
Сьогодні Катерина вирішила закінчити свій робочий день приблизно на півтора години раніше, ніж зазвичай. Річ у тім, що в її чоловіка Артема сьогодні намічався день народження, і їй потрібно було встигнути підготуватися до свята.
— Поліно, я сьогодні піду раніше. У мого іменинника сьогодні свято, так що май на увазі, гаразд? — звернулася Катерина до напарниці та звичним жестом зняла фартух, струсонувши з нього волосся.
Напарниця похмуро кивнула і незворушно продовжила працювати над зачіскою пишнотілої дами, своєї постійної клієнтки. Але, побачивши краєм ока, що Катерина вже складає інструменти, готуючись піти з роботи, побажала їй наостанок:
— Катю, ти дивись тільки, тримайся з гідністю. Не дозволяй своїй Гримзі Вікторівні мізки тобі виносити.
— Гаразд, гаразд, не дозволю, — посміхнулася Катерина.
Гримза Вікторівна, або, за паспортом, Лариса Вікторівна, — це свекруха Катерини. Вона, як ніхто інший, вміла компосерувати мозок будь-якій людині, залишивши від самоповаги свого опонента самі уламки. Катерина знала про цю особливість матусі Артема не з чуток. Але куди подітися? Сьогодні день народження її улюбленого синочка, і Лариса Вікторівна просто не може його пропустити.
Тому Катерина була готова до агресії з боку свекрухи. Але ж сьогодні було і її свято теж. А тому Катерина за будь-яку ціну хотіла радіти за чоловіка цього дня. Сьогодні їй дуже хотілося бути для Артема найкращою у світі дружиною, а для цього їй самій потрібно було бути ідеальною. Ларису Вікторівну слід було обходити увагою, навколо неї варто було суєтитися, випрошуючи команди. Їй завжди доводилося приділяти багато уваги.
Тому одразу після роботи Катерина полетіла на інший кінець міста, щоб купити тортик Артему. Той самий тортик, який пригледіла для свого ненаглядного синочка матуся. Самій Ларисі Вікторівні тягнутися в таку далечінь за станом здоров’я не дозволяється. Лікарі забороняють. А Катерина може це зробити раз плюнути. Вона ж молода. Не розвалиться, з’їздить…
РОЗДІЛ 2
Повертаючись назад з іншого кінця міста з тим самим жаданим тортам в ошатності коробки, що ледь помітно прогиналась під власною вагою крем-чизу, Катерина відчувала, як у грудях натягується невидима струна. Час на годиннику невблаганно стікав до позначки «шість вечора» — хвилини, коли на порозі їхньої квартири мали з’явитися перші гості, на чолі яких, звісно ж, крокувала Лариса Вікторівна.
У кишені пальто завибрував телефон. Екран засвітився коротким ім’ям: «Артем».
— Катю, ти де? — у голосі чоловіка не було роздратування, але в ньому чітко відчувалося те липке нетерпіння, яке завжди виникало в нього у присутності матері. — Мама вже під’їжджає на таксі. Вона сказала, що водій їхав якимось дивним маршрутом, і тепер вона обурена на весь світ. Ти встигаєш із тортами?
— Я вже підходжу до будинку, Артеме. Торт у мене, все гаразд, — спокійно відповіла Катерина, намагаючись вгамувати втому, що вже волочила за собою ноги ніби свинцеві гирі.
— Чудово. Тільки, заради бога, будь ласка, не починай із нею сперечатися через скатертину чи сервірування, ти ж знаєш її настрій, — додав він і швидко кинув трубку.
«Ти ж знаєш її настрій». Цю фразу Катерина чула сотні разів за п’ять років шлюбу. Вона означала одне: мовчи, посміхайся, підлаштовуйся і будь зручною тлом для величної постаті Лариси Вікторівни.
Катерина піднялася на поверх, відчинила двері квартири і одразу ж відчула запах знайомих парфумів свекрухи — важких, густих, із нотками старих амбрових пахощів, які заповнювали собою весь коридор. Лариса Вікторівна вже роззувалася, голосно розмовляючи з сином у вітальні.
— Артеме, я тобі кажу, цей сучасний сервіс — суцільне шахрайство! Водій слухав якусь жахливу музику, а на моє зауваження почав хамити. Чому ви не замовили нормальне таксі бізнес-класу, як я просила ще минулого тижня?
— Мамо, все нормально, роззувайся, проходь, — примиренно казав Артем, приймаючи в неї важку норкову накидку.
Катерина обережно зачинила за собою двері, притиснула до грудей заповітну коробку з тортом і зробила глибокий вдих. Сезон випробувань офіційно відкрито.
— Здрастуйте, Ларисо Вікторівно, — сказала Катерина якомога м’якше, знімаючи пальто.
Свекруха обернулася на звук голосу. Її погляд — гострий, пронизливий, із професійною звичкою оцінювати все навколо на наявність дефектів — ковзнув по Катерині від маківки до п’ят. Губи Лариси Вікторівни ледь помітно скривилися в скептичній усмішці.
— Ой, Катрусю. Ти знову в цій своїй робочій кофтині? Я ж казала Артему, що сьогодні особливий день, можна було б і переодягнутися у щось більш пристойне для сімейного свята. Волосся знову зібране абияк… Ну нічого, ти дівчина проста, тобі пробачте. А де ж торт? Сподіваюся, ти не купила ту дешеву хімію в найближчому супермаркеті? Син же заслуговує на натуральні інгредієнти!
Катерина відчула, як усередині закипає знайома хвиля гарячого роздратування, але вона втримала її, нагадуючи собі про ранкову обіцянку: сьогодні день народження Артема, вона буде ідеальною дружиною.
— Ні, Ларисо Вікторівно, це фірмовий торт із кондитерської на іншому кінці міста. Саме той, який ви порадили, — спокійно відповіла вона, проходячи на кухню.
— Ну хоч у чомусь послухалася поради, — кинула свекруха вже у спину, прямуючи до вітальні, де на столі вже вишикувалися закуски.
Вечір розгортався за звичним, до болю знайомим сценарієм. Лариса Вікторівна сигла на чолі столу, ніби голова ради директорів корпорації. Вона критично оглядала кожну тарілку, кожну страву, яку Катерина готувала віч-на-віч майже цілу ніч після важкого тижня в салоні краси.
— Артеме, синку, чому м’ясо пересушене? Я ж казала тобі, що маринувати треба не в оцті, а у вині. Катя, ти що, знову зекономила на нормальних спеціях? — голосно заявила свекруха, настроюючи салат на своїй тарілці з таким виглядом, ніби перед нею лежав отруєний делікатес.
Артем незручно засміявся, намагаючись згладити кути: — Мамо, ну яке пересушене, дуже навіть смачно. Катя чудово готує.
— Ну звісно, для тебе вона завжди чудова, — підтиснула губи Лариса Вікторівна. — Але ти заслуговуєш на краще, ти ж у мене з золотими руками, міг би давно керувати філією, а не сидіти на цій своїй посаді. Все через те, що немає поруч жінки, яка б скеровувала енергію чоловіка в правильне русло. От у моєї знайомої донька — юристка, от там хватка! А тут… салон краси, волосся, ножиці.
Катерина сиділа мовчки, відчуваючи, як обличчя покривається легким рум’янцем не від сорому, а від чистої, концентрованої втоми. Артем дивився кудись у тарілку, уникаючи зустрічі з її поглядом. Він ніколи не захищав її по-справжньому перед матір’ю. Для нього позиція «не загострювати конфлікт» була найзручнішою стратегією.
Але межа, яку Лариса Вікторівна переходила щоразу, сьогодні здавалася особливо гострою. Свекруха раптом потягнулася через весь стіл до полиці з посудом, де стояли дорогі старовинні кришталеві келихи, які Катерина успадкувала від своєї покійної бабусі. Це була чи не єдина пам’ять про рідну людину, і Катерина завжди дбайливо оберігала їх, дістаючи лише на найбільші свята.
— Ой, Кать, а ці келихи виглядають жахливо застарілими. Вони такі важкі, з цим дурнуватим радянським візерунком. У мене вдома є чудовий сучасний набір із тонкого чеського скла, подарую вам завтра ж. А ці краще віддай комусь на дачу або просто викинь, не ганьбся перед людьми, коли сюди приходять нормальні гості, — заявила Лариса Вікторівна і вже простягнула руку, щоб торкнутися полиці, ніби збираючись самотужки провести «ревізію» посуду.
Ось тут струна лопнула.
Катерина не підвищила голос. Вона не кричала і не розбивала тарілки про підлогу, як у кіно. Вона просто повільно поклала виделку на тарілку, витерла серветкою руки, вста з-за столу і зробила те, чого ніхто в цій кімнаті — ані свекруха, ані сам Артем — зовсім не очікував.
Вона підійшла до великого дерев’яного шафа-вітрини, що стояла в кутку вітальні, плавно відчинила скляні дверцята і дістала звідти важку течку з документами та кілька старих коробок, які лежали на найнижчій полиці.
У кімнатівиникла дзвінка, майже ошатна тиша. Артем здивовано підняв голову, а Лариса Вікторівна застигла з рукою на півдорозі до полиці з келихами.
— Катю, ти що робиш? — розгублено запитав чоловік, відчуваючи, як у повітрі повисає передчуття чогось неминучого.
— Я просто допомагаю мамі розширити кругозір, Артеме, — спокійно, з крижаною ввічливістю в голосі відповіла Катерина. Вона підійшла до столу і поклала папери прямо перед носом свекрухи, поряд із тарілкою «недосмаженого м’яса».
Лариса Вікторівна здивовано подивилася на папки, намагаючись зберегти величний вираз обличчя: — Що це за дурниці? Ти з глузду з’їхала серед святкового застілля влаштовувати якісь паперові розбірки?
— Це не дурниці, Ларисо Вікторівно. Це документи на цю квартиру, — так само рівно і спокійно сказала Катерина. — Квартиру, в якій ми сидимо. Яку купили на гроші від продажу моєї батьківської квартири та мої заощадження ще до того, як ми з Артемом розписалися. А також договори на ремонт, який я повністю оплачувала сама, поки ваш син «шукав себе» і змінював роботи одну за одною.
Обличчя Артема миттєво змінилося з розгубленого на бліде. Він різко підвівся: — Катю, ти чого?! Навіщо ти це витягаєш при мамі?! Які рахунки?!
— Ті самі, Артеме, які ти весь цей час просив мене не помічати, — вона подивилася на чоловіка поглядом, від якого йому захотілося провалитися крізь землю. — Твоя мама весь вечір розповідає мені, хто я така і чого варта моя праця. Але вона чомусь ніколи не згадує, що її «золотий синочок» уже три роки живе на моїй території, їздить на машині, яку я купила в кредит, і навіть подарунки купує за ті гроші, які залишаються після моєї роботи в салоні, бо його власні заробітки йдуть незрозуміло куди.
Лариса Вікторівна задихнулася від обурення, її нафарбовані губи відкрилися і закрилися, не знаходячи слів. Документи лежали перед нею як доказ того, що весь її величний авторитет у цій квартирі побудований на чужому фундаменті.
— Ти… ти смієш докоряти моєму синові?! — нарешті вибухнула вона, встаючи з місця так різко, що стілець з гуркотом від’їхав назад. — Та він же чоловік! Він тут господар! А ти… ти просто перукарка, яка уявила з себе бізнес-леді! Без мого сина ти б ніхто була!
Катерина посміхнулася. Це була дуже холодна, спокійна усмішка жінки, яка нарешті скинула з плечей важкий мішок, що тягнув її на дно всі ці роки.
— Знаєте, Ларисо Вікторівно, ви абсолютно праві в одному, — сказала вона, дивлячись прямо у вічі свекрусі. — Я дійсно занадто довго дозволяла вам розповідати мені, ким я маю бути. Але цей день народження закінчився. А тепер — попрошу вас і вашого «господаря» зібрати речі. Час вам перебиратися до того чудового чеського скла та кращого життя.
У кімнаті повисла така густа тиша, що здавалося, можна було почути, як за вікном падають осінні краплі дощу. Артем блідими губами намагався щось сказати, але слова застрягли в горлі. Військовий парад свекрухи був остаточно розгромлений без єдиного пострілу — самими лише фактами та паперами.