Розділ 1: Несподівана порожнеча на глибині
Шахта «Північна-12» мала довгу, нічим особливо не примітну історію. Розробку почали наприкінці п’ятдесятих; родовище не зараховували ні до найбагатших, ні до найнебезпечніших. Одні ділянки з часом закривали, інші розширювали, між ними прокладали нові виробки. До середини вісімдесятих підземні шляхи переплелися так складно, що й прохідникам зі стажем доводилося зазирати в схеми.
У жовтні 1987-го вирішили повернутися до старого розвідувального горизонту. Архівні відомості обіцяли вугільну лінзу на глибині 1200 метрів, і керівництво розпорядилося перевірити цей пласт. Уночі 14 жовтня бригада Івана Петровича Соколова взялася до проходки штреку № 47.
Соколову виповнилося п’ятдесят, двадцять сім років із них він провів на підземних роботах. У його зміні були прохідники Микола Рябов і Віктор Савельєв, молодий шахтар Сергій Корнєєв, електрослюсар Аркадій Жуков і Павло Мельников, який керував буровою установкою. Три дні їхня робота нічим не відрізнялася від десятків попередніх змін: шпури, невеликі заряди, вибух, навантаження й вивезення уламків. Першим недобре відчув Мельников увечері 17 жовтня.
— Іване Петровичу, подивися, що з буром. Далі породи немає.
Бригадир підійшов, зажадав пояснень. Мельников розповів: спочатку йшов вапняк, за ним — дуже твердий прошарок завтовшки сантиметрів двадцять, а потім інструмент перестав натрапляти на опір. Ліхтар у вузькому отворі майже нічого не освітлював. Соколов спробував виміряти глибину металевим прутом; той увійшов усередину ледь не цілком.
Схоже було на порожнину. Такі знахідки траплялися й раніше: породу розтинали тріщини, траплялися невеликі пустоти. Але з’ясовувати їхні розміри наступним вибухом було не можна. Якщо простір за стіною виявиться великим, порода могла обвалитися на людей. Соколов зупинив проходку й викликав гірничого майстра Бориса Андрійовича Лебедєва.
Розділ 2: Дивні запахи під землею
Хвилин за сорок майстер уже оглядав вибій. За його розпорядженням зробили ще три отвори. Щоразу результат повторювався: бур проходив приблизно метр і провалювався. Наскільки далеко простягалася порожнина, сказати поки що ніхто не міг. Лебедєв заборонив чіпати стіну, і люди почали збиратися нагору.
Корнєєв затримався. Піднісши долоню до одного зі шпурів, він відчув слабкий рух повітря й покликав бригадира. Соколов пояснив протяг різницею тиску, однак Сергія дивувало інше. Повітря не нагадувало звичну шахтну задуху. Навіть поруч із нагрітою породою відчувалася його дивна свіжість.
Жуков нахилився до отвору й сказав, що пахне травою. Його підняли на сміх: звідки трава більш ніж за кілометр від поверхні? Електрослюсар запропонував перевірити. Соколов неохоче наблизився до стіни й справді вловив ледь помітний запах сирої землі, вологої зелені й осені після дощу. Лебедєв урвав розмови й вивів бригаду зі штреку.
Розділ 3: Аналіз та незвичайне світло
Уранці 18 жовтня до знахідки спустилися головний геолог Олександр Сергійович Воронцов та інженер Микола Чернов. Вимірювання додали запитань. Порода довкола була нагріта до 31 градуса, а термометр у потоці з порожнини показав лише шістнадцять.
Воронцов припустив невідомий вентиляційний канал. Чернов розклав схеми: до найближчої виробки залишалося понад чотириста метрів. Старої шахти тут теж не значилося — ні на чинних планах, ні в архівах. Газовий аналіз не допоміг зрозуміти, що відбувається. Кисню виявилося близько двадцяти одного відсотка, метан, чадний газ і небезпечні домішки майже були відсутні. Виходило, що з порожнини на такій глибині надходить майже звичайне атмосферне повітря.
Геолог дозволив збільшити один шпур, суворо заборонивши вибухівку. Породу обережно вибирали пневматичним інструментом. До полудня отвір став завбільшки з кулак. Корнєєв першим припав до нього й одразу відсахнувся.
На запитання Соколова він спершу не відповідав. Потім видушив із себе одне слово: — Світло.
Бригадир вирішив, що молодий шахтар дуркує. Нахилився сам — і кілька секунд не міг відірватися. За метровою товщею породи світліло. Там не було ні ліхтаря, ні видимої лампи; рівне біло-сіре освітлення нагадувало день під суцільною хмарністю. Відступивши, Соколов зажадав негайно покликати Воронцова.
Розділ 4: Місто крізь стіну
Ще за двадцять хвилин отвір збільшили до розміру невеликої тарілки. Геолог, Чернов і Лебедєв зазирали по черзі. Ніхто не поспішав пояснювати іншим, що побачив. Приблизно за двадцять метрів від стіни ріс тополя, майже без листя. Під ним тягнувся асфальт, а через дорогу стояла сіра п’ятиповерхівка з освітленими вікнами.
Жінка в довгому коричневому пальті несла тротуаром господарську сумку. Воронцов так різко відсахнувся, що вдарився потилицею об кріплення. Чернов знову припав до отвору: жінка нікуди не зникла, йшла далі. Слідом за нею проїхав біло-синій автобус. Із прорізу долинув далекий звук двигуна.
На запитання Соколова геолог не відповів. Він знову дивився крізь стіну. Вітер перебира́в гілля тополі; між дахами лежало сіре небо. Усе скидалося на похмурий день у звичайному місті. Тільки спостерігали цей день люди, які перебували на позначці мінус 1200 метрів.
Воронцов спробував назвати побачене оптичним ефектом. Може, якась виробка виходила назовні, а тут виникало відображення? Чернов спитав, у чому саме воно відбивається. Геолог роздратовано визнав, що не знає. Замість подальших пояснень інженер проштовхнув назовні довгий металевий штир.
Повернувся він із мокрим кінцем. До металу прилип маленький жовтий листок, поруч трималися дві краплі води. Соколов зняв листок, обережно потер між пальцями. Тополиний. Холодний і вологий. Кілька секунд решта мовчки дивилися на нього: відображення не мало б залишати в руках такі речі…
Розділ 5: Нарада у вибої
Тишу у виробці порушував лише глухий гул вентиляції та важке дихання чоловіків. Металевий штир лежав на дерев’яному ящику під ногами Воронцова, ніби невинна зубочистка, але маленький жовтий листок на його кінці приковував до себе всі погляди. У тьмяному світлі переносних ламп він здавався чужорідним, майже містичним артефактом, кинутим у виличне обличчя підземного царства.
— Це маячня, — першим порушив мовчання головний інженер Чернов. Він витер спітніле лоба тильним боком долоні, залишивши на шкірі сіруватий слід шахтного пилу. — Фізично такого бути не може. Навіть найскладніший міраж потребує джерела світла певного типу, атмосферних лінз, температурної інверсії… але не метрової товщі граніту й вапняку. Ми під землею на кілометр із чвертю! Поруч немає жодних природних карстових порожід такого масштабу, тим паче з асфальтом і п’ятиповерхівками.
Воронцов не сперечався. Він повільно підійшов до отвору, присі навпочіпки й знову обережно зазирнув усередину, наче сподівався, що за секунду морок розсіється і мозок нарешті видасть раціональне пояснення. Але нічого не змінилося.
За отвором усе ще тривав той самий сірий, прохолодний день. Дерево з облетілим листям дещо похитувалося під поривами вітру — причому рух гілок чітко збігався з тим ледь помітним рухом повітря, яке раніше відчув Корнєєв. Це означало найстрашніше: повітряні маси вільно циркулювали між тим світом і їхнім вибоєм.
— Олександре Сергійовичу, що доповідати на поверхню? — голос бригадира Соколова звучав сухо, по-діловому, хоча в очах читалася тривога дорослого чоловіка, який зіткнувся з чимось абсолютно незрозумілим для його життєвого досвіду. — Якщо ми зараз викликаємо рятувальників або піднімемо на вуха диспетчерську, сюди приїде комісія. Нас просто спишуть на бредні або відправлять до психіатра. Або ж… перекриють шахту назавжди через аварійну ситуацію.
Гірничий майстер Лебедєв нервово крутив у руках пачку зім’ятих цигарок, хоча палити у виробці суворо заборонялося. Він сплюнув на підлогу і важко зітхнув: — А ти думаєш, ми зможемо це приховати, Іване? Поглянь на отвір. Він уже завбільшки з тарілку. Завтра сюди прийде друга зміна, принесуть потужніші інструменти. Прохідники не сліпі, вони побачать те саме, що й ми. Та й запах… ти чув, як там пахне осінню? Шахта так не пахне навіть після капітального провітрювання.
— Потрібні точні вимірювання, — рішуче сказав Воронцов, підводячись на ноги. Обличчя геолога різко зблідло, але в погляді проступив професійний азарт дослідника, що перемагає страх. — Ніяких панічних чуток. Ми повинні перевірити параметри середовища з іншого боку. Чернов, готуй зонд із телекамерою. Нехай малий надішлемо туди хоча б тонкий кабель із датчиками.
Розділ 6: Перший крок у невідомість
Зона підготовки зайняла близько години. Електрослюсар Жуков і молодий Корнєєв працювали мовчки, майже не розмовляючи один з одним — кожен занурився у власні думки. Навіть зазвичай говіркий Рябов сьогодні тримався осторонь, з переляканим виглядом прислухаючись до кожної вібрації стіни.
У багажі геологорозвідувальної партії знайшовся легкий скловолоконний стрижень із мініатюрною камерою на кінці, призначений для огляду важкодоступних тріщин у свердловинах. Довжина кабелю становила п’ятнадцять метрів — достатньо, щоб пропустити його крізь стіну й зазирнути вглиб загадкового простору, залишаючись у відносній безпеці вибою.
Воронцов особисто тримав пульт керування. Маленький кольоровий монах завмер блакитним світлом у темряві виробки, висвітлюючи зморшкуваті обличчя шахтарів, що обступили інженера щільним колом.
— Поїхали, — тихо промовив геолог і плавно штовхнув стрижень уперед.
Тонкий металевий наконечник із легким шурхітом ковзнув крізь звужений отвір у кам’яній стіні. На екрані спочатку з’явилася суцільна біла сліпота — об’єктив вперся у щось м’яке, схоже на землю або мох. Потім зображення різко змістилося, фокус зловив світло, і на невеликому екрані чітко виступила картинка.
Шахтарі затамували подих. Камера виявилася на відкритому просторі. На моніторі чітко розгорнувся фрагмент звичайного міського двору: сірий асфальт, покритий сухим жовтим листям, край металевої лавки з відлупленою фарбою та частина бордюрного каменю. Звук підземних механізмів на секунду заглушив тихий, ледь помітний шумовій супровід: десь здалеку долинав дзенькіт трамвайного дзвоника та дитячий сміх.
— Ви це чуєте? — прошепотів Сергій Корнєєв, роблячи крок уперед. Його пальці судомно стиснули руків’я ліхтаря. — Там діти сміються. Під землею, на глибині тисячі двохсот метрів… Це не сон.
— Тихше ти, — гаркнув Соколов, хоча у самого по спині пробігли морозні мурахи. — Воронцове, веди камеру вбік. Подивися, наскільки великий цей простір. Це тунель? Печера? Що це взагалі таке?
Воронцов обережно почав обертати стрижень, намагаючись змінити кут огляду камери. На екрані рушили стіни будинків, сірі фасади панельних п’ятиповерхівок, типових для радянської забудови шістдесятих-сімдесятих років. Повз об’єктив проплив стовп вуличного ліхтаря старого зразка — з плафоном-«тарілкою». На вимкненому склі ліхтаря відбивалося сіре небо.
Але найдивнішим було те, що камера не виявила жодних межі, жодних кінців цього простору чи обмежувальних стін, які мали б відділяти «підземне місто» від міцного масиву гірської породи навколо шахти. Судячи з кута повороту кабелю, простір за стіною простягався на десятки, а можливо, й сотні метрів углиб, створюючи повноцінне міське середовище, що дивним чином вмістилося всередині твердої земної кори.
— Послухайте, — раптом сказав електрослюсар Жуков, вдивляючись у кут екрана, де камера зафіксувала білу стіну будівлі з облупленою штукатуркою. — Я тут виріс. Ну, тобто… у такому ж місті. У таких самих дворах. У нас на околиці міста шахтарів усе виглядало точно так само. Навіть вивіска над магазином… бачите?
Усі різко перевели погляди на монітор. На зернистому кадрі проступили напівстерті літери вивіски над зачиненими дверима якогось закладу. Літери склалися в знайоме з дитинства слово: «Овочі».
— Це якась пастка, — напружено промовив інженер Чернов, відступаючи назад від отвору. — Ніяких міст під землею бути не може за визначенням. Це або аномальний психологічний вплив на наше сприйняття — якийсь складний газ із розчиненими галюциногенами, — або ми маємо справу з чимось, чого наука взагалі не здатна описати. Хлопці, пропоную закласти отвір бетоном і забути про це місце. Забути назавжди.