Розділ 1
Ксенія поклала трубку на стіл рівно так, як кладуть інструмент після роботи. У кабінеті гудів вентилятор, на моніторі висів незакритий акт огляду колеса огляду в Заріччі. Тітка Зоя говорила швидко, ковтаючи слова, і від цієї скороговорки в голові залишилося одне: дядя Гриша помер сьогодні о шостій ранку.
Вона посунула до себе щоденник і навіщось написала дату. Потім закреслила так, що папір порвався. Цього року пішла бабуся, навесні — племінник, двадцять шість років, здоровий лоб, серце. Минулого — батько, якого вона знала за трьома зустрічами й однією великою квартирою, що дісталася їй у спадок.
Телефон завібрував. Мати.
— Мам, я вже знаю. Зоя дзвонила.
— Ксюш… — голос у Людмили Петрівни сів, став плоским, мов висушений. — Він же не хворів. Він учора мені про яблуні писав.
— Чим допомогти? Говори прямо, без реверансів.
— Поки нічим. Хіба що грошима трохи. Зоя сама не потягне, у неї вся пенсія розписана.
— Скинула. Ще скину, як рахунки з’являться. Не економ на ньому, чуєш?
Мати не відповіла, тільки гучно видихнула. Ксенія подивилася на монітор, де нерухомо стояло червоне поле «не відповідає вимогам безпеки», і закрила ноутбук.
— Мам, а пам’ятаєш, він мені велосипед із металобрухту зібрав? Рама одна, колеса інші, кермо взагалі від чогось вантажного.
— Пам’ятаю. Ти на ньому три літа від’їздила.
— І жодного разу не розсипався.
Вона попрощалася, висмикнула сумку з-під стола і вийшла. Дядя Гриша був людиною, яка приходила, коли щось ламалося, і йшла, коли ставало добре. Після того як батько випарувався з життя, саме він тягав матері мішки з картоплею, міняв крани і брехав, що йому по дорозі.
Тітка Зоя ніколи не заперечувала. Вона якось сказала: «Хай лагодить, у нього руки сверблять, а в мене все вже погоджено».
На вулиці було душно, асфальт тримав спеку з обіду. Ксенія йшла і злилася, тому що жалість її завжди вивертала саме в злість — на смерть, на серце, на швидкі, які їдуть двадцять п’ять хвилин. Відділ технічної експертизи атракціонів і канатних доріг, який вона чотири роки тягнула збитків, сьогодні зачекає.
Розділ 2
Вдома пахло розігрітою піцою з доставки, коробка стояла на столі з відігнутим кутом. Артем сидів у кріслі, поклавши телефон на підлокітник, і дивився на екран так, ніби здавав залік.
— Дядя Гриша помер, — сказала Ксенія з порога.
— Ох ти… — він піднявся, потоптався, сунув руки в кишені. — Співчуваю. Він же нормальний чоловік був. Тітка Зоя як?
— Як. Ніяк.
— Допомога потрібна?
— Потрібна. Але не твоя.
Артем кивнув і сів назад. Про себе він подумав: гаразд, потім поговорю, зараз точно не час, зараз вона вибухне, а мені це не треба. І тут же телефон завібрував — коротко, зло, як оса під склом.
Він вийшов у коридор, але двері прикрив недбало.
— Ну не зараз. Я ще не поговорив із нею… Так. Так, сьогодні. Не тисни, а. Трохи згодом.
Ксенія зняла взуття, повісила піджак і встала посеред кімнати. Вона чула кожне слово, включаючи «не тисни». Артем повернувся, сів, потерав коліна долонями.
— Ти щось хотів мені сказати, — не спитала, а повідомила.
— Та дурниця.
— Артеме. Я сьогодні поховала половину терпіння. Другу половину не витрачай.
Він м’явся. Вона не підштовхувала — у їхньому домі останній рік усе було важкувато, але якось же жили: робота, рутина, рахунки, два тижні без нормальних розмов. Вона списувала це на відрядження і на свої презентації, після яких голос садився на добу.
— Про відпустку хотів? — припустила вона. — Якщо про відпустку, то я в серпні не зможу, у нас прийомка канатки.
Артем мотнув головою. Помовчав секунди три, набрав повітря і видав:
— Я хочу розлучитися.
Ксенія чекала чого завгодно — кредиту, гаража, тещі, — але не здивувалася. Навіть навпаки: всередині щось клацнуло і встало на місце, як замок валізи. Молодець, подумала вона. Нарешті зважився сам, не довелося за нього робити.
— Зрозуміло, — сказала вона вголос.
— Ти… ти ось так от, «зрозуміло»?
— А що, треба на підлогу лягти? — вона сіла навпроти. — Слухай, а пам’ятаєш, ми могли до четвертої ранку базікати? Про те, чому у мостів тремтять перила і чому ти боїшся ескалаторів. Пішки через усе місто йшли, тому що грошей на таксі не було.
— Пам’ятаю.
— І що з нами не так сталося, Артеме?
Він напружувався. Йому здалося, що це пастка: зараз буде романтика, сльози, «давай спробуємо ще», і він зав’зне в цьому на місяць.
— Ксюш, от тільки не треба. Давай без оцього всього. Розлучимося — і все.
— Та я й не відмовляю, — вона знизала плечима. — Мені просто цікава причина. Жінка?
— Ксень…
— Будь чесний один раз у житті. Тобто тобі за це нічого не буде. Просто скажи.
Артем подивився на її обличчя: спокійне, без червоних плям, без тремтячих губ. Скандалу не передбачалося, і він розслабився — це була найдорожча помилка в його житті.
— Аліса. Їй двадцять дев’ять. Інструктор у мотузковому парку, тому, що за мостом.
— Забавно, — сказала Ксенія. — Я такі парки закриваю пачками.
— Не починай. Вона… вона жива, розумієш? З нею я вранці прокиюся і хочу вставати. Вона сміється з моїх жартів. Вона не вважає мене додатком до своєї посади.
Він говорив і підсвічувався, як пульт при зарядці. Ксенія слухала і не перебивала, зазначаючи: ось такі очі в нього були у двохтисячних, коли він збирав їй полицю з чотирьох дощок і однієї інструкції китайською.
— Довго вже? — запитала вона.
— Рік із невеликим.
— Рік із невеликим, — повторила вона. — Ясно.
Дітей у них не було. Не те щоб не могли — не наважувалися, щоразу знаходився привід: іпотека, атестація, ремонт, «давай через рік». А тепер виявилося, що й добре, що не наважилися, бо ділити нічого, крім дивана й образ.
Вона запитала себе швидко і чесно: боротися? За що боротися — за чоловіка, який рік ходив її квартирою і чіпав її речі руками, які до цього тримали чужі? Відповідь прийшла раніше за запитання.
— Добре, — сказала Ксенія. — Тоді не тягнемо. Відкривай додаток і подавай заяву. Я підтверджу.
— Прямо зараз?
— А чого чекати? Ти ж чоловік, ти вирішив. Вирішив — роби.
Телефон Артема знову заверещав. На екрані світилося коротке ім’я.
— Скажи їй, що все вирішено, — хмикнула Ксенія. — Хай не нервує, а то в мотузковому парку страховку неправильно застебне.
Він відхилив виклик, почервонів до вух і хвилину тицяв у екран пальцем, який чомусь не влучав по кнопках. Потім розгорнув телефон до неї: заяву подано.
— Точно цього хочеш? — запитала вона востаннє.
— Точно, — Артем кивнув твердо.
Ксенія взяла свій телефон, зайшла, підтвердила. Справа зайняла сорок секунд.
Розділ 3
Артем видихнув, відкинувся в кріслі і відчув себе майже героєм. Усе пройшло тихо, культурно, по-дорослому. Він навіть дозволив собі посміхнутися куточком рота і вимовити найдорожчу фразу вечора:
— Ну от і добре. Тепер треба спокійно вирішити щодо майна.
— Стоп, — Ксенія підняла долоню. — Щодо майна я вирішу сама. Ми розлучилися. Отже, всі привілеї тебе як чоловіка анулюються.
— Які ще привілеї?
— Зараз перерахую, не поспішай.
Вона встала. Пройшлася кімнатою, загинаючи пальці, і голос у неї був рівний, як у диспетчера, який оголошує зупинку атракціону.
— Перше. Ти збираєш речі і з’їжджаєш сьогодні. Не завтра, не вихідними — сьогодні. Друге: машина залишається тут, вона куплена на мої гроші і записана на мене, катався ти з доброти моєї душевної. Третє: ключі від дачі на стіл, дача моєї матері, ти там гість, а гості після розлучення не приїжджають.
— Ксень, ти з глузду з’їхала?
— Четверте, — вона вже набирала номер. — Родіоне? Привіт. Так, я. Слухай, коротке повідомлення: ми з Артемом розлучилися, заяву подано десять хвилин тому. Усі прохання, які я за нього передавала, знімаються. Він більше не мій чоловік, він просто співробітник. Оцінюй його за роботою, а не за мною. Так. Дякую. І тобі.
Вона натисла відбій раніше, ніж Артем встиг встати з крісла.
— Ти що твориш?! — він скочив. — Ти розумієш, що ти зробила?
— Розумію. Звільнила твого роботодавця від зобов’язань перед моїм прізвищем.
Другий номер. Гудки, клацання, бадьоре «Ксюшенька, здрастуй!».
— Тамаро Єгорівно, здрастуйте. Коротко: путівки на курорт я оплачувати не буду. Причина проста — ваш син подав на розлучення. Ні, не сварка. Заяву подано. Всього доброго.
Гудки. Артем дивився на неї і не міг скласти в голові картинку: п’ять хвилин тому все було тихо і розумно.
— Це підлість, — сказав він. — Батьки тут до чого? У них валізи зібрані!
— З цієї хвилини твої батьки мені ніхто, — сказала Ксенія. — Рівно як і ти. Іди збирайся.
Третій номер. Вона навіть не сідала — ходила кімнатою, і від її кроків піддражнювала скляна полиця.
— Глібе? Ксенія. Інформую: Артем подав на розлучення. Усі привілеї, які він мав як мій чоловік, анулюються, а разом із ними — привілеї його рідні. До кінця тижня поверни шістсот сорок тисяч. Так, розписка в мене. Оригінал, із датою і підписом. Не повернеш — суд, відсотки, пристави, купол твій опишуть разом із проєктором. До кінця тижня.
Гудки. Артем стояв посеред кімнати і відкривав та закривав долоні, ніби в них мало щось з’явитися.
— Ти не маєш… ти не могла… — він ковтнув. — Він же на планетарий брав! Він дітей возить селами!
— Хай возить. За свої.
— Ксение, це низько!
— Низько — це рік ходити цією квартирою з чужою жінкою в телефоні, — вона нарешті підвищила голос, і він вийшов не крикливим, а жорстким. — Ти правда думав, що підеш гарним, у чистій сорочці, а все залишиться висіти на мені? Борг брата, відпустка твоїх батьків, робота, яку тобі знайшла я, машина, на якій ти возив її?
— Я на ній її жодного разу…
— Не принижуйся, — обірвала вона.
Ксенія підійшла до вішалки, сунула руку в кишеню його легкої куртки і витягла ключ на брелоку у вигляді підкови. Артем смикнувся, але запізнився на пів кроку.
— А це, — вона підняла ключ двома пальцями, — від квартири на Першотравневій. Спадок. Я її здаю, ти возив показники лічильників і зображував управдома. І ти збирався туди переїхати, так? Наймачів попросити, замок змінити, валізку поставити.
— Я не збирався!
— У тебе в нотатках список: «диван, пралка, домовитися з мешканцями до вересня». Ти мені сам показував магазинний кошик, коли шукав кріплення.
Артем мовчав. Сказати було нічого, і це було гірше, ніж якби вона знайшла листування.
Телефон у нього в кишені завібрував довго — дзвінок. Ксенія простягнула руку.
— Дай, я поговорю. Тобі ніколи, тобі речі збирати.
Він відключив апарат цілком. Рідним сказати було нічого, коханці — тим більше. За хвилину екран усе-таки блимнув: телефон встиг зловити повідомлення до вимкнення.
Артем прочитав і осів. Кадрова служба повідомляла про скорочення посади з виплатою компенсації.
— Скоротили, — сказав він дерев’яним голосом. — Мене скоротили.
— Швидкий у мене Родіон, — зауважила Ксенія. — Господарський.
І тут його прорвало. Він крокував до неї і закричав так, що задребезжали дверцята шафи:
— Ти гадина! Ти мені мстиш! Ти навмисно все це! Твар розрахункова, ти ж мене світом пускаєш!
Ляпас прилетів дзвінкий. Артем відсахнувся, зачепив ногою крісло, перевалився через підлокотник і гепнувся на підлогу, вдарившись ліктем об плінтус.
— Встань, — сказала Ксенія. — І слухай, бо повторювати не стану.
Він піднявся, тримаючись за щоку. Вона стояла над ним, і в голосі у неї було стільки жовчі, що вистачило б протравити мідну дошку.
— Ти вирішив бути біленьким. Розлучитися культурно, тапочки змінити, а жінку залишити із зобов’язаннями, як із бездомним котом. Ось тобі, — вона показала йому дулю, спокійно, без кривляння, як показують довідку. — Те, що ти подав на розлучення, я б пробачила. Розлюбив — буває. Але ти зраджував рік і мовчав, а сьогодні, в день, коли помер дядя Гриша, єдиний чоловік, який мене в дитинстві не кинув, — сьогодні ти обрав час для одкровень. Тому що тебе припекло, тому що вона дзвонить кожні десять хвилин.
— Я не вибирав…
— Закрий рот. Я не вважаю себе винною. Я влаштувала тебе на роботу — ти там слабкий працівник, тебе тримали через мене, і ми обидва це знаємо. Машина моя — забираю. Оплачувати відпочинок чужим людям я не зобов’язана — не оплачую. Борг є борг, розписка є розписка, і твій брат не сирота. А квартира на Першотравневій до тебе не має стосунку ніякого, чуєш, ні-ка-ко-го.
— Ксень, ну давай по-людськи…
— По-людськи — це диван, валіза і системний блок. На це ти можеш розраховувати. Все інше — забудь. Ми жили не в раю, орали, ляскали дверима, я теж не подарунок. Але зраджував ти, подав ти — от і отримуй наслідки. А тепер іди збирати речі.
Він збирався дві години. Він тягав коробки, двічі порвав пакет, уробив валізу на сходинці. Сперечатися було нічим: кожен аргумент упирався в рік із невеликим, і Артем сам об цей рік спотикався.
У дверях він обернувся.
— Ти хоч на похорон мене позовеш?
— На похорон, — сказала Ксенія, — ходять родичі.
Двері закрилися.
Розділ 4
Тамара Єгорівна сиділа в кімнаті на стільці, а перед нею стояли дві валізи — синя велика і червона менша, куплена спеціально «під курорт». Віталій Сергійович стояв у проході, витираючи долонею змоклу шию, і мовчав так голосно, що хотілося вийти.
Артем узяв трубку з четвертої спроби.
— Чому ти не відповідав?! — почала вона з високої ноти. — Що взагалі сталося?! Ксенія дзвонить і говорить якимись вироками!
— Правда сталася, — буркнув він. — Я подав на розлучення.
— Ти… що?
— Подав. Вона розлютилася. І відмовилася платити за путівки.
Секунда тиші. Потім:
— Ти нам курорт зірвав через спідницю?!
— Через людину.
— Я всім сказала, Артеме! Всім! Зінаїді, Люсі, сусідці знизу, я в поліклініці довідку брала для санаторію! — голос зірвався. — Люди місяць слухали, як я про море розповідаю!
Віталій Сергійович плюнув на підлогу, крекнув і вийшов із кімнати, не сказавши ані слова. Тамара Єгорівна подивилася на плювок і натисла відбій.
Тут же екран спалахнув знову — Гліб.
— Мамо, це що за цирк? Вона мені дзвонить і вимагає шістсот сорок! Артем правда розводиться?
— Правда.
— Та ну не може бути! У мене купол у лізингу, у мене проєктор у кредит, у мене виїздів на два місяці вперед розписано! Де я такі гроші візьму?!
— Сам брав — сам і віддавай, — відрізала вона. — Поки брат був її чоловіком, тебе не чіпали. Тепер чіпають.
— Мамо, ну ти поговори з нею!
— З ким? Вона мені тепер чужа жінка. І, між іншим, я її три роки вчила борщ варити, а вона мені навіть до побачення нормально не сказала.
— Мамо!
— Не хочеш зустрітися з нею в суді — поверни. У суді вийде дорожче, там ще відсотки та мито.
Гудки.
Гліб опустив телефон і втупився в стіну. На дивані лежали два пакети з торгового центру, з одного стирчав цінник. Дружина, Поліна, якраз вертілася перед дзеркалом, прикладаючи до себе щось бірюзове.
— Ти знущаєшся?! — рявкнув він. — Ти мене доконала зі своїми ганчірками! З мене шістсот сорок трясуть, до кінця тижня, а ти тут павлина зображуєш!
— Я на свої купила.
— На які свої? У тебе «свої» — це ті, що я на бензин відклав!
Поліна сгребла пакети, задерла підборіддя і пішла в кімнату, грюкнувши дверима. Там вона сіла на ліжко, витягла телефон і хвилини дві вибирала, кому вилити. Виправила правильно.
— Аліс, привіт. Слухай, у нас тут божевілля. Брат чоловіка, здається, розводиться. Вдома скандал, гроші вимагають, свекруха ридає.
— Правда розводиться? — голос у трубці одразу став оксамитовим. — Ой… як шкода-то.
— Тобі-то чого шкода, ти його один раз бачила.
— Та так. Сім’ю шкода.
Аліса поклала трубку і розсміялася вголос, одна, в орендованій однокімнатній. Речі стояли запаковані ще з минулого тижня: три сумки, коробка з посудом, чохол зі спорядженням. Значить, все, днями переїзд, значить, не даремно вона рік тримала себе в руках і не дзвонила ночами.
Вона набрала Артема. Він відповів не одразу.
— Тьомочко! — заверещала вона. — Ти подав! Ти все-таки подав! Я знала, я знала!
— Аліс. Заспокойся.
— Як заспокоїтися?! Я рік чекала! Ти де зараз, вдома?
— Вже ні. Я пішов від неї. Зовсім пішов. Їду до тебе.
Пауза. Радість у трубці згасла, як лампочка при просадці напруги.
— До мене? — перепитала Аліса обережно. — А… чому до мене?
— Приїду — все розповім.
— Тьом, у мене ж однокімнатна орендована. І речі зібрані, я думала, ми…
— Приїду, — повторив він і натиснув відбій.
Він стояв біля під’їзду, поруч валіза і коробка з системним блоком. Розмова наближалася важка: вона чекала чоловіка з квартирою на Першотравневій, з машиною і зарплатою, а приїде чоловік з валізою, без роботи, з матір’ю, яка тепер до кінця днів згадуватиме зірване море, і з братом, у якого за тиждень опишуть проєктор.
І все це — через одну коротку фразу, вимовлену рівно того вечора, коли не треба було її вимовляти.
— Дурепа, — сказав він вголос, маючи на увазі Ксенію. — Ну могли ж по-людськи розійтися. Могли ж…
Він підняв валізу і пішов до зупинки, тому що машина залишилася у дворі.
Розділ 5
Ксенія вимила руки, повернулася до кімнати і прибрала крісло на місце. Диван стояв косо, на паласі залишилися вм’ятини від коробок. Вона дістала блокнот і почала писати список — не емоційний, а робочий: банк, страхова, ключі, замок, договір із наймачами, копія розписки.
Телефон задзвенів. Свекруха. Тепер уже колишня.
— Ксенія, я хочу зрозуміти, — почала Тамара Єгорівна голосом людини, готової до довгої облоги. — Що у вас сталося?
— Відповідаю по пунктах, — сказала Ксенія. — Ваш син сам повідомив мені, що в нього понад рік жінка. Сам заявив, що хоче розлучення. Сам подав заяву, при мені, зі свого телефону. Я підтвердила. Все.
— Але навіщо ж ось так з нами? Ми-то в чому винні? Ми до тебе завжди…
— Завжди. Саме. Я оплачувала відпочинок батькам чоловіка. Чоловіка більше немає — немає й оплати. Це не помста, це арифметика.
— Ти жорстока.
— Я послідовна. Жорстоко було б пообіцяти і не заплатити. Я попередила заздалегідь, ви встигнете здати квитки.
— А Гліб? Він же тобі як брат був!
— Він мені був як позичальник, — сказала Ксенія. — З розпискою.
— Ти… — Тамара Єгорівна задихнулася. — Ти хоч розумієш, що ти нашу сім’ю розвалюєш?
— Вашу сім’ю розвалив ваш син. Я всього лише перестала її фінансувати. До побачення.
Гудки.
Вона відключила звук і сіла. У блокноті з’явився ще один рядок: «Зої — гроші, вівторок, вінки». Потім ще: «Мама — таблетки від тиску, купити».
За пів години в двері подзвонили. На порозі стояла Настя — молодша сестра, розпатлана, з пакетом, з якого стирчав батон.
— Мені мати подзвонила, сказала — дядя Гриша. Я одразу до тебе. Ти чого трубку не береш?
— Відключила.
— А… — Настя пройшла в кімнату і зупинилася. — Ксюш. А де половина шафи?
— Поїхала. Разом з Артемом.
— У сенсі?
— У прямому. Він розлучився зі мною сьогодні. І з’їхав.
Настя сіла прямо на підлогу, біля порога кімнати, тому що ноги перестали тримати.
— У день, коли дядя помер?
— Цього ж дня. Він півтори години збирався з духом, а потім вирішив, що вдалий час.
— Ксень… — сестра потела лоб. — А ти чого така спокійна? Ти мене лякаєш. Ти хоч плакала?
— Я сьогодні плакала по дяді Гриші. На двох у мене сліз немає, треба вибирати.
— І ти вибрала дядю.
— І я вибрала дядю, — погодилася Ксенія. — Він мені велосипед зібрав. А цей мені навіть полицю не довісив, дірка досі в стіні.
Настя помірковано мовчала, потім фыркнула — коротко, невесело.
— А хто в нього?
— Інструктор мотузкового парку. Двадцять дев’ять років. Жива, весела, сміється з його жартів.
— А ти не сміялася?
— Настю, — Ксенія подивилася на сестру, — я чотири роки витягала відділ із мінуса. Я підписую акти, після яких закривають атракціони, і мені дзвонять власники і пояснюють, яка я нехороша. Я приїжджаю додому о дев’ятій і хочу тиші. Над його жартами я перестала сміятися, тому що вони були про мою зарплату.
— І ти його ось так, в одні ворота?
— В одні. Він думав, що розлучення — це коли він іде, а все хороше залишається при ньому. Робота за моїм дзвінком, машина з моєї доброти, квартира мого батька, відпустка його батьків за мій рахунок, бог його брата у вічному розстроченні. Я просто відключила йому абонемент.
Настя все-таки посміхнулася, хоча губи в неї тремтіли.
— Мені його майже шкода.
— І мені майже. Рівно на копійку. Він же не підлец у чистому вигляді, він боягуз. Підлец би все продумав, а цей прийшов із голими руками і сподівався, що я за інерцією буду його тягнути.
— А сім’я його тепер…
— А сім’я його тепер висить на волосині, — Ксенія знизала плечима. — Мати не поїде до моря і буде всім пояснювати, чому. Батько з нею не розмовляє. Гліб оре на дружину, дружина збирає речі. І всі вони дружно звинувачуватимуть мене, тому що це зручніше, ніж визнати, що винен один чоловік. Це не моя робота — їх рятувати.
— Жорстко.
— Чесно. Я двадцять років була зручною. Досить.
Сестра піднялася, витягла з пакета батон і поклала його на стіл, навіщось, як роблять люди, яким потрібно зайняти руки.
— Що далі?
— Далі вівторок. Похорон. Потім рахунки, потім замки, потім суд із Глібом, якщо не віддасть. Потім канатка в Заріччі, там трос протертий до жил, і власник упевнений, що ми поговоримо по-хорошому.
— А для себе?
— А для себе я прокручу це життя від і до, — сказала Ксенія. — Як плівку. І викреслю зайве. Воно, виявляється, легко викреслюється, якщо не шкодувати олівець.
Настя пішла ближче до опівночі. Ксенія замкнула двері, пройшла квартирою, вимикаючи світло, і зупинилася біля порожньої стіни, де стояла його коробка з проводами.
Телефон, включений на хвилину заради матері, показав вісім пропущених: свекруха — три, Гліб — чотири, Артем — один.
Вона подивилася на список, позіхнула і вимкнула апарат зовсім.
Розлучення так розлучення. Це не привід рвати на собі волосся — це привід змінити замки, забрати борги і нарешті досвердлити ту дірку в стіні самій.