У річці Андрій помітив жінку. Вона пливла за водою, і він не одразу повірив тому, що бачив власними очима, думаючи, що це гра світла чи вранішній туман.
— Жінка?.. Гей, прокиньтеся! Ви мене чуєте? — крикнув він, роблячи крок у холодну воду.
Відповіді не було, лише глухий шум течії порушував ранкову тишу. Андрій не вагався ні хвилини: кинувся у воду, доплив до нерухомого тіла й різким рухом витяг її на берег.
— Андрію! Поглянь, що мені трапилося! — голосно покликала Поліна, проходячи неподалік зі своїм кошиком.
Брат тим часом знову намагався привести незнайомку до тями, роблячи штучне дихання та натираючи її крижані руки. Поліна підійшла ближче, з переляком дивлячись на бліде обличчя невідомої.
— Звідки вона тут узялася? Ти її знайшов у воді? Вона що, мертва? — запитав її голос, повний тривоги та нерозуміння.
— Поки що жива, але ледь-ледь дихає, а сама крижана, як льодовик. Я понесу її додому, тут не можна залишати людину напризволяще, — твердо відповів Андрій, намагаючись зігріти її своїм курткою.
— Додому? Ти при своєму розумі, Андрію? Ми гадки не маємо, хто вона така! Ще клопоту з нею наберемося по самі вуха, — заперечила Поліна, лякаючись можливих наслідків.
— Забери мої речі й рибу, яку я сьогодні наловив на світанку. Мені всього одразу не донести з нею на руках, — наказав він сестрі.
— Та послухай же ти мій голос розуму! Якщо з нею щось станеться в нашому будинку, на кого все звалять місцеві пліткарі? На нас, на бідняків, як завжди буває! Хай залишається тут, її хтось інший знайде, — не вгамовувалася вона.
— А раптом ніхто не прийде в цю глушину? Ти після цього зможеш спокійно спати, знаючи, що ми просто покинули людину на смерть на березі? Я не зможу жити з цим далі.
— А мені це спати анітрохи не завадить. Не наша це справа, Андрію, втручатися в такі речі.
— Поки вона жива, я її не покину напризволяще. Бери рибу й ходімо за мною без зайвих розмов. Поквапся, кожна секунда на рахунку!
Тим часом на іншій вулиці Віктор вважав себе нарешті повністю вільним. Більше не доведеться терпити ні докорів, ні невдоволеного обличчя, ні нескінченних повчань, які отруювали його дні. Коли його коханка відповіла на дзвінок із першого гудка, він заговорив із нею зовсім інакше, ніж зазвичай, — вільно й радісно:
— Кохана! Нарешті я можу говорити вголос!
— Я із самого ранку чекаю на цей дзвінок! Ну, розповідай швидше, чим усе скінчилося?
— Скінчилося тим, що нам більше ніхто й ніколи не завадить бути разом. Я все зробив так, як ми й планували. Вона більше ніколи не поткнеться в наше спільне життя, обіцяю тобі на словах і на ділі.
— Ти справді не відступив у останній момент? Я вже страшенно боялася, що ти знову передумаєш під тиском совісті. Раніше ж так і було, Вікторе.
— Досить із мене її присутності. Тепер ми житимемо разом, відкрито перед усіма, без жодних хованок і страху.
— Мине якась пара тижнів, і про неї всі остаточно забудуть. А я посяду її законне місце в цьому великому домі. Воно буде моїм, цілком моїм, і ніхто не забере його в мене.
— І ми завжди будемо поруч один з одним. Давно вже настав час так жити, без зайвих перешкод.
Але раптом Віктор побачив перехожу в знайомому жіночому капелюсі на сусідній алеї й різко замовк, відчуваючи, як похололо всередині.
— Вікторе? Ти мене взагалі чуєш? Чому раптом замовчав і не відповідаєш? — занепокоїлася жінка на тому кінці дроту.
— Я бачу цей капелюх… Ні, такого просто не може бути в реальності. Тільки не вона, — прошепотів він блідими губами.
— Ти про кого зараз говориш? Що там взагалі сталося? Та відповідай же нормально, ти мене лякаєш своєю мовчанкою!
— Я на власні очі бачив усе на річці: її віднесло стрімкою течією, вона потонула без жодних шансів. Вона просто не може зараз спокійно йти дорогою, наче нічого страшного не сталося!
Віктор кинувся вперед і за лічені секунди наздогнав перехожу, зриваючи з неї злощасний аксесуар. Капелюх опинився в його руках, а шокована дівчина обурилася такому нахабству:
— Ви завжди поводитеся так дивно? Підходите серед білого дня й відбираєте чужі речі? Це мій капелюх, віддайте негайно!
— Де ти його взяла, говори правду? Тільки не надумай запевняти, що він належав тобі від народження.
— Тепер він мій, бо я його знайшла. Він просто плив собі річкою, а я підібрала його біля самого берега. Що з води дістала, те за законом мені й належить.
— А власницю цього капелюха ти бачила поблизу? Відповідай чесно, не бреши мені!
— Кого саме? Про що ви кажете?
— Як кого? Жінку, яка носила цей капелюх на своїй голові!
— Нікого я там не зустрічала, крім качок. Сам капелюх самотньо плив за водою, і більше нікого на березі не було.
— Згадай дуже добре, я прошу тебе. На березі, трохи далі за течією, випадково не лежала жінка?
— Скільки разів можна повторювати одне й те саме? Не бачила я жодної жінки! Якби вона потрапила мені на очі, я б одразу побігла кликати людей на допомогу.
Збагнувши, що дівчина нічого не знає, Віктор швидко дістав гаманець і сунув Поліні в руки чималу пачку грошей, намагаючись відкупитися від зайвих розмов.
— Забудь назавжди і про цей капелюх, і про все, що бачила біля річки, зрозуміла?
— І все це щедро дано за якийсь мокрий капелюх? Треба ж, мабуть, колишня власниця дуже сильно ним дорожила, раз готова платити стільки.
— За зайві запитання я тобі тут не платив додатково. Менше патякай язиком — красивішою та безпечнішою будеш у цьому місті.
— Зачекайте хвильку! А якщо мені все-таки випадково трапиться на очі ця жінка десь у місті? Кого тоді кликати на допомогу?
Віктор, не вагаючись, залишив їй свою особисту візитівку з контактами.
— Знайдеш її живу чи мертву — спершу негайно повідом мені особисто. Це єдине, що ти маєш добре запам’ятати на майбутнє.
— Зрозуміла, не турбуйтеся марно, я вмію тримати язик за зубами, коли треба.
Поліна після його відходу ніяк не могла надивуватися таким легким і великим грошам.
— Оце так удача, скільки ж тут грошей… — промовила вона з подивом. — І все це просто за мокрий капелюх! А я ж дурна ще нещодавно вмовляла брата покинути ту нещасну жінку напризволяще.
Тим часом у затишному будинку Софія зосереджено влаштовувала справжнє іграшкове чаювання для своїх ляльок.
— Чай будеш пити? Звісно ж, будеш, я знаю твої смаки. Що тобі зараз дати — маленьку срібну ложечку чи витончену виделку? Мабуть, виделку для такого пирога, — розмовляла вона сама з собою.
Наталія тим часом сиділа у сусідній кімнаті й марно намагалася вкотре додзвонитися до Віктора, хвилюючись через його дивну відсутність.
— Ну візьми ж нарешті слухавку, я дуже прошу тебе… Дай відповідь мені! — шепотіла вона в порожнечу.
— Тітко Наталю, швидше сідай до нас за стіл! У мене тут справжнє святкове чаювання з ляльками.
— І чим же мене смачним пригостять мої любі господині? Май на увазі, я сьогодні згодна виключно на найвишуканіший чай із травами.
— На свіжі полуниці з шоколадом і цукерками. Мама таке найбільше любить у світі.
— Он як цікаво виходить!
— А чому наша мама досі не йде додому?
— Мабуть, вона іще дуже зайнята своїми справами. У твоєї мами ж завжди знайдеться тисяча невідкладних турбот поза стінами дому.
— А раптом вона затримається надто довго й не встигне прочитати мені перед сном улюблену казку про чарівний ліс?
— Тоді цю казкову історію почитаю тобі я, якщо хочеш. Чи тобі зі мною вже зовсім не подобається проводити вечори?
— Мені дуже подобається, тітко. Ти завжди так гарно й виразно читаєш голосом.
— Яка ж ти неймовірно мила дівчинка, Софіє. Я ще зовсім малою мріяла про те, що колись у мене обов’язково буде саме така чудова донечка, як ти.
— А чому ж у тебе досі немає власної донечки? — простодушно запитала дівчинка.
— Усе найкраще в цьому світі чомусь спершу дістається твоїй мамі. Так було ще в нашому спільному дитинстві: усе найкраще забирала собі вона без роздумів. Ну та гаразд, нехай так. Зате з мене вийшла б чудова, турботлива мама. Про твою гарну зачіску я б дбала щодня без винятку, водила б тебе щотижня в кіно на прем’єри, а вечорами ти б слухала виключно те, як я читаю тобі добрі казки.
— Ти була б дуже гарною мамою, я це точно знаю.
— Скоро, моя маленька Софіє, все зміниться на краще…