— Нам на завод потрібен сторож. Підеш, діду? — пролунав гучний і самовдоволений голос за розкішним столом.
Усмішка в нього була солодка, сита й абсолютно позбавлена справжньої злості: так зазвичай усміхається людина, яка вже дві години поспіль розважає товариство своїми жартами й наостанок вирішила почастувати слухачів ще й солодким десертом. За великим дубовим столом одразу ж забарилися й приязно засміялися гості, підтримала господиня дому. Круглий, як м’яч, рожевощокий заступник директора у дорогому шовковому жилетці навіть поперхнувся дорогим вином від такої дотепності.
А мій син сидів мовчки, не підводячи очей і вперто утупившись у свою тарілку з вишуканою стравою. Це мовчання виявилося набагато боліснішим і образливішим і за образливе «діда», і за саму цю дивну, принизливу пропозицію щодо роботи. Михайло Олексійович Вербицький, мій рідний син, працював інженером, йому було вже двадцять дев’ять років. Коли йому виповнилося лише вісім, я особисто вчив його тримати у руках зварювальний електрод, показуючи кожний рух. Тепер він сидів перед цими людьми і навіть не наважувався підвести на мене очі.
Я спокійно відклав виделку на білосніжну серветку, акуратно промокнув губи й прямо зустрівся поглядом із майбутнім тестем мого єдиного сина.
— Піду, — спокійно сказав я, не підвищуючи голосу.
Сміятися за столом стали ще голосніше, приймаючи це за вдалий жарт. Анатолій Євгенович Ярош, впливовий директор Ольховезького арматурного заводу, голосно вдарив долонею по дорогій скатертині й відкинувся на спинку м’якого стільця. На його зап’ястку яскраво зблиснув важкий золотий годинник швейцарського виробництва. Усередині великого золотого циферблата містилися ще три маленькі додаткові циферблати. За весь вечір я не раз поглядав на цей витвір годинникового мистецтва і встиг подумки прикинути його приблизну ціну в перерахунку на нічні зміни: звичайному заводському сторожеві довелося б чесно працювати щонайменше років шість, щоб заробити на таку річ.
Ярош у ту мить не знав двох дуже важливих речей: по-перше, цей великий завод насправді належав мені, а по-друге, вже наступного понеділка я збирався прийти туди зовсім не гостем, а повноправним господарем, щоб навести лад.
Мене звати Олексій Петрович Вербицький. Мені шістдесят шість років, і сорок із них я віддав роботі на цьому підприємстві: спочатку працював простим зварювальником у цеху, потім став досвідченим майстром. Тут, в Ольховежі, місцеві жителі знають мене зовсім інакше — для них я звичайнісінький пенсіонер, за старим городом у якого мирно стоять дванадцять дерев’яних вуликів. Щосуботи рано вранці я виходжу до магазину і торгую справжнім натуральним медом. І мої бджолині вулики, і сам золотистий мед абсолютно справжні. Тільки от суспільна думка про мене говорить далеко не все.
Але розпочалася ця дивна вечеря зовсім не з розмов про роботу, а з моїх старих черевиків, а вже до пропозиції влаштуватися сторожем дійшло значно пізніше, коли гості випили достатньо алкоголю. У п’ятницю, 13 березня 2026 року, шановні батьки Поліни офіційно запросили нас із сином на сімейну вечерю — мали обговорити майбутнє весілля молодих. Михайло зустрічався з цією дівчиною вже пів року. Вона працювала вчителькою в початкових класах нашої місцевої школи; добра і вихована дівчина. Я знав її до цього зовсім мало: лише двічі мигцем бачив біля продуктового магазину. Якось вона підійшла і купила в мене трилітрову банку меду. Я сам запропонував їй невелику знижку за знакомство, хоча вона про це зовсім не просила. Тоді Поліна рішуче відмовилася від знижки і торгуватися навіть не стала.
— Олексію Петровичу, хороший натуральний мед дешевим ніколи не буває. Дешевим у нас буває лише цукор у мішках, — сказала вона тоді з усмішкою.
Ця її розумна і пряма відповідь мені відразу сподобалася.
Моя дружина Олена Іллівна того пам’ятного дня через хворобу залишилася вдома: її звалила застуда, трималася висока температура, нічого легкого там не було. Вона весь день пролежала у ліжку з градусником і суворо розпорядилася перед моїм виходом:
— Іди туди сам, Олексію, я не зможу скласти тобі компанію. Тільки вдягнися, будь ласка, по-людськи, щоб перед людьми не було соромно.
Я ретельно вибрав свою найкращу білу сорочку — ту саму, яку дружина урочисто прасувала мені ще до мого ювілею, — одягнув чисті класичні штани та єдину пристойну верхню річ у гардеробі. То була щільна коричнева шкіряна куртка; лікті на ній уже помітно потерлися від часу, зате сама шкіра залишалася міцною й добротною, як і я сам. Я придбав її ще у далекому 1999 році, коли отримав перші серйозні гроші за складною угодою. Відтоді минуло вже цілих двадцять сім років. Мої класичні чорні черевики теж були старими, але перед виходом я начистив їх до такого блиску, що в полірованій шкірі чітко відбивалася маленька лампочка нашого передпокою.
Михайло приїхав за мною на своїй іномарці прямо до хвіртки. Здійшовши з машинки, він уважно оглянув моє скромне вбрання, скривився, наче скуштував шматочок лимона, але не сказав жодного слова вголос. Я мовчки сів до салону, і ми поїхали вузькою дорогою до нового району.
Із високої соснової гірки нове елітне селище дивилося просто на широку річку. Колись давно на цьому мальовничому місці шумів великий колгоспний сад, а тепер тут виросли помпезні котеджі нових господарів життя. Серед усіх цих будинків найбільшим і найбагатшим був маєток самого директора: двоповерхова будівля з масивними білими колонами біля парадного ґанку, високими кованими воротами та загостреними позолоченими списами нагорі. Перед нашою машиною ворота відчинилися самі, немов за помахом чарівної палички.
Господиня дому, висока білява жінка Маргарита Артемівна, вийшла нам назустріч, вся сяючи в чомусь блискучому й дорогому. Вона одразу ж простягла мені руку для привітання, але, раптово поглянувши на мої загрубілі робочі долоні, в останню мить чомусь різко передумала тиснути її. Замість цього вона недбало піднесла власну руку до зачіски, роблячи вигляд, що збирається поправити пасмо волосся.
Слідом за нею з будинку з’явився сам Ярош. Крупний чоловік під шістдесят років, із важким владним підборіддям і м’якими, доглянутими білими руками. З Михайлом він привітався досить сухо, а от мою долоню взяв у свою міцну руку і чомусь не відпускав кілька довгих секунд. Він навмисно повернув її спочатку одним боком, потім іншим — зовсім так само, як досвідчений купець на базарі перевіряє зябри у свіжої риби, оцінюючи товар.
На моїх долонях і пальцях яскраво виднівся цілий розсип дрібних синюватих цяток від старих опіків. У професійних зварювальників завжди так буває: за сорок років напруженої праці розпечені бризки металу залишають на тілі стільки слідів, що шкіра нагадує ставу металеву сковорідку. А з тильного боку кисті, якраз біля великого пальця, заліг великий шрам-рубець, що залишився у пам’ять про складну аварію 1997 року, коли довелося рятувати обладнання ціною власного здоров’я.
— Оце так справжні чоловічі руки! Одразу видно справжній робітничий клас старого закалу! — голосно оголосив Ярош на весь великий передпокій, звертаючись до присутніх. — Маргарито, ти тільки поглянь на це: ними ж упевнено можна цвяхи без молотка забивати у стіну!
Обоє господарів дружно й гучно засміялися з цього жарту. Михайло від сорому помітно почервонірув і відвів погляд убік. Я ж відповів їм спокійною, ледь помітною усмішкою — до подібних випадкових випадів і панської зверхності я давно вже звик за своє довге життя.
За величезним святковим столом зібралося вісім людей. Окрім господарів дому та молодої Поліни, нас із сином, тут сидів також заступник директора з комерційних питань Руслан Руденко зі своєю мовчазною дружиною. Був присутній іще один давній приятель директора, який спеціально приїхав погостювати з областного центру; всі за столом зверталися до нього просто на прізвище — Луговий. Я спиртного ніколи не вживаю, та й узагалі практично не п’ю міцних напоїв, тому для себе я обрав звичайний домашній морс у високому келиху. Ярош пильно помітив, що саме налито в мене у склянці, і знову вирішив звернутися особисто до мене з черговою порцією своїх дошкульних жартів.