Розділ 1: Несподівана зустріч

— Вибачте… а що ви робите в моїй спальні? — запитала жінка, повернувшись додому раніше ніж звичайно.

Наталя стояла в дверях, тримаючи в одній руці сумку з ноутбуком, а в іншій — пляшку з холодною мінералкою. На вулиці було майже тридцять градусів спеки, асфальт біля будинку плавився, і вона всю дорогу мріяла лише про прохолодний душ і п’ятнадцять хвилин тиші.

Замість тиші в спальні перебувала незнайома жінка.

Та стояла біля відчиненої шафи, акуратно перебираючи вішалки з Наталиними сукнями. На ліжку лежали три складені стопки одягу, поруч — розкрита дорожня сумка. Жінці було років сорок, у світлому льоновому костюмі та дорогому взутті. Вона не виглядала ні розгубленою, ні переляканою. Швидше роздратованою тим, що її застали за справою раніше, ніж вона закінчила.

З ванної доносився шум води.

Наталя перевела погляд на мокрі чоловічі сліди на підлозі й одразу зрозуміла, хто там.

Чоловік.

Вона мовчки поставила пляшку на комод. Мінералка глухо стукнула об дерево.

— Андрій зараз вийде й усе пояснить, — сказала незнайомка.

Говорила вона спокійно, без виклику, ніби перебувала якщо не в себе вдома, то принаймні в приміщенні, де мала право розпоряджатися чужими речами.

Наталя подивилася на стопки одягу.

У першій лежали її літні сукні. У другій — джинси та сорочки. У третій — речі, які незнайома жінка явно витягла з нижньої шухляди комода.

— Я поставила запитання вам.

— Мене звати Лариса.

— Це не відповідь.

Вода у ванні стихла.

Через кілька секунд у коридорі з’явився Андрій. Він був у самих шортах, волосся мокре, на плечі рушник. Побачивши дружину, він зупинився. Не сахнувся, не поблід, не почав вигадувати на ходу безглузді виправдання. Просто кілька секунд мовчки дивився на неї, оцінюючи ситуацію.

Наталя це відзначила.

Отже, розмова була підготовлена заздалегідь.

— Ти мала приїхати ввечері, — промовив він.

— Нараду скасували.

— Зрозуміло.

Він не запитав, чому вона не попередила. За останні місяці вони майже перестали попереджати одне одного про такі речі. Жили в одній квартирі, але існували ніби за різними розкладами. Наталя працювала керівницею відділу закупівель у будівельній компанії й часто затримувалася. Андрій займався ремонтом комерційних приміщень, періодично зникав на об’єктах на кілька днів, а іноді тижнями чекав на нове замовлення й проводив час удома.

Раніше це не здавалося проблемою.

Тепер Наталя дивилася на нього й розуміла, що відсутність сварок ще не означає нормальне життя. Іноді люди просто перестають вважати за потрібне щось з’ясовувати.

— Ти попросив цю жінку розібрати мої речі? — запитала вона.

Андрій поклав рушник на спинку стільця.

— Ми збиралися поговорити сьогодні.

— Про що?

— Про квартиру.

Наталя злегка прижмурилася.

Не про шлюб. Не про іншу жінку. Не про те, що між ними відбувається.

Про квартиру.

Це було цікаво.

Квартира належала Наталі. Вона купила її за два роки до весілля, продавши невелику студію, що дісталася від бабусі, та додавши заощадження. Андрій був тут зареєстрований, але власником не був. За вісім років шлюбу вони разом зробили ремонт, купили меблі та побутову техніку. Наталя ніколи не підкреслювала, чиє це житло. До сьогоднішнього дня їй здавалося принизливим перетворювати квадратні метри на аргумент.

Судячи з розкладених речей, Андрій вирішив, що може зробити це першим.

Розділ 2: Чіткі межі

— Добре, — сказала вона. — Говори.

Лариса сіла на край ліжка.

Наталя подивилася на неї.

— Ви зараз встанете.

Жінка усміхнулася.

— Наташо, не починай.

— Ви сидите на моєму ліжку серед моїх речей. Тому встанете.

Лариса подивилася на Андрія, ніби чекала, що той втрутиться. Він насупився, але нічого не сказав.

Через секунду вона все-таки піднялася.

Наталя пройшла до вікна й зачинила стулку. З вулиці тягнуло розпеченим повітрям і пилом. Потім увімкнула кондиціонер і сіла в крісло біля стіни.

— Тепер можна розмовляти.

Андрій залишився стояти.

— Ми з Ларисою разом.

— Давно?

— Пів року.

— Зрозуміло.

Він явно чекав на іншу реакцію. Можливо, запитань, сліз, звинувачень або хоча б підвищеного тону. Наталя лише відкрила сумку, дістала телефон і поклала його екраном догори на підлокітник.

— Далі.

— Я не хочу влаштовувати бруд. Ми дорослі люди. Усе давно стало зрозуміло.

— Що саме?

— Що в нас із тобою сім’ї вже немає.

— Припустимо.

— Тому я пропоную розійтися нормально.

— Я теж.

Лариса знову подивилася на Андрія. Тепер уже з обережністю.

Він продовжив:

— Мені потрібен час, щоб вирішити питання з житлом. У мене зараз об’єкт став, гроші зависли у замовника. Знімати квартиру поки незручно. Лариса живе з донькою та матір’ю, туди я переїхати не можу.

Наталя перевела погляд на розкриту сумку.

— Тому ви вирішили, що з’їду я?

— Тимчасово.

— Куди?

— У тебе є дача.

У Наталі дійсно була дача — невеликий дерев’яний будинок за сорок кілометрів від міста, який належав її матері. Улітку там можна було жити, але їздити щодня на роботу було незручно. Андрій про це знав.

— А Лариса житиме тут?

— Поки що так.

Наталя взяла телефон і подивилася на час.

Дванадцята година сімнадцять хвилин.

День обіцяв бути цікавішим, ніж ранкова нарада.

— Хто вигадав збирати мої речі?

Андрій відповів не одразу.

— Я попросив.

— Чому сам не зібрав?

— Хотів поговорити, коли ти повернешся.

— А речі збиралися на випадок, якщо розмова піде не так?

Лариса втрутилася:

— Ніхто вас не виганяє. Просто Андрій сказав, що ви давно обговорювали роздільне життя.

Наталя повернулася до неї.

— Андрій багато чого каже. Наприклад, мені він до минулого тижня розповідав, що їздить в інше місто контролювати оздоблення ресторану. Ви там теж контролювали оздоблення?

Лариса підтиснула губи.

— Не варто принижуватися.

— Я поки що ставлю запитання.

— Ти все зводиш до допиту, — роздратовано сказав Андрій. — Я хотів вирішити по-людськи.

Наталя усміхнулася.

— По-людськи — це запросити іншу жінку в мою квартиру, дозволити їй копатися в моїх речах і повідомити, що я тимчасово поживу на дачі?

— Не треба чіплятися до слів.

— Я чіпляюся не до слів. Я намагаюся зрозуміти, наскільки ретельно ти все продумав.

Андрій відвів погляд.

І тоді Наталя зрозуміла головне.

Він не був упевнений, що вона погодиться. Більше того, він розумів, що юридичних підстав розпоряджатися квартирою у нього немає. Отже, ставка була зроблена на несподіванку. На те, що вона розгубиться, поїде хоча б на кілька днів, а потім повертатися стане психологічно важче.

Задум був не блискучий, але й не дурний. Особливо якщо Андрій розраховував на звичку Наталі уникати гучних сцен.

Тільки він не врахував, що уникати сцен і поступатися — це не одне й те саме.

Розділ 3: Інвентаризація та документи

— У мене є пропозиція, — сказала вона.

Андрій помітно розслабився.

— Нарешті.

— Ви обоє зараз ідете.

— Наташо…

— Речі, які Лариса встигла дістати, вона акуратно поверне назад. Потім ви підете.

— А я?

— Ти теж.

Він коротко розсміявся.

— Я тут живу вісім років.

— До сьогоднішнього дня.

— Ти не можеш просто виставити мене за двері.

— Можу. Але не влаштовуватиму цирк. У тебе є ключі, документи, одяг і машина. Решту забереш пізніше, коли ми узгодимо час.

— Це і мій дім теж.

— Ні, Андрію. Це місце, у якому ти жив разом зі мною. Домом воно перестало бути в той момент, коли ти привів сюди жінку розбирати мої речі.

Лариса схрестила руки на грудях.

— Значить, будемо ділити все офіційно.

Наталя подивилася на неї з щирим інтересом.

— Що саме ви збираєтеся ділити?

— Усе, що набуто в шлюбі.

— Тоді вам з Андрієм варто спочатку скласти список.

Вона говорила рівно, без глузування, і це чомусь діяло на обох сильніше за крик.

Андрій пройшов до шафи, дістав футболку й натягнув її через голову.

— Я нікуди не піду, поки ми нормально не поговоримо.

— Добре.

Наталя піднялася.

Вона пройшла до вітальні, відкрила шухляду письмового столу й дістала тонку сіру папку. Андрій пішов за нею. Лариса залишилася в спальні, але двері зачиняти не стала.

Наталя поклала папку на стіл.

— Тут копія договору на квартиру. Тут чеки та виписки щодо ремонту. Тут перелік великих покупок за вісім років. Я збирала документи не тому, що готувалася до розлучення. Це робоча звичка.

Андрій дивився на папку мовчки.

— Квартира куплена до шлюбу, — продовжила Наталя. — Ремонт оплачували обидва. Меблі частково теж. Машина оформлена на тебе, але половина першого внеску була з мого рахунку. Ділянка оформлена на тебе, хоча гроші на покупку ми переказували порівну. Дача моєї матері до нас стосунку не має. Рахунки роздільні. Боргів спільних немає.

— Ти давно це підраховуєш?

— Приблизно п’ятнадцять хвилин.

Він зрозумів, що вона каже правду.

Наталя дійсно не збиралася з ним розлучатися ще вранці. Але зараз уже бачила перед собою не чоловіка, а завдання, яке потрібно було вирішити без зайвих втрат.

— Я пропоную наступне, — сказала вона. — Ти забираєш особисті речі й їдеш сьогодні. Протягом тижня ми складаємо список спільно купленого майна. Що можна розділити — ділимо. Що не можна — оцінюємо. Ти зберігаєш машину й ділянку. Я залишаю всі меблі та техніку в квартирі. Якщо розрахунки покажуть різницю на твою користь, я переведу її грошима. Якщо на мою — ти компенсуєш її сам.

— А якщо я не згоден?

— Тоді процес буде довшим і дорожчим. Результат залишиться приблизно таким самим.

Він провів долонею по потилиці.

— У тебе все занадто просто.

— Ні. Просто я не бачу сенсу ускладнювати те, що вже закінчилося.

Розділ 4: Розкрита брехня

Лариса зайшла до кімнати.

Вона більше не виглядала господаркою становища. Впевненість зникла, але замість неї з’явилося роздратування.

— Андрій казав, що квартира фактично спільна.

Наталя повернулася до чоловіка.

— Ти сказав їй, що маєш частку?

Він нічого не відповів.

— Зрозуміло.

Лариса резко видихнула.

— Мені ти казав, що вклав сюди майже всі гроші.

— Я дійсно багато вклав.

— У ремонт, — уточнила Наталя. — І не більше за мене.

— Я сам тут половину робив!

— Роботу врахуємо. Тільки не за розцінками елітної бригади, а за реальними цінами тих років.

Андрій подивився на неї з неприязню.

Наталя помітила це й остаточно заспокоїлася. Вона боялася не розлучення. Вона боялася побачити в ньому розгубленість, каяття, спробу повернути минуле. Тоді довелося б відокремлювати розум від звички.

Але Андрій не шкодував. Він злився лише тому, що підготовлений сценарій розсипався.

Це значно спрощувало справу.

— У тебе дві години, — сказала вона. — Забирай усе необхідне на найближчий тиждень.

— І куди я піду?

— Це вже не моє питання.

— Ти чудово знаєш, що мені нікуди.

— У тебе є Лариса.

Лариса відступила на крок.

— Я одразу казала, що до мене не можна. У мами тиск, донька складає іспити.

Наталя перевела погляд із неї на Андрія.

— Ви планували жити тут удвох, але варіант на випадок моєї відмови не передбачили?

Він стиснув щелепи.

— Я зніму готель.

— Чудово.

Наталя повернулася до спальні й почала складати свої речі назад. Лариса кілька секунд стояла поруч, потім мовчки почала допомагати.

Працювала вона акуратно. Сукні розвішувала за довжиною, речі складала рівно, нічого не кидала.

— Ви знали, що квартира моя? — запитала Наталя.

— Ні.

— А що я мала сьогодні приїхати?

— Він сказав, увечері.

— Зрозуміло.

Лариса закрила шухляду комода.

— Ви мене ненавидите?

Наталя подивилася на неї.

— Навіщо? Ви мені ніхто.

Відповідь вийшла жорсткішою, ніж вона збиралася, але вибачатися Наталя не стала.

Лариса кивнула, ніби почула саме те, чого очікувала.

— Він казав, що ви майже не живете як чоловік і дружина.

— Це правда.

— Що ви тільки працюєте.

— Теж правда.

— Що вам усе одно, де він буває.

— До сьогоднішнього дня мені здавалося, що він доросла людина й здатний сам повідомити, якщо хоче піти.

Лариса провела долонею по покривалу, розправляючи складку.

— Він не хотів іти без квартири.

Ось це вже було цікаво.

Наталя припинила розбирати одяг.

— Повторіть.

Лариса подивилася в бік вітальні. Андрій там відкривав і зачиняв шафи, збираючи речі.

— Він казав, що спочатку треба вирішити майнове питання. Що ви все оформили на себе, хоча він вкладався. Сказав, що якщо просто піде, ви потім нічого не віддасте.

— Тому ви вирішили поселитися тут?

— Він сказав, що ви все одно влітку майже живете на дачі.

— Я була там чотири дні минулого року.

Лариса злегка поблідла.

— Значить, він збрехав.

— Не вперше за сьогодні.

Жінка застебнула дорожню сумку, яка так і залишилася порожньою.

— Я не збиралася вас виганяти.

— Але речі збирали.

— Андрій сказав, що ви самі просили підготувати частину одягу для дачі.

Наталя повільно кивнула.

Ось тепер картина ставала повною.

Андрій брехав обом. Їй — про відрядження. Ларисі — про квартиру, дачу та домовленості. Він хотів не просто замінити одну жінку іншою, а зберегти звичний рівень життя. Житло Наталі, гроші від своїх проєктів, турботу Лариси й свободу від пояснень.

Розділ 5: Фінансовий хаос

Наталя підійшла до дверей вітальні.

Андрій стояв біля дивана й складав у спортивну сумку документи.

— У тебе залишилися ключі від ділянки? — запитала вона.

Він підняв голову.

— До чого тут ділянка?

— Просто дай відповідь.

— У машині.

— Документи на неї де?

— У сейфі на об’єкті.

— Добре.

Вона повернулася до спальні.

— Чому ви запитали про ділянку? — тихо промовила Лариса.

— Тому що Андрій два місяці вмовляв мене вкластися в будівництво будинку на цій ділянці.

Лариса завмирала.

— Якого будинку?

— Невеликого. Нібито для здачі подобово.

— Він казав, що будує будинок для нас.

Наталя усміхнулася.

Тепер усе ставало майже витонченим.

Вона сіла на край крісла.

— Скільки ви вклали?

Лариса не відповіла.

— Це важливо.

— Вісімсот тисяч.

Наталя підняла брови.

— Коли?

— Частинами. З березня.

— Перекази є?

— Є.

— Призначення платежу?

— Я писала «на матеріали».

— Добре.

— Що означає добре?

— Те й означає. У вас є підтвердження, що гроші передавалися не як подарунок.

Лариса швидко дістала телефон.

— Ви думаєте, він…

— Я поки нічого не думаю. Я рахую.

З вітальні донісся звук застібки-блискавки.

Андрій зайшов до спальні з двома сумками.

— Я готовий.

Наталя подивилася на нього.

— Не зовсім. Скільки грошей Лариса дала тобі на будинок?

Він резко повернув голову до жінки.

— Ти навіщо це обговорюєш?

— Потому що я тільки-но дізналася, що будинок, виявляється, для нас, — відповіла Лариса.

Андрій поставив сумки на підлогу.

— Я все поясню.

— Зараз, — сказала Наталя.

— Це вас не стосується.

— Помиляєшся. Ти пропонував мені вкласти мільйон двісті тисяч у той самий об’єкт.

Він промовчав.

Лариса повільно опустила телефон.

— Ти хотів узяти гроші з нас обох?

— Не верзіть нісенітниць. Будівництво подорожчало.

— Будівництво ще не почалося, — сказала Наталя. — Я була на ділянці в травні. Там тільки старий сарай і трава по пояс.

Андрій насупився.

— Я чекав дозволу.

— Якого дозволу на садовий будинок?

— Технічних умов.

— На електрику подано заявку?

Він не відповів.

Наталя підійшла до столу, відкрила ноутбук і ввімкнула його.

— Давайте без вистави. Я зараз зайду в спільний архів. Там має бути кошторис, який ти надсилав мені у квітні.

— Не треба лазити в мої документи.

— Ти надіслав їх на мою пошту.

Вона знайшла лист за хвилину.

Кошторис був складений на будівництво каркасного будинку площею сімдесят два квадратні метри. Загальна вартість — два мільйони дев’ятсот тисяч. Внизу стояв логотип підрядника й номер телефону.

Наталя набрала його.

Відповів чоловік на ім’я Сергій.

Після короткої розмови з’ясувалося, що Андрій дійсно звертався до нього за розрахунком, але договір не укладав і аванс не вносив.

— Дякую, — сказала Наталя й вимкнула дзвінок.

У кімнаті стало тихо.

— Де гроші? — запитала Лариса.

Андрій подивився на Наталю.

— Ти задоволена?

— Ні. Мені цікаво.

— Нічого ви обидві не розумієте. Я збирався будувати. Просто підвернувся вигідний варіант з обладнанням.

— Яким обладнанням? — запитала Наталя.

— Для нового бізнесу. Виробництво меблів.

Наталя повільно закрила ноутбук.

Пів року тому Андрій уже розповідав про виробництво меблів. Тоді йому знадобилося триста тисяч на верстат. Він запевняв, що знайшов майже нове обладнання після закриття майстерні. Гроші Наталя не дала, тому що в розрахунках не сходилися витрати на оренду та доставку.

Мабуть, дав хтось інший.

— Покажи договір купівлі, — сказала вона.

— Він в офісі.

— Адреса офісу?

— Годі.

Він підвищив голос уперше за всю розмову.

Лариса здригнулася, але Наталя навіть не змінила позу.

— Гроші пішли на борги? — запитала вона.

Андрій відвернувся.

І це було відповіддю.

Наталя згадала, що навесні він кілька разів отримував дзвінки й виходив розмовляти на балкон. Тоді вона вирішила, що проблеми пов’язані з об’єктом. Андрій скаржився на замовника, який затримував оплату, та на постачальників.

Тепер ставало зрозуміло: він закривав одну диру іншою.

Розділ 6: Межа терпіння

— Скільки? — запитала Наталя.

— Я сам розберуся.

— Скільки боргів?

— Близько двох мільйонів.

Лариса сіла на стілець.

— У тебе ж був об’єкт на чотири мільйони.

— був.

— Де гроші?

— Робітники, матеріали, оренда інструменту.

Наталя дивилася на чоловіка й уперше за весь день відчувала не злість, а майже професійне роздратування. Він не був дурною людиною. Умів працювати руками, розумівся на ремонті, знаходив клієнтів. Але кожного разу, отримавши велику суму, починав вважати її майбутнім прибутком. Брав наступне замовлення, перекривав попередні витрати, купував матеріали в борг, сподіваючись вирівняти все одним вдалим проєктом.

Поки обороти були невеликими, система трималася.

Потім він вирішив прискоритися.

— Тому тобі потрібна була квартира, — сказала Наталя.

Андрій резко повернувся.

— Що?

— Ти хотів переконати Ларису, що в тебе є нерухомість. Можливо, взяти кредит або позичити гроші під майбутній продаж частки, якої у тебе немає.

Лариса подивилася на нього.

Андрій мовчав занадто довго.

Наталя зрозуміла, що влучила точно.

— Ти казав про продаж квартири, — тихо промовила Лариса. — Що після розлучення отримаєш не менше половини.

— Я казав, що вимагатиму компенсацію.

— Ти сказав, що Наталя згодна продати квартиру й розділити гроші.

— Я такого не казав.

— Казав.

Він почав пояснювати, що його неправильно зрозуміли, що йшлося тільки про можливий варіант, що квартира після стількох років шлюбу не може вважатися виключно Наталиною.

Обидві жінки слухали мовчки.

Він говорив упевнено, зв’язно, майже переконливо. В іншій ситуації Наталя, можливо, навіть задумалася б, чи дійсно він сам вірив у свою версію.

Але зараз поруч сиділа Лариса, у якої були перекази на вісімсот тисяч. А в шафі лежали документи на ділянку, куплену наполовину на Наталині гроші.

— Ти йдеш, — сказала Наталя, коли він закінчив.

— Я сказав, що піду.

— Сьогодні ти забираєш особисті речі. Завтра надсилаєш мені виписки за всіма переказами, пов’язаними з ділянкою й будинком. До кінця тижня ми закриваємо майнове питання.

— Ти не диктуватимеш мені умови.

— Тоді ділянку доведеться продавати.

— Я її не продам.

— Вона оформлена на тебе, але купувалася в шлюбі. Я запропонувала тобі залишити її собі в обмін на меблі та техніку. Після того, що з’ясувалося, пропозиція змінюється.

Андрій вилаявся.

Наталя спокійно відчинила вхідні двері.

— У тебе залишилася хвилина.

Він схопив сумки.

— Ти пошкодуєш.

— Можливо. Але не сьогодні.

Лариса піднялася слідом.

— Я з тобою не їду, — сказала вона.

Андрій зупинився в коридорі.

— Що?

— Я сказала, що не їду.

— Нам треба поговорити.

— Говори звідси. Я постою тут.

Він подивився на Наталю, потім знову на Ларису.

— Ви обидві зараз на емоціях.

— Ні, — відповіла Наталя. — Це якраз твоя головна помилка.

Андрій вийшов.

Наталя зачинила двері й повернула ключ.

Розділ 7: Новий замок

Лариса залишилася стояти в коридорі.

— Мені теж іти? — запитала вона.

— Звісно.

— Можна я викликаю таксі?

— Викликайте.

Поки машина їхала, вони сиділи на кухні. Наталя налила собі мінералки. Лариса відмовилася.

Вона виглядала старшою, ніж годину тому. Не розбитою й не жалюгідною — швидше людиною, яка подумки переглядає останні пів року й знаходить у кожному епізоді нову брехню.

— Ви давно знали про його борги? — запитала вона.

— Ні.

— А чому так швидко зрозуміли?

— Тому що люди рідко намагаються захопити чуже житло заради кохання. Зазвичай заради грошей.

Лариса коротко усміхнулася.

— Я вважала вас холодною.

— Андрій так казав?

— Так.

— У чомусь він правий.

— Він казав, ви все вимірюєте вигодою.

Наталя відпила води.

— А вам казав, що ви єдина людина, яка його розуміє?

Лариса подивилася на неї й кивнула.

— Значит, набір був стандартний.

Таксі під’їхало через десять хвилин.

Перед виходом Лариса зупинилася біля дверей.

— У Андрія є ключі.

— Знаю.

— Він може повернутися.

— Не зможе.

Наталя вже замовила доставку нового замка з найближчого будівельного магазину. Кур’єр мав приїхати через сорок хвилин. Поміняти його вона вміла сама.

Лариса зрозуміла й кивнула.

Коли двері за нею зачинилися, Наталя не стала плакати чи дзвонити подругам.

Вона перевдяглася в домашній одяг, увімкнула ноутбук і створила таблицю.

У першій колонці записала спільні покупки. У другій — приблизну вартість. У третій — підтверджувальні документи. Окремо внесла ділянку, машину й перекази на ремонт.

Через пів години приїхав кур’єр. Наталя зняла старий замок, поставила новий, перевірила ключі й тільки після цього дозволила собі сісти на кухні без діла.

Телефон лежав поруч.

Андрій дзвонив вісім разів. Потім прийшло повідомлення: «Ти влаштувала показову виставу. Коли заспокоїшся, поговоримо».

Наталя прочитала й нічого не відповіла.

Слідом написала Лариса: «Знайшла ще два перекази. Усього 920 тисяч. Він просив частину переказувати на картку Ігорю Ковальову. Вам знайоме ім’я?»

Ім’я було знайоме.

Ігор Ковальов працював з Андрієм на кількох об’єктах. Рік тому вони посварилися, після чого Андрій називав його шахраєм і запевняв, що більше жодних справ із ним не має.

Наталя знайшла контакт Ігоря й зателефонувала.

Після короткої розмови з’ясувалося, що Андрій винен йому понад мільйон за матеріали, хоча замовник давно розрахувався.

Тепер сума боргів чоловіка наближалася до трьох мільйонів.

Розділ 8: Остаточний розрахунок

Наступного дня Наталя зустрілася з Андрієм у кафе біля метро.

Він прийшов неголений, у тій самій футболці, що й учора. Мабуть, ночував у готелі або у знайомих.

— Задоволена розслідуванням? — запитав він.

— Цілком.

Вона поклала на стіл роздруковану таблицю.

— Машина залишається тобі. Її поточна вартість — приблизно мільйон чотириста. Ділянку виставляємо на продаж. Після погашення твого боргу Ігорю залишок ділимо навпіл.

— Мій борг не має стосунку до ділянки.

— Має, якщо ти не можеш компенсувати мою частку інакше.

— Я не буду її продавати.

— Тоді виплачуєш мені половину ринкової вартості протягом двох місяців.

— У мене немає таких грошей.

— Тому ділянку продаємо.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Ти спеціально хочеш мене добити.

— Ні. Я хочу вийти зі шлюбу без твоїх боргів.

Він довго вивчав таблицю. Зрештою вони домовилися про продаж ділянки й виплату її частки протягом трьох тижнів.

Через два дні Андрій вивіз свої залишки речей під наглядом Наталиної сестри.

А через три тижні ділянку вдалося продати. Покупця знайшов сам Андрій — зрозумів, що іншого виходу немає. Після розрахунку з кредитором і виплати Наталиної частки в нього залишилося небагато, але достатньо, щоб зняти житло й почати спочатку.

В серпні Наталя поїхала на дачу до матері.

За літо вона вперше за кілька років узяла повноцінну відпустку. Відремонтувала сходи на дачі, розібрала старий сарай і замовила навіс для машини.

У останній день відпустки їй зателефонував той самий підрядник Сергій.

— Наталю, вибачте, що турбую. Андрій дав ваш номер одному замовнику ще навесні. Сказав, ви ведете кошториси й закупівлі. Людям потрібна людина, яка перевірить витрати на будівництві.

Проєкт виявився великим: заміський комплекс. У кошторисах були завищення й дивні договори. Наталя склала зауваження й отримала за консультацію солідний гонорар.

Через місяць замовники запропонували їй вести проєкт постійно. Так випадкова перевірка стала окремим напрямом її роботи.

Вінцем цієї історії стало повідомлення, яке прийшло від Андрія наприкінці вересня: «Можна поговорити? Без з’ясування стосунків».

Наталя прочитала його ввечері після зустрічі з новим замовником.

«Про що?» — відповіла вона.

«Про нас».

Вона подивилася на екран і зрозуміла, що жодного «нас» більше не існує.

«Нас більше немає. Решту ми вже вирішили».

Вона поклала телефон у сумку й вийшла з офісу. Вечір був теплим. На набережній світилися вікна кав’ярень, у воді відбивалися ліхтарі.

Вона йшла додому.

У свою квартиру.

До дверей із новим замком, ключ від якого був тільки в неї.