Розділ 1: Величезний борг і «король-свиня»
Коли Софії виповнилося двадцять п’ять, вона думала зовсім не про весілля. Дівчина працювала в невеликому готелі й майже всю зарплату віддавала матері, бо їхня сім’я вже кілька років жила в боргах.
Головною причиною був батько Софії. Він постійно грав, позичав гроші й щоразу обіцяв, що от-от поверне все до останньої монети. Але одного разу сума стала настільки величезною, що повернути її було неможливо. Батько заборгував майже п’ятдесят мільйонів песо чоловікові на ім’я Віктор Альварес.
Віктор володів будівельними компаніями, ресторанами та кількома готелями. Але люди обговорювали не лише його статки.
Чоловік важив близько 140 кілограмів, важко дихав, постійно пітнів і майже завжди пересувався у спеціальному кріслі. Його обличчя вкривали дивні шрами, а характер вважався настільки важким, що навіть співробітники намагалися зайвий раз із ним не розмовляти.
Одного вечора Віктор приїхав до будинку боржника особисто.
— У тебе є тиждень, щоб повернути гроші, — спокійно сказав він батькові Софії.
Чоловік зблід. — У мене немає таких грошей. Але я можу запропонувати інше.
Він подивився на дочку, яка стояла біля дверей. Софія одразу зрозуміла, що зараз станеться щось жахливе.
— Візьміть її в дружини, а борг простіть. — Тату, ти взагалі розумієш, що говориш? — прошепотіла дівчина.
Але батько вже благав Віктора погодитися. Найдивніше сталося за кілька секунд. Мільярдер довго дивився на Софію, а потім відповів: — Добре. Але тільки якщо вона сама погодиться.
Софія могла відмовитися, проте тоді батько втратив би дім і, найімовірніше, опинився б у в’язниці через інші махінації, про які сім’я щойно дізналася. Дівчина погодилася, хоча їй було навіть огидно дивитися на свого «майбутнього чоловіка».
Розділ 2: Весілля та жах у шлюбній спальні
На весіллі були присутні сотні гостей. Софія виглядала неперевершено в білій сукні, а поруч сидів Віктор. Його величезний живіт ледь поміщався під піджаком, обличчя блищало від поту, а біля крісла постійно стояв помічник. Гості шепотілися, навіть не намагаючись говорити тихіше: — Вона продалася за гроші. — Уявляю, як їй огидно перебувати поруч із ним.
Софія все чула, але нічого не відповідала. Коли Віктору стало спекотно, вона принесла йому води й промокнула серветкою лоб. Чоловік несподівано запитав: — Тобі не огидно до мене торкатися?
Софія здивувалася. — Ви мій чоловік.
Після цих слів Віктор уперше за весь вечір замовк. Пізно вночі вони приїхали до його особняка. Коли двері спальні зачинилися, Софія помітно напружилася. Однак Віктор навіть не наблизився до неї. Софія здивовано подивилася на нього.
— Тоді навіщо ви взагалі погодилися на цей шлюб?
Віктор не відповів. Він піднявся з крісла. Софія застигла. Людина, яка нібито майже не могла ходити, раптом абсолютно спокійно зробила кілька кроків.
— Ви… можете ходити?
Віктор подивився на неї і замкнув двері. — Софіє, зараз ти побачиш дещо, про що не знає майже ніхто.
Він взявся руками за шкіру біля шиї. Дівчина спершу не зрозуміла, що відбувається. Але за секунду край шкіри почав відділятися. Софія закричала і відступила до ліжка.
Віктор повільно стягнув із себе товсту силіконову оболонку, яка повністю закривала його тіло від шиї до стегон. Величезний живіт, складки шкіри і навіть частина шрамів виявилися неймовірно реалістичною маскою.
Перед Софією стояв зовсім інший чоловік. Молодий, високий і спортивний. — Хто ви такий?.. — ледь вимовила вона. — Віктор Альварес, — відповів чоловік. — Але ти повинна дізнатися мою найжахливішу таємницю.
Розділ 3: Справжня таємниця мільярдера
Виявилося, три роки тому Віктор ледь не загинув після замаху. Тоді він зрозумів, що хтось із найближчих родичів хоче отримати його статки. Віктор інсценував тяжкі наслідки хвороби і почав з’являтися на публіці в спеціальному костюмі. Він хотів здаватися слабкою людиною, яка скоро помре, щоб зрозуміти, хто першим спробує скористатися ситуацією.
Але була ще одна причина. Він перестав вірити людям. Кожна жінка, з якою його знайомили, цікавилася його грошима, а деякі навіть сміялися з його зовнішності, думаючи, що він цього не чує.
Коли батько Софії запропонував власну дочку в обмін на борг, Віктор спочатку хотів викликати поліцію. Але потім вирішив перевірити дівчину.
— Тому ви весь час поводилися так жахливо? — запитала Софія. Віктор кивнув. — Я хотів побачити, чи станеш ти сміятися наді мною, принижувати мене або спробуєш отримати мої гроші. Але сьогодні ти була єдиною людиною в тому залі, яка ставилася до мене нормально.
Софія довго мовчала, а потім її обличчя різко змінилося. — Значить, усе це було випробуванням? — Так. — Тоді ви нічим не кращі за мого батька.
Віктор явно не очікував такої відповіді. Софія зняла обручку і поклала її на стіл. — Один чоловік вирішив, що може віддати мене за борг, а інший вирішив, що може перевіряти мене, як річ. Я не належу жодному з вас.
Вона попрямувала до дверей. Але Віктор не став її зупиняти.
Розділ 4: Новий початок
Уранці Софія дізналася, що борг її сім’ї повністю погашено, а на її ім’я відкрито рахунок із грошима, яких вистачило б на все життя. Вона не взяла ні песо.
Минуло майже пів року. Якось увечері на її порозі з’явився Віктор. Без крісла, без величезного живота і без маски.
— Минулого разу рішення за тебе прийняли інші, — сказав чоловік. — Тому тепер вирішуватимеш тільки ти. Я прийшов не за дружиною. Я прийшов спитати, чи погодишся ти просто випити зі мною кави.
Софія подивилася на Віктора і несподівано посміхнулася.
Розділ 5: Чашка кави, яка змінила все
Осінній вечір дихав прохохорою. За вікном невеликої кав’ярні на околиці міста тихо шуміли автомобілі, а м’яке світло ламп створювало затишну, майже інтимну атмосферу. Софія сиділа за столиком біля вікна, тримаючи в руках керамічну чашку з гарячим лате. Її погляд був прикутий до крапель дощу, що повільно стікали по склу.
Вона вже збиралася попросити рахунок і піти додому, коли дзвіночок над дверима дзвінко задзвонив. У кав’ярню зайшов він.
Без товстого силіконового костюма, без штучного живота, який робив його схожим на карикатурного лиходія, і без важкого крісла на колесах. Віктор виглядав саме так, як у той момент у спальні особняка: високий, спортивної статури чоловік із виразними рисами обличчя та легким відбитком шрамів на скроні, які зовсім не псували його, а скоріше додавали мужності. На ньому була проста темна куртка та джинси, і якби не той злощасний весільний вечір, ніхто б ніколи не повірив, що цей чоловік володіє половиною будівельних компаній столиці.
Він зупинився на секунду біля входу, шукаючи її поглядом, а коли помітив, обличчя його пом’якшилося. Віктор підійшов і зупинився біля столика.
— Можна? — запитав він тихо, вказуючи на вільне місце навпроти.
Софія мовчки кивнула. Вона відчувала, як усередині знову починає колоти неприємне хвилювання, але намагалася триматися холодно й незалежно. Вона вже не була тією переляканою дівчиною, яка боялася мовити слово проти батька чи мільярдера.
Віктор сів, склав руки на столі і кілька секунд дивився на неї з таким виразом, ніби намагався запам’ятати кожну риску її обличчя.
— Дякую, що погодилася прийти, — сказав він нарешті. — Чесно кажучи, я думав, ти заблокуєш мій номер одразу ж, як я піду.
— Я хотіла, — спокійно відповіла Софія, відпивши трохи кави. — Але потім зрозуміла, що втеча нічого не вирішує. Я хотіла подивитися тобі в очі без масок. Буквально і фігурально.
Віктор гірко усміхнувся, підніс руку і покликав офіціанта, щоб замовити лише чорну каву без цукру. Коли той пішов, чоловік знову повернувся до розмови.
— Ти маєш повне право злитися на мене, Софіє. Те, що я зробив… це було жорстоко. Я хотів захиститися від брехні, але в результаті сам став причиною брехні для людини, яка цього не заслуговувала. Коли твій батько запропонував мені тебе… я спочатку хотів викликати поліцію і кинути його за ґрати за шахрайство. Але потім у мені заговорила стара образа. Я так втомився від того, що навколо мене крутяться лише ті, кому потрібні мої гроші. Мені хотілося вірити, що десь залишилася щирість.
— І ти вирішив перевірити це за допомогою театру одного актора? — перебила його Софія, і в її голосі пролунала сталь. — Ти перетворив моє життя на реаліти-шоу. Ти грав роль «короля-свині», щоб подивитися, чи буду я мордуватися біля тебе? А ти подумав, що я відчувала тоді на весіллі? Коли кожен гість тикав у мене пальцем, коли мені казали, що я продалася за борги? Я терпіла це не тому, що хотіла твоєї розкоші, а тому, що рятувала батька, який, до речі, досі грає в свої ігри!
Віктор мовчки вислухав її, не намагаючись перебити чи виправдатися. Він знав, що вона права на всі сто відсотків.
— Я закрив усі борги твого батька, — тихо сказав він після довгої паузи. — Повністю. Але я зробив це не для того, щоб купити його чи тебе. Я зробив це тому, що він більше не шантажуватиме тебе своєю свободою. Я розповів йому, що якщо він ще хоч раз підійде до тебе чи спробує позичити гроші під твоє ім’я, я особисто подбаю про те, щоб він зустрів старість у камері без права на дзвінок.
Софія здивовано підняла брови. — Ти розмовляв із ним? — Так. Учора ввечері. Він більше ніколи тобі не докучатиме. Ти вільна, Софіє. По-справжньому вільна.
У кав’ярні на хвину запала тиша. За вікном дощ посилився, барабанячи по даху дрібними краплями. Софія дивилася на чоловіка, який сидів перед нею, і відчувала, як величезний тягар, що тиснув на її плечі останні кілька років, раптом зник. Не було більше боргів батька, не було тривоги за завтрашній день, не було примусового шлюбу.
— Чому ти прийшов сьогодні? — запитала вона тихіше, ніж планувала. — Якщо я вільна, навіщо тобі витрачати час на мене?
Віктор нахилився трохи вперед, і в його очах спалахнув той самий живий, теплий блиск, який вона помітила в день весілля, коли протерла йому лоб серветкою.
— Тому що в ту ніч, коли ти принесла мені води й не побідлялася мого вигляду, я вперше за три роки відчув себе живим. Я хотів перевірити тебе, але в результаті зловив себе на думці, що закохуюся в жінку, яка дивиться на мого потворного двійника з таким самим співчуттям, ніби я справжній король. Я прийшов не для того, щоб повернути дружину контрартом. Я прийшов тому, що хочу почати все спочатку. Без обману, без масок і без боргів.
Софія замовкла. Вона розмірковувала над його словами, зважуючи кожен звук. Усередині все ще жила образа за той цирк, який він влаштував, але разом із тим з’явилося дивне, давно забуте відчуття легрості.
Вона повільно поставила чашку на стіл, подивилася на Віктора і злегка посміхнулася.
— Знаєш що, Вікторе? Чашка кави — це ще не другий шанс. Це просто кава. — Я згоден на будь-які умови, — відповів він, посміхаючись у відповідь, і вперше за довгий час у його очах не було жодної тіні тривоги чи недовіри.