Оксана Мельник вийшла з воріт колонії з дорожньою сумкою в руці. Назад не дивилася. У кишені лежали документи, кілька купюр і адреса дешевого будинку: з продажем там поспішали так, ніби хотіли разом позбутися і житла, і того, хто в ньому жив.
Біля зупинки її нікому було зустрічати. Оксана й не розраховувала: єдина донька Аліна загинула в аварії ще до арешту матері, батьки давно померли. Вадим оформив розлучення, коли Оксані залишалося сидіти понад два роки. Від рідної сестри Людмили за весь час після вироку не прийшло жодного листа.
Добравшись до автостанції районного міста, вона насамперед відзначилася, як вимагали умови умовно-дострокового звільнення, і з’ясувала, як оформлювати реєстрацію за місцем проживання.
— Про зміну адреси обов’язково повідомляйте. І жодних порушень.
— Мені зрозуміло.
Кімнату Оксана зняла недорогу, в готелі біля ринку. Там і зайнялася оголошеннями. У колишнє місто повертатися не хотілося: поруч зі створеною нею компанією жили Вадим і Людмила, які після її засудження отримали все, до чого прагнули.
На перші пропозиції грошей не вистачало. Зате третя змусила її повернутися до тексту кілька разів: «Жилий будинок у селі Липовежжя. Документи підготовлено. Зареєстровано особу з довічним правом проживання. Вартість суттєво нижча за ринкову».
Оксана набрала вказаний номер.
— Антоне Борисовичу, слухаю вас.
— Телефоную щодо будинку в Липовежжі.
— Придивляєтеся чи купувати маєте намір?
— Для початку хотілося б побачити.
— Приїжджайте. Але врахуйте заздалегідь: бабуся залишиться там жити.
— Що за бабуся?
— Галино Іванівно. Її право користування довічне. Покупці на ціну радіють, приїжджають, а дізнаються про неї — більше їх не видно.
— Це її власність?
— Моя, будинок дістався у спадок. Колишній власник залишив Галині Іванівні право жити тут до смерті. Новий господар нічого з цим вдіяти не зможе.
— Чому б вам самому не оселитися з нею?
— У мене в місті сім’я, іпотека. Цей будинок без потреби, а продати не виходить. Тому й прошу смішні гроші.
— О котрій годині можна подивитися?
— Завтра, по обіді.
Від приміського автобуса Оксану зустрів Антон Бондар на сірій машині. Вони доїхали до кінця тихої вулиці. Невеликий цегляний будинок оточував занедбаний сад; до будинку тулилася дерев’яна веранда. Старі вікна потребували уваги, але дах здавався цілим, а фундамент не осів.
Піднятися на ґанок вони не встигли: двері відчинила літня жінка в темній кофті.
— Ще одну привіз.
— Галино Іванівно, ми поки оглянемося.
— У всіх з огляду починається. — Тепер вона дивилася на Оксану. — Якщо хочете дізнатися, коли я звідси з’їду, можете не заходити.
— Я не задля цього.
— Тоді заходьте.
Чистий будинок пах супом з кухні. Галина Іванівна водила їх кімнатами, так ніби господинею тут була вона, а не людина, що пропонувала будинок до продажу.
— Тут сплю я. Нічого переробляти в моїй спальні не потрібно. Кухнею користуємося разом. У ванній тече кран, а котел справний, поки його не мучать.
— А вийде з ладу? — запитала Оксана.
— Доведеться лагодити.
Антон кашльнув.
— З ремонтом потім вирішить власник.
— Нова власниця хай і вирішує, як полагодити, — відрізала Галина Іванівна.
Біля вікна Оксана зупинилася.
— Переїжджати ви зовсім не маєте наміру?
Галина Іванівна примружилася.
— Уже починається.
— Мені потрібно зрозуміти, як нам влаштовуватися. Якщо ви залишаєтеся, мені знадобиться окрема кімната.
— Звідси я не виїду.
— Тоді потрібна кімната для мене.
Антон поглянув на Оксану здивовано. Закінчивши огляд, він дістав папери. Довічне право мешканки було застережене окремим пунктом; Оксана попросила копії, щоб перевірити їх.
— Усе-таки думаєте брати? — запитав Бондар, коли вони підійшли до хвіртки.
— Думаю.
— Адже однієї покупки недостатньо, щоб потім її виселити.
— Я це розумію.
— А рідні заперечувати не стануть?
Оксана подивилася на нього.
— Заперечувати нікому.
Іншого дня документи вивчив юрист у районному центрі. Будинок справді належав продавцю, прихованих боргів не виявилося, а право Галини Іванивні зберігалося і після зміни власника. За кілька днів Оксана уклала угоду.
З коробками вона увійшла в коридор, де вже стояла Галина.
— Усе ж таки купили?
— Як бачите.
— Тому що дешево?
— Тому й купила. Краще було б похвалити сад?..
Галина Іванівна мовчки оглянула картонні коробки, які Оксана тримала в руках, потім перевела погляд на її обличчя — спокійне, виснажене людьми, але рішуче. У погляді старої промайнуло щось схоже на подив, змішаний зі старим, уїдливим скепсисом.
— Ну проходь, — кинула вона, недбало кивнувши в бік коридору. — Тільки одразу попереджаю: порядок тут наводжу я. Посуд після себе мити вчасно, воду даремно не лити, а гостям твоїм тут робити нічого. Хоча, судячи з того, як тебе проводжали, гостей у тебе не густо.
Оксана поставила коробки біля стіни, зняла легку куртку й повісила на гачок. Голос жінки не дратував — він чомусь нагадував прості, жорстокі правила колонії, де принаймні все було чесно і без брехні в обличчя.
— Гостей не буде, — тихо відповіла Оксана. — Мені нікого запрошувати.
Галина Іванівна трохи пом’якшала в плечах, але різко розвернулася й пішла на кухню, кинувши через плече: — Чай питимеш? У чайнику ще залишився. Тільки свіжого кип’ятити не проси, газ треба економити.
Оксана зайшла до своєї нової кімнати. Пахло старими шпалерами, пилом і нафталіном. Кімната була невелика, але чиста: вузьке ліжко під світлим покривалом, стіл біля вікна, з якого виднівся той самий занедбаний сад із дикими яблунями. Вона підійшла до скла й подивилася на вулицю. Тиша тут стояла оглушлива після років гудіння металевих дверей, криків наглядачів і гуркоту виробничої зони.
Тут не було нікого. Ні Вадима, який викреслив її з життя заради чужого комфорту, ні сестри, що боялася заплямувати своє благополуччя її прізвищем, ні доньки… Від цієї думки в грудях знову стиснуло так різко, що довелося спертися долонями про підвіконня.
— Ти чого там зависла? — голос Галини Іванівни луןнув з коридору. — Чайстине! З холоду прийшла, а кашлятимеш потім тут мені.
Оксана зітхнула, розправила плечі й вийшла на кухню. На столі стояло дві гранчасті чашки із завареним чорним чаєм.
— Дякую, — сказала вона, сідаючи навпроти літньої жінки.
Галина Іванівна уважно подивилася на неї з-за окулярів у роговій оправі. — Дивна ти. Усі сюди їдуть за спокоем, а приїжджають — і втікають при першому ж слові. А ти прийшла з двома сумками, купила дім із чужою бабою на шиї і навіть не сперечаєшся. Щось ти приховуєш, дівчино. У тебе обличчя людини, якій нічого втрачати. А це небезпечні люди.
Оксана зробила ковток терпкого, трохи остиглого чаю.
— Ви маєте рацію, Галино Іванівно, — спокійно промовила вона. — Мені справді більше нема чого втрачати. Але й заважати вам я не збираюся. Ми просто живемо під одним дахом. Кожна — зі своїм минулим.
Стара замовкла, задивляючись у свою чашку. На секунду в її очах мелькнула тінь якоїсь давньої, глибокої втоми, дуже схожої на оксанину.
— Ну-ну, — буркнула вона нарешті. — Подивимося, на скільки тебе вистачить. А тепер іди розбирай свої коробки. Завтра зранку підемо в садок — там гілля сухе попадало, треба прибрати, поки дощі не почалися.
Оксана мовчки кивнула, встала з-за столу і вперше за багато років відчула під ногами не бетонну підлогу режимного об’єкта, а просто дерев’яні дошки свого власного дому.