Розділ 1
Максим вийшов за ворота колонії на світанку, відсидівши всі вісім років, з одним пакетом у руці. До обіду він уже був у рідному селі. Запилена вулиця, знайомий паркан, дім, у якому він виріс. Біля хвіртки на нього мала чекати Іра.
Він штовхнув скрипучу стулку й завмер. Біля ґанку стояли п’ятеро, разом обернулися до нього, а посередині, затиснута між ними, стояла Іра. І її обличчя відразу видало: щось не так.
Один із п’ятьох ступив уперед, дістав невелику книжечку в темно-червоній обкладинці й неквапно підняв на рівень очей.
— З поверненням, Максе, — сказав він. — А ми тут без тебе розібралися, хто вона така. Хочеш глянути?
Іра дивилася на Максима, не вимовляючи ані слова. За спиною клацнув затвор.
Пам’ять дивно влаштована. Дуло дивиться в груди, а перед очима — тісна медчастина, запах хлорки та її схилена голова.
Колонія суворого режиму стояла в глухому краї, за три години їзди від міста, за подвійним рядом колючого дроту, і сніг тут тримався довше, ніж будь-де. Ішов дев’яносто шостий рік. Максимові Бондарю лишалося сидіти ще два.
Він вставав раніше за підйом, до сирени. За шість років тіло звикло саме. Умивався крижаною водою, застеляв шконку так, що об край можна було порізатися, і сідав на табурет чекати, поки прокинеться барак. У ці хвилини його ніхто не чіпав. Навіть ті, хто в зоні нікого не боявся, не квапилися підходити до Бондаря.
Йому було 38. На скронях уже пробивалася сивина, а обличчя стало таким, яким воно буває в людей, що давно перестали чомусь дивуватися. На волі його знали. Не як Максима й не як Бондаря — як людину при Соколі, при Степанові Ковальчуку, при тому, кого свого часу слухався весь район. Максим був його правою рукою, збирав, домовлявся. А коли домовитися не виходило, робив так, щоб виходило.
Він не любив згадувати ті роки, але й не зрікався їх. Сів він за діло, за своє, і це, хоч як дивно, допомагало триматися. Людині, яка не вважає себе невинно скривдженою, легше досиджувати строк.
Після Ковальчука Максим більше не був нічиєю правою рукою. Сокіл загинув незадовго до того, як Максим сів. Офіційно не впорався з керуванням на слизькій дорозі, але Максим знав: жодної випадковості там не було. Він бачив достатньо, щоб не повірити ані протоколу, ані газетному рядку. Та з колонії нічого вдіяти не міг.
Розділ 2
За роки його строку бригаду прибрав до рук інший чоловік. Про нього Максим намагався не думати. Думати було шкідливо для здоров’я й марно для справи.
Працював він у промзоні, в цеху, де гнали дешеві меблі на продаж. Пахло стружкою, клеєм і машинним мастилом. Максим по-своєму прив’язався до цієї простої одноманітної роботи. Руки зайняті, голова порожня, день коротший.
Того дня все пішло не так через новенького. Хлопець на прізвисько Штир, років двадцяти, потрапив у зону недавно й поводився так, як поводяться всі, кому страшно. Задирався. Біля верстата він зчепився з іншим, таким самим нервовим. І ось уже в руках одного блиснула заточка, зроблена зі сточеного напилка.
Ще секунда — і була б кров. А кров у цеху означала одне: карантин, шмон, позбавлення всіх послаблень на місяці для всієї зміни. Максимові, якому лишалося два роки, не потрібні були ані карцер, ані нова справа, ані жоден привід затриматися тут довше призначеного строку.
Він не думав, просто ступив між ними, як не раз робив на волі, без метушні, усією своєю важкою постаттю.
— Годі.
Одне слово. Штир сіпнувся, замахнувся навмання, не розбираючи, хто перед ним. Заточка чиркнула Максима по передпліччю, розпорола рукав і шкіру під ним. Максим навіть не скривився, перехопив руку хлопця, вивернув, і заточка з дзвоном упала на бетон. Шум у цеху обірвався.
— Обидва по місцях.
Голос був твердий, без злості. Злість тут була не потрібна.
— І щоб я більше заліза в руках не бачив. Ясно?
Ясно було всім. Кров текла по руці, капала на підлогу. Майстер, старий вільнонайманий, махнув рукою:
— Бондарю, до санчастини, мерщій!
Санчастина містилася в окремому крилі, за ґратами й іще одними дверима. Максим бував там від сили рази три за всі роки. Здоров’я в нього було як у старого цвяха: гнеться, та не ламається. Дорогу він пам’ятав невиразно.
За фанерними дверима його зустріла не літня фельдшерка, яку він бачив минулого разу, а молода жінка, надто незвична для цього місця. Вона сиділа за столом і щось писала, а коли він увійшов, підвела голову.
Максим звик до того, як на нього дивляться: з острахом, з повагою, з тією особливою настороженістю, з якою дивляться на великого собаку, навіть якщо він на ланцюгу. Ця дивилася інакше — просто спокійно, як на людину, що порізалася й якій треба допомогти.
— Сідайте, — сказала вона й кивнула на кушетку. — Закотіть рукав, якщо вийде, або розріжу.
— Вийде.
Він закотив. Поріз був довгий, але неглибокий. Вона нахилилася, оглянула, і Максим, сам не розуміючи чому, раптом помітив речі, яких не помічав уже роками: що від неї пахне не хлоркою, а чимось живим, що в неї тонкі пальці й акуратно підстрижені нігті, що вона не боїться до нього торкатися.
— Буде щипати, — попередила вона, беручи вату.
— Терпів і гірше, не сумнівайтеся.
Розділ 3
Вона обробила рану, наклала шви швидко, упевненими рухами досвідченого медика. Максим стежив за її схиленою головою й не вимовляв ані слова. За шість років до нього торкалися лише для того, щоб обшукати чи скрутити. Це було щось інше. Від цього незвичного дотику в ньому ворухнулося давно забуте, незручне, непотрібне.
— Яке прізвище? — спитала вона, не підводячи очей, і присунула до себе журнал.
— Бондар.
— Ім’я?
— Максим.
Вона записала. Максим ковзнув поглядом по столу, по паперах, по її руці й на секунду затримався на бейджику, приколотому до халата: І. Ковальчук.
Щось кольнуло. Ковальчук. Таке саме прізвище було в Сокола. Максим усміхнувся про себе. Прізвище поширене, мало на світі Ковальчуків. Збіг. Він давно не вірив у знаки й не збирався починати.
— Готово, — сказала вона, відрізаючи нитку. — Шви знімемо через тиждень. Прийдете?
— Прийду, — сказав Максим і сам здивувався, як легко це сказав.
Вона нарешті подивилася на нього просто. Очі сірі, уважні. На одну коротку мить Максимові здалося, що вона розглядає його так, ніби вже знає про нього більше, ніж він устиг сказати. Потім це минуло. Вона відвернулася до столу.
— Вільні, Бондарю.
Він вийшов у холодний коридор, притримуючи перев’язану руку. У бараку було все як завжди. Гомін, сморід, чужі голоси. Максим ліг на шконку, заплющив очі й упіймав себе на тому, що вперше за довгий час думає не про те, скільки ще лишилося, а про те, що через тиждень знову піде до медчастини.
Тиждень тягнувся довше, ніж звичайно. Максим ловив себе на цій думці й злився. Йому 38. Він не хлопчисько, а поводиться так, ніби вперше побачив жінку. Він гнав це від себе, як женуть муху. Не гналося.
Через сім днів він знову стояв у медчастини, і вона знімала шви — так само спокійно, так само не боячись.
— Добре загоюється, — сказала Іра.
Її звали Іра. Він почув, як її гукнув лікар із сусіднього кабінету.
— На вас як на собаці.
— Мені вже казали.
— Бачу, ви терпляча людина.
— Тут інші не виживають.
Вона підвела на нього очі. У них не було ані жалю, ані цікавості роззяви, лише стримана уважна цікавість.
— І довго вам іще терпити?
— Два роки.
— А сидите скільки?
— Шість.
Вона кивнула, прикидаючи в думці якусь цифру, і більше нічого не спитала. Та Максим запам’ятав сам її інтерес. За шість років ніхто з вільних не питав, скільки йому сидіти. Нема чого.
Розділ 4
Від того дня він став ходити до медчастини частіше, ніж вимагало здоров’я. Вигадував приводи: то тиск, то спина, то старий, ще з волі, біль у коліні, який насправді давно минув.
Іра не показувала, що розуміє, міряла тиск, слухала, передавала призначені лікарем таблетки, частину яких він примудрявся не приймати, а потім віддавав у бараках тим, кому вони були потрібніші.
Розмовляли вони мало й обережно. Вона майже нічого не розповідала про себе. Максим знав лише, що приїхала звідкись із півночі, що раніше працювала в міській лікарні, що сюди пішла — так склалося. Він не ліз із розпитуваннями: захоче — сама розповість.
Поступово говорити став він, сам не помітив як. Розповів про матір, яка померла, поки він сидів, і на похорон його не пустили. Розповів про село, де виріс, про дім із похиленим ґанком, який тепер стояв порожній, про те, ким був на волі, оминаючи гострі кути, але й не прикрашаючи.
Іра слухала так, як ніхто раніше: не перебивала, не засуджувала, щиро намагалася зрозуміти. Одного разу між іншим вона спитала:
— А коли таких, як ви, забирають, що лишається зовні? Люди ж від вас залежали. Гроші, справи — куди все дівається?
Максим уважно подивився на неї. Питання було дивне, не те щоб небезпечне, просто не те, яке ставить медсестра.
— Розбирають, — сказав він нарешті. — Завжди знаходиться хтось, хто розбере.
— І вам не прикро?
— Прикро тому, в кого щось відібрали. А в мене було своє. За нього я й сів. Що заслужив, те й отримав.
Вона витримала коротку паузу.
— Чесна ви людина, Бондарю. Для… — Вона ледь усміхнулася. — Для вашої біографії.
Він не відповів, але носив ці слова в собі потім кілька днів. Якось раз, уже ближче до весни, розмова зайшла про минуле. Максим сам не помітив, як обмовився про Сокола, про Степана Ковальчука, про те, якою той був людиною, про те, що його загибель не була нещасним випадком. Він говорив, дивлячись у стіну, й не відразу помітив зміну в її обличчі, всього на мить. Усередині в неї щось обірвалося й відразу стало на місце. Вона відвернулася, надто швидко зашелестіла паперами.
— Щось тут холодно, — сказала вона невлад. — Здається, я застудилася.
Максим списав її раптову блідість на протяг. Пізніше згадає. Тоді не надав значення. До літа між ними вже було щось, чому ані він, ані вона не давали назви. Слова були не потрібні. Достатньо було того, як вона затримувала руку на його зап’ясті довше, ніж треба для пульсу. Як він обривав фразу на півслові, коли вона входила. У зоні такого не сховаєш.
Розділ 5
І Максим знав, що рано чи пізно помітять. Помітили, але Бондаря поважали, а Іру боялися зачепити. За нею стояв лікар, а за лікарем адміністрація, тому до пори не втручалася. Восени його перевели в інший загін, далі від медчастини. Бачитися стало майже неможливо. І тоді з’явилися листи.
Першого вона передала через санітара — складений учетверо аркуш, кілька рядків акуратним почерком. Нічого зайвого. Нічого, за що могли б зачепитися під час шмону. Та Максим перечитав його стільки разів, що запам’ятав напам’ять. Він відповів. Вона знову написала. Так і повелося.
А потім були зустрічі, справжні, у кімнаті для побачень, через стіл. Вона приходила, а він навіть не знав, ким її записували в журналі й чому адміністрація давала дозвіл. Знав лише, що вона домагалася цих зустрічей раз на кілька місяців, а ближче до кінця строку стала з’являтися частіше.
Сідала навпроти, клала долоні на подряпаний стіл, і Максим накривав їх своїми, величезними, важкими. І дві години світ за дротом переставав існувати.
— Коли вийдеш? — сказала вона одного разу, і голос у неї трохи здригнувся. — Я тебе зустріну просто біля воріт, чуєш? Прийду й зустріну.
— Не вигадуй, — буркнув Максим, а серце ухнуло кудись униз. — Хто я тобі?
— Знаю, хто! — Вона стиснула його пальці. — Не сперечайся.
Він не сперечався. Уперше за багато років у нього з’явилося те, чого в зека бути не повинно. Майбутнє. Він лежав ночами на шконці й рахував уже не дні до кінця строку, а дні до неї.
І лише одного разу взимку, поміж довгими поглядами й звичними розмовами впівголоса, вона обмовилася ще дещо. Легко, зі звичайною жіночою цікавістю поставила запитання:
— Максе, а от ті, хто, як ти, коли йдуть надовго, вони ж щось лишають на чорний день. Те, чого із собою не забереш і в банк не покладеш. Де таке взагалі ховають?
Максим тоді розсміявся й перевів розмову на інше. Не тому, що щось запідозрив, просто не про те хотілося говорити в ті рідкісні дві години. Він і забув про це запитання. Згадав значно пізніше, коли згадувати було вже запізно.
Останні місяці строку — найдовші. Час, який роками плинув одноманітно, раптом починає заїдати, мов незмащений механізм. Максим рахував уже не місяці й не тижні. Він рахував за зустрічами. Їх лишалося дедалі менше. Не тому, що Іра стала приходити рідше, а тому, що кожна зустріч могла виявитися останньою перед волею.
Максим ловив кожну хвилину, прагнучи запасти її про запас, але під час тієї передостанньої зустрічі щось було не так. Вона прийшла пізніше, ніж звичайно, сіла навпроти, звично поклала долоні на стіл, але пальці в неї були холодні й ледь тремтіли. Вона усміхалася, говорила про те, як облаштує його дім у селі, як побілить стіни, як посадить щось під вікном. А тривожний погляд проходив крізь нього, чіпляючись за невидиму загрозу в нього за спиною.
Розділ 6
— Ти якась не така, — сказав Максим. — Сталося щось?
— Втомилася. — Вона відвела погляд. — На роботі неспокійно. Начальство змінюється. Сама не збагну, чого від них чекати.
— Хочеш, я кому треба слово замовлю? — Він усміхнувся, щоб це прозвучало по-доброму. — У мене й на волі знайомі лишилися.
— Не треба, — різко сказала вона. Надто різко. І відразу схаменулася, стиснула його руку. — Не треба, Максе, я сама. Ти тільки вийди. Просто вийди, і все буде добре. Чуєш?
— Чую.
— Пообіцяй, що відразу поїдеш додому. У село, не в місто, не до старих знайомих. Додому й чекатимеш мене там.
— Ми ж домовлялися. Біля воріт, біля воріт.
Вона кивнула, але якось через силу.
— Так, біля воріт.
Тоді він не зрозумів, списав на втому, на нерви, на жіноче. Лише згодом, перебираючи ту зустріч по крихтах, він зрозуміє, що того дня вона прощалася і що десь там, за дротом, у її житті вже тріщало й руйнувалося те, про що вона не могла йому сказати.
Остання зустріч не відбулася. Йому передали: «Відвідувачка не приїхала». Максим прочекав майже пів години, поки працівники уточнювали, чи не затрималася вона в дорозі, а потім його відвели назад. Дорогою він переконував себе, що всяке трапляється. Але в нього вже оселилося каламутне, важке відчуття, яке на зоні називають передчуттям.
Ніч перед звільненням він не спав зовсім. Лежав, дивився в темну стелю й думав не про волю — про неї. Уранці його підняли раніше за всіх. Формальності, підпис, пакет із речами — усе, що він нажив за вісім років, умістилося в ньому без зусиль.
Біля КПП його ніхто не проводжав. Просто відчиняються двері, і ти виходиш з одного життя, ще не вірячи, що можна перейти в інше. Він вийшов за ворота на світанку. Повітря зовні було те саме, що й усередині, але пахло інакше — свободою.
Максим постояв, звикаючи, озирнувся довкола. Дорога, поле, автобусна зупинка вдалині. Жодної машини, жодної живої душі. Її не було.
Він чекав. Спочатку впевнено: ось-ось з’явиться. Курив одну за одною сигарети з пачки, яку приберіг до звільнення, вдивлявся в дорогу аж до болю в очах. Кожен далекий гул мотора змушував серце підскакувати, і щоразу це виявлявся не той звук.
Минув час, потім другий. Сонце піднялося, почало припікати. Пакет із речами Максим так і тримав у руці, наче варто йому поставити його на землю — і чекання стане справжнім, остаточним. Вона не приїхала.
Розділ 7
Максим стояв край дороги, сорокарічний, щойно вільний чоловік, і почувався ошуканим. Але не нею. Ні, він не дозволяв собі так думати. Щось із нею сталося. Інакше бути не могло, бо за два роки він вивчив її всю і знав: якщо сказала: «Зустріну біля воріт», отже, зустріне або не зможе. А якщо не змогла, отже, біда.
Просто вийди й їдь додому. Чекай мене там. Він згадав її слова, і тепер вони звучали інакше. Не як обіцянка, а як настанова жінки, яка знала, що її біля воріт не буде.
Максим підняв пакет, закинув на плече й пішов до зупинки. Старим роздовбаним автобусом він доїхав до райцентру. Світ довкола був чужий. За вісім років усе змінилося: вивіски, гроші, обличчя. Навіть повітря стало іншим, метушливішим і злішим.
На автостанції, купуючи квиток до села, він упіймав на собі погляд. Непримітний чоловічок у куртці не по погоді стояв біля кіоску й дивився. Навіть не на Максима — повз нього, але так, як дивляться ті, кому платять за те, щоб дивитися. Максим знав цю породу.
Він узяв квиток і сів в автобус до села, до рідного дому, до хвіртки, біля якої на нього мала чекати Іра й уже не чекала. Дорога петляла між полями й перелісками, і з кожним кілометром Максиму дедалі сильніше здавалося, що він їде не вперед, а назад, у минуле, у те життя, з якого його колись вирвали.
Село майже не змінилося. Хіба що збідніло, зсутулилося. Покинутих хат стало більше, паркани похилилися. Автобус виплюнув його на в’їзді й поїхав. Максим лишився сам на порожній вулиці в тиші, від якої після восьми років барачного ґвалту дзвеніло у вухах.
Він пішов до свого дому. Ноги самі пам’ятали дорогу. Ось криниця, ось хата сусідки, тітки Раїси, забита дошками, мертва. Ось стара липа, під якою він колись цілувався з першою в житті дівчиною. Усе було маленьке, обшарпане, беззахисне й рідне аж до болю в грудях.
За поворотом показався його дім, той самий, із похиленим ґанком, про який він розповідав Ірі в медчастини. Облуплений, але цілий. Усі ці роки він наче чекав на господаря. Та, підійшовши ближче, Максим виявив, що в дому були й інші гості.
Біля ґанку стояли люди. Він не відразу розгледів, скільки їх: сонце било в очі. Потім порахував: п’ятеро. Стояли вони не як випадкові гості, а так, як стоять люди, що когось чатують.
Максим уповільнив крок, але не зупинився. Зупинятися було не можна. Зупинишся — покажеш, що боїшся. Він підходив, і обличчя прояснювалися одне за одним, і кожне було йому знайоме.
Розділ 8
Он Кравченко, Лапа — здоровенний, тупий, з руками мов лопати. Такому дай наказ — і він скрутить шию, не спитавши навіщо. Поруч Гліб Шульга — вічно спітнілий, метушливий боягуз. Хлопець із нових, якого Максим не знав у лиці, але за повадкою відразу впізнав породу.
Трохи осторонь, прихилившись до стовпа, стояв Ярослав Лісовський — людина ще з соколівських часів. Його Максим пам’ятав добре. І нарешті, попереду всіх — чоловік у легкій світлій куртці, охайний, із руками в кишені. Богдан Ткач. Розумна голова при новому господарі. Максиму він теж був знайомий, хоча колись був дрібною сошкою, а тепер, схоже, виріс.
А посередині, оточена ними, стояла Іра — жива, ціла, але чужа, в незнайомому одязі, з виразом, якого Максим у неї ніколи не бачив: зібраним, застиглим, приреченим. Вона помітила його, і в сірих очах проступив страх.
Максим зупинився біля хвіртки. Усередині все натяглося, мов струна.
— Привіт, Максе, — сказав Ткач неголосно й цілком по-домашньому, наче вони розійшлися вчора. — З виходом. Зачекалися.
— Відійди від неї, — сказав Максим.
Він вимовив це неголосно, але навіть Лапа переступив із ноги на ногу. Вісім років не стерли з голосу тієї ваги, через яку Бондаря колись слухалися без запитань.
Ткач не ворухнувся, лише ледь усміхнувся кутиком рота, вийняв руку з кишені й показав Максиму ту саму маленьку книжечку в потертій темно-червоній обкладинці. Двома пальцями розгорнув її, ліниво.
— Ми тут без тебе дещо знайшли в твоєї зазноби, — сказав він. — Ти поглянь, поглянь, цікаве чтиво.
Максим перевів погляд із його обличчя на книжечку. З такої відстані не можна було розібрати дрібних написів, але форму він упізнав. Такі посвідчення не раз приносили біду в його колишньому житті: емблема, печатка, фотографія й виразні літери: «Міліція. Карний розшук». Світ хитнувся й став навскіс.
— Лейтенант, — із лінивим задоволенням вимовив Ткач. — Оперуповноважена. Твоя Ірочка, Максе, твоя медсестричка. Вона до тебе не заради лікування приходила. Її до тебе підсадили ще там, на зоні, спеціально, щоб ти, дурень, закохався та виклав їй усе як на духу. Де общак? Де твої списочки? А ти радий старатися. Листи їй писав.
Максим не відповідав. Перед ним разом постало все: медчастина, її холодні пальці, дивні запитання про те, де ховають на чорний день. Її реакція на ім’я Сокола, тривога того останнього вечора. Картина складалася проста й страшна. Усе було брехнею. Кожен лист, кожне побачення, кожен дотик.
— Максе, — голос Іри був ледь чутний. — Максе, не слухай його. Не так усе, не так.
— Мовчи, — кинув їй через плече Ткач. — Твоя справа тепер — мовчати.
Розділ 9
Хтось за спиною Максима, той хлопець із нових, видно, пересмикнув затвор. Знайомий звук. Отже, обійшли. Отже, відхід відрізано. Вони все продумали.
І тут Максим відчув дивну холодну ясність. Два роки він чекав на цю жінку. Два роки вона тримала його на плаву, хай спочатку й за чиїмось наказом. І ось тепер ці п’ятеро притягли її до його дому, щоб він бачив, як із нею розправлятимуться, а слідом розправилися б і з ним самим.
Але кинути її й спробувати врятувати лише себе Максим уже не міг. Він нахилився й неквапливо поставив пакет із речами на землю біля хвіртки.
— Відпустіть її, — сказав він. — А зі мною говоріть, раз прийшли до мене додому.
Ткач перестав усміхатися.
— Ти, бачу, не зрозумів, Максе. Розмова в нас буде, тільки не про те, відпускати її чи ні. Це справа вирішена. Розмова буде про тебе, про те, що ти нам винен, і про те, — він кивнув на Іру, — скільки ти готовий заплатити, щоб побачити її живою ще бодай хвилину.
За спиною Максима заворушилися. Лапа важко рушив убік, заходячи ззаду. Коло почало стискатися, а Максим дивився на Іру, на її застигле обличчя, на її очі, в яких, попри все, було не «пробач», а «йди, біжи, рятуйся». І розумів, що не втече.
Люди сходилися неквапливо, перевальцем, затягуючи довкола нього живу петлю. Їм не було куди поспішати. Максим стояв нерухомо.
— Ну що, поговоримо? — сказав Ткач і хитнувся з п’ятки на носок. — Чи відразу дурня вмикатимемо?
— Прибери людей від неї, — повторив Максим без натиску. — Тоді поговоримо.
Лапа позаду хрипко зареготав.
— Диви-но, командує. Відвик, Максику, чи що, що ти тепер ніхто?
— Стули пельку, — не обертаючись, сказав Максим.
І, що найдивніше, Лапа стулив пельку. Не тому, що злякався, а тому,що тіло саме згадало, кому раніше належав цей голос. Колись за такий тон Лапа виконував накази не думаючи. Тіло пам’ятає довше за голову.
Ткач це помітив, і це йому не сподобалося. Він ступив ближче, став так, щоб Максим бачив лише його.
— Зрозумій одну річ, — сказав він неголосно, майже довірливо. — Тебе тут уже вісім років як немає. Усе, що було твоїм, давно чуже. Люди чужі, район чужий, і твого імені вже ніхто не пам’ятає. Ти для них мерцяк, який чомусь ходить.
— Зрозумів, зрозумів, — сказав Максим. — А тепер ти зрозумій одну річ. Якби я був вам не потрібен, ви б зустріли мене кулею біля автобуса, без галасу й розмов. А ви притягли її. Притягли, щоб тримати перед очима. Отже, вам від мене треба щось таке, чого ви без мене не візьмете, інакше весь цей цирк ні до чого.
Ткач затримався з відповіддю лише на секунду. Максимові вистачило й цього.
«Спільна каса, список. Вони не знають, де. А раз не знають, виходить, Іра їм не сказала».
Ця думка промайнула в голові, обпекла й відразу сховалася. Якби її підсадили до нього, щоб витягти, де заховані гроші й папери, і якби вона два роки працювала, то до сьогоднішнього дня вони б усе знали й не стояли б тут. Щось не сходилося.
Розділ 10
— Гладко говориш, — процідив Ткач. — У зоні язика підвісив.
— Часу було багато.
— Гаразд. Раз ти такий розумний, то розумному й скажу. Є людина, яка хоче з твоїм тобою поговорити. Серйозна людина. Вона тебе давно чекає, відтоді, як ти сів. Поїдеш із нами.
— А вона?
— А вона теж поїде. Як запорука твоєї гарної поведінки. Будеш паїнькою — житиме. Будеш дуріти — сам розумієш.
Лапа позаду присунувся впритул, дихнув перегаром у потилицю.
— Руки за спину, Максику. По-доброму.
Максим не ворухнувся. Він дивився на Іру. Та стояла бліда, але рівна. Вона ледь помітно, самими очима, хитнула головою: «Не погоджуйся, не сідай у машину, тікай».
Він прочитав її безмовний наказ і знав, що не побіжить. Не тому, що був героєм. Просто він усе життя жив за одним законом, єдиним, який визнавав: «Своїх не кидають». А вона за два роки стала своєю. Навіть якщо все було брехнею, зараз вона хитала йому головою, ризикуючи життям. Так зрадники не чинять.
— Добре, — сказав Максим. — Поїду.
Він сам завів руки за спину. Лапа клацнув на ньому справжні міліцейські кайданки. Ще один доказ того, наскільки тісно нові господарі району були пов’язані з людьми в погонах. Від сухого клацання в Максима щось здригнулося в грудях. Вісім років він чекав дня, коли з нього знімуть залізо назавжди. І ось у перший же день на волі залізо повернулося.
Їх повели до машин, що стояли за поворотом у затінку. Дві темні іномарки. Максим ішов за Ткачем і методично відзначав усе довкола: скільки їх, хто як тримається, де Лісовський, куди спрямоване дуло. Стара звичка людини, яка надто довго прожила там, де неуважність коштує життя.
Іру посадили в першу машину, його — у другу, між Лапою та Рудим. Шульга сів за кермо. Двигуни загурчали, і село попливло за вікном назад.
Машина їхала вже не сільською дорогою, а трасою, повз нові, чужі йому споруди. Інша країна. Вісім років — і інша країна. А десь попереду, у першій машині, везли Іру. І Максим думав лише про одне: «Жива! Поки жива». А раз він їм потрібен, отже, у нього є козир, і цей козир він так просто не віддасть.
Привезли їх на околицю райцентру, туди, де раніше стояв старий м’ясокомбінат, а тепер височів новий паркан із бетонних плит, колючим дротом і камерами.
За воротами — чистий двір, нові корпуси, вивіска: «АТ м’ясопереробний комбінат „Світанок“». Біля воріт — охорона у формі з раціями. Усе солідно. Максим усміхнувся про себе. Добре влаштувався той, хто прибрав усе до рук після Сокола. З прізвиська зробив бізнес.
Машини в’їхали у двір. Максима витягли з машини, повели до прибудови, схожої на контору. Іру вели попереду. Їх розвели в різні двері.
Максима вштовхнули до кімнати без вікон: голі стіни, стіл, два стільці, лампа під стелею. Кайданків не зняли, посадили на стілець. Лапа став біля дверей.
Чекали довго. Нарешті двері відчинилися. Увійшла людина, і Максим одразу її впізнав.
Хоча вісім років і гроші добряче його змінили, М’ясник — Назар Дубровський — постарів, розповнів, обзавівся дорогим костюмом і годинником на пів руки. Але очі лишилися ті самі, холодні, світлі, з вічною лінивою напівусмішкою. Розмова мала бути довгою.