Розділ 1: Пам’ять про голодне дитинство
Бабусі було вісімдесят, коли вона викопала на городі труну. Сусіди, які її відкрили, втратили дар мови.
За довге життя баба Маша надивилася всякого, але найміцніше запам’ятала голодне дитинство. Звідти й походило її уявлення про добробут: удома завжди має бути що їсти. Не до свята, не час від часу, а щодня. Життя навчило її цього раніше, ніж вона встигла вирости.
Після війни в їхній сім’ї підростало п’ятеро дітей. Зимових запасів ледве вистачало, а навесні в погребі ставало зовсім порожньо. Мати знову варила борошняну затірку або кисіль, тільки після такої їжі дуже швидко знову хотілося їсти. Маша мріяла про шматок м’яса. Та що там м’яса — бодай яйце! Але кури наприкінці зими й самі ледь трималися, їм би до тепла дотягти. Худа корова майже все молоко віддавала теляті. Дітям залишалося по пів склянки. Така дрібниця, а здавалося, що нічого смачнішого за те молоко на світі немає.
Розділ 2: Уроки виживання та запаси
У травні ставало легше. Сільська дітвора бігла до лісу, шукала гнізда куріпок, ворон, галок. Знайдені яйця складали в закопчений чавунець і варили на вогнищі, розкладеному на галявині. У золі пекли картоплини, якщо щось лишалося після садіння, а дівчатка знаходили корінці й заварювали їх замість чаю. Потім сиділи разом, їли, розмовляли, і голод на якийсь час відступав. У всьому селі жили однаково тяжко, зате як добре бувало за тією нехитрою їжею! Отоді й закарбувалося Маші: добре жити — це жити сито. Яка ж радість від життя, якщо постійно нічого їсти?
Коли вона вийшла заміж за сільського коваля Василя, у їхній хаті поступово завелося все, що належало, та ще й трохи про запас. До часів спорожнілих прилавків Марія вже стала пенсіонеркою, але біду розпізнала одразу. Треба запасатися. Сама ж вона тепер по лісах у пошуках харчів не набігається. Та й птиця перевелася: поля обробляли хімікатами, у лісах цькували гусінь. Куріпок майже не лишилося, а ганятися за галками літній жінці якось не личило.
Розділ 3: Звички минулого
Біля сільського магазину чергу займали ще з ночі. Марія й тут не пасла задніх: намагалася влаштуватися серед перших на ґанку, щоб після завезення товару неодмінно дісталося й їй. Із порожніми руками додому не поверталася. Василь іноді не витримував. Навіщо в старій шафі в коридорі складена ціла стіна господарського мила? Для чого за ліжком виставлені рівні шеренги пляшок? Куди їм стільки добра?
— Знадобиться, — відповідала дружина, і на тому розмова закінчувалася.
Сперечатися вона довго не збиралася — краще ще раз з’їздити по покупки. Із районного центру поверталася навантажена: то ошатні хустки привезе, то недорогі сукні. Одного разу роздобула Василеві добрий костюм, дуже вже вдало трапився. У ньому його згодом і поховали…
Розділ 4: Несподівана знахідка на городі
Минули роки. Після смерті чоловіка баба Маша залишилася сама у великій хаті, яка хоч і потребувала догляду, але все ще стояла міцно, наче нагадування про минулі часи. Вона звикла покладатися лише на власні сили, хоча вісімдесятилітній вік усе частіше давався взнаки — боліли суглоби, в очах темніло від різких рухів, а ноги ледь слухалися на сходах. Проте звичка тримати господарство в порядку та садити город не зникала. Навесні, коли земля трохи просохла від талого снігу, Марія вирішила самостійно перекопати невелику ділянку під картоплю біля самої огорожі, де земля завжди була родючішою.
Лопата йшла важко, зітлікале коріння старих бур’янів чіплялося за залізо, вимагаючи чималих зусиль. На п’ятому десятку метрів, коли жінка вже задихалася від утоми й хотіла перепочити, лезо лопата раптом дзенькнуло про щось тверде, металеве. Спочатку вона подумала, що це звичайний будівельний камінь чи старий шматок заліза, залишений ще Василем. Але глухий, порожнистий звук удару змусив насторожитися.
Марія присіла на корточки, відкинула вбік грудки вологої землі й розгрібала бруд голими руками, покритими темними плямами віку й праці. Під шаром чорнозему показалася дерев’яна кришка, оббита почорнілим від часу металом. Повільно звільняючи краї від землі, стара жінка з жахом і подивом зрозуміла перед собою контури справжньої труни, акуратно закопаної на глибині трохи більше метра в її власному городі.
Холодний піт виступив на лобі. Серце закалатало так сильно, що відбивалося в кожній жилці. У її віці та з її життєвим досвідом почути про знахідки на подвір’ї можна було різне, але зіткнутися з цим віч-на-віч… Хто і коли міг закопати труну поруч із будинком? Василь ніколи про це не розповідав. А може, це робив не він? У голові промайнули моторошні здогади з часів воєнного та повоєнного лихоліття, коли людей ховали поспіхом, боячись чужих очей.
Не тямлячи себе від тривоги, баба Маша кинулася до сусідів. Захекана, бліда, вона ледь вимовила сусідському хлопцеві Миколі, який саме лагодив паркан: — Миколко… біжи сюди швидше. На городі… там труна. Я викопала труну!
Спочатку сусід лише скептично посміхнувся, думаючи, що старенька жартує чи занадто перевтомилася. Але побачивши її перелякані очі й тремтячі руки, кинув інструменти та побіг за нею до саду. Коли Микола разом із кількома іншими чоловіками з сусідніх подвір’їв обережно розкопав землю навколо та підняв важку, напівзгнилу кришку, на подвір’ї запала така абсолютна, крижана тиша, що стало чути лише завмерле дихання переляканих людей. Усередині, під шаром сухого лиття та мішковини, лежало зовсім не те, чого вони очікували.