Розділ 1. Дивні букети
Кожну суботу на могилі моєї дружини з’являвся новий букет, але ніхто з рідних не робив цього. Тоді я сховав біля могили маленьку камеру, щоб нарешті зрозуміти, хто ж залишає квіти, а переглянувши записи, залишився в повному шоці.
Мою дружину звали Лора. Вона померла майже два роки тому після тяжкої хвороби.
Ми прожили разом сім років. За цей час у нас були сварки, важкі дні та проблеми з грошима, але я ніколи не сумнівався, що Лора була найближчою людиною в моєму житті.
Після її смерті я довго не мів звикнути до порожнього будинку. Перші місяці я майже щовечора заходив у спальню і на секунду забував, що її там більше немає. Згодом стало трохи легше. Я повернувся на роботу, почав зустрічатися з друзями і знову навчився нормально спати. Але кожну суботу продовжував їздити на кладовище.
Саме там я вперше помітив дивні квіти. Того ранку біля пам’ятника лежав невеликий букет білих лілій.
Я вирішив, що приходила сестра Лори, і навіть написав їй повідомлення з подякою. Але вона відповіла, що вже кілька тижнів не була на кладовищі. Тоді я подумав про друзів дружини. Однак за тиждень біля могили з’явився новий букет. На цей раз там були червоні троянди.
Ще за тиждень хтось залишив ромашки. Я почав запитувати всіх, хто міг приходити до неї. Ніхто нічого не знав. Але букети продовжували з’являтися кожну суботу. Причому завжди рано-вранці, до мого приїзду.
Одного разу я спеціально приїхав о сьомій ранку, але квіти вже лежали біля пам’ятника. Наступної суботи приїхав ще раніше, проте знову запізнився. Хтось ніби знав, коли я буду там.
Після цього я почав відчувати не лише цікавість, а й тривогу. Тепер у голові з’явилося надто багато запитань.
Розділ 2. Таємничий гість
Одного вечора я купив маленьку камеру. Пізно вночі приїхав на кладовище і сховав її серед густих кущів навпроти могили. Мені було трохи соромно за те, що я роблю, але невідомість мучила мене вже кілька місяців.
Наступний тиждень тягнувся жахливо повільно. У суботу я спеціально не поїхав на кладовище. Залишився вдома і дочекався вечора, а потім відкрив запис із камери.
Кілька годин нічого не відбувалося. Люди проходили доріжкою, літня жінка зупинилася біля сусідньої могили, працівник кладовища прибирав сухе листя.
А потім на екрані з’явився час — 7:43. Біля могили зупинилася темна машина. І побачивши, хто саме вийшов з автомобіля і підійшов до могили моєї покійниці-дружини, я залишився в повному жаху.
З машини вийшов чоловік років п’ятидесяти п’яти. На ньому було сіре пальто, а в руках він тримав букет білих півоній.
Чоловік підійшов до пам’ятника і поклав квіти. Але він не пішов. Він опустився поруч із могилою і просидів там майже двадцять хвилин. Іноді щось говорив, але камера знаходилася надто далеко, тому я не міг розібрати слів.
Перед відходом чоловік торкнувся рукою фотографії Анни й опустив голову. По його обличчю було видно, що він почувався жахливо.
Я переглянув запис кілька разів. Обличчя здавалося мені знайомим. І тільки пізно ввечері я згадав, де бачив його раніше. Це був доктор Марк Вілсон. Саме він лікував Анну в лікарні перед її смертю.
Розділ 3. Гірка правда
Наступної суботи я приїхав на кладовище ще до світанку і сховався в машині неподалік. Близько дев’ятої ранку з’явилася та сама темна машина. Доктор вийшов із квітами.
Я почекав, поки він підійде до могили, а потім пішов за ним. Побачивши мене, чоловік різко зблід.
— Ви пам’ятаєте мене? — запитав я. Він нічого не відповів. — Чому ви кожну суботу приносите квіти моїй дружині?
Доктор подивився на могилу Анни і тихо сказав: — Я сподівався, що ніколи не доведеться пояснювати це вам.
Після цих слів усередині мене все стиснулося. Я зажадав сказати правду.
Виявилося, після першого надходження Анни до лікарні результати одного з обстежень показали небезпечне ускладнення. Потрібно було негайно провести додаткове дослідження і змінити лікування.
Але доктор неправильно оцінив результати. Він вирішив, що показники не становлять серйозної загрози, і дозволив Анні повернутися додому. Коли за тиждень її знову привезли до лікарні, було вже надто пізно.
Після смерті Анни всередині лікарні провели перевірку. У документах причиною смерті вказали ускладнення хвороби, а помилка лікаря так і не стала відома нашій родині.
Доктор зізнався, що саме він наполіг на тому, щоб не розповідати мені всіх деталей. Він боявся втратити роботу, ліцензію і зруйнувати своє життя. Але після цього спокійно жити теж не зміг.
Він постійно згадував Анну. З її медичної карти та розмов під час лікування він пам’ятав, що вона любила білі півонії. Тому через кілька місяців після її смерті вперше приїхав на кладовище і приніс їх. Потім приїхав знову. Так це перетворилося на звичку.