Розділ 1. Нічна тиша та лиховісні очікування
Я не могла дихати. Не могла пошевельнутися. Не могла відвести погляду від силуету Лусії, яка затуляла мене собою від того, що ховалося за дверима. Моє серце билося так голосно, що здавалося, його стукіт розбудить увесь дім.
Смужка світла під дверима все ще мерехтіла, пульсуючи в такт чомусь невидимому. А потім — тиша. Така глибока, така давильна, що в мене заклало вуха. Я чула тільки власне дихання — переривисте, перелякане.
І раптом Лусія повільно опустилася назад на подушку. Її рука все ще стискала мою — волога, холодна, але тверда. Вона не відпускала. Не казала жодного слова. Просто лежала і дивилася в стелю.
Я повернула голову і побачила, що смужка світла під дверима зникла. Наче її ніколи й не було. Тільки тиша і темрява.
Минуло кілька хвилин. Або година. Я не знала. Час наче зупинився.
— Лусіє, — прошепотіла я, ледь ворушачи губами. — Що це було?
Вона не відповіла. Вона просто лежала, дивлячись у порожнечу, і її дихання було таким рівним, наче вона спала. Але я знала — вона не спала. Вона чекала. Ніби прислухалася, чи не повернеться той звук.
Я хотіла розбудити Естебана, але щось усередині мене зупиняло. Якийсь давній, тваринний страх, який казав: «Не рухайся. Не дихай. Не привертай уваги».
Я так і лежала, дивлячись у темряву, поки перші промені світанку не почали пробиватися крізь щілину в шторах. Тільки тоді Лусія відпустила мою руку. Повільно, наче неохоче, вона піднялася з ліжка, взяла подушку та ковдру і вислизнула з кімнати так само тихо, як і зайшла.
Я залишилася сама. Поруч зі сплячим чоловіком, який навіть не ворухнувся за всю ніч.
Розділ 2. Страшна таємниця Томаса
На ранок я не могла дивитися на Естебана. Ми сиділи за сніданком, і він запитував мене, що сталося, чому в мене такі темні кола під очима. Я дивилася на його обличчя — рідне, улюблене, знайоме до кожної зморшки — і не впізнавала його. Учора він був моїм чоловіком. Сьогодні він був чужинцем. Людиною, про яку я нічого не знала.
Лусія увійшла на кухню з таці свіжого хліба. Вона посміхнулася мені — тією самою теплою, сором’язливою посмішкою, наче нічого не сталося. Наче минула ніч була просто сном. Але я бачила, як її руки злегка тремтіли, коли вона ставила тацю на стіл.
— Ти не спала? — запитала я пошепки, коли Естебан вийшов у сад.
Вона похитала головою.
— Мені потрібно тобі дещо сказати, — відповіла вона. — Але не тут. Увечері. Після вечері. Приходь до моєї кімнати.
Я кивнула, відчуваючи, як усередині мене розростається холодна, липка тривога.
Увечері, коли Томас пішов у місто у справах, а Естебан сидів у вітальні й читав газету, я постукала у двері кімнати Лусії. Вона відчинила майже одразу — наче чекала на мене.
— Заходь, — сказала вона і зачинила двері за моєю спиною.
У кімнаті було темно. Тільки одна свічка горіла на підвіконні, відкидаючи тремтячі тіні на стіни. Лусія стояла біля вікна, дивлячись у нічний сад.
— Ти знаєш, чому ми приїхали? — запитала вона тихо.
— Щоб пожити у нас, поки не знайдете дім, — відповіла я.
Вона усміхнулася — гірко, безрадісно.
— Ми втекли, — сказала вона. — Ми втекли від нього.
— Від кого?
— Від твого брата, — відповіла вона, і її голос здригнувся. — Не від того, яким ти його знаєш. Від того, яким він стає вночі.
У мене перехопило подих. Томас? Мій молодший брат Томас, із яким ми грали в дитинстві у хованки, який приносив мені квіти з поля і завжди ставав на мій захист? Ні. Не може бути.
— Що ти кажеш? — видихнула я.
Лусія повернулася до мене. У тьмяному світлі свічки я побачила її очі — в них завмер такий жах, що в мене похолонули руки.
— Він не той, ким здається, — сказала вона. — Вдень — так, він добрий, він ніжний, він піклується про мене. Але вночі… вночі з ним відбувається щось. Він не пам’ятає цього. Він не знає. Але я бачила. Я бачила його обличчя, коли він думає, що я сплю. Я бачила, що він робить, коли виходить із кімнати.
— Що він робить? — запитала я, відчуваючи, як мої губи німіють.
Лусія підійшла ближче і взяла мене за руку — так само, як минулої ночі. Її пальці були крижаними.
— Він ходить, — прошепотіла вона. — Він блукає будинком. Він підходить до ваших дверей і стоїть там. Годинами. Він дивиться на тебе, на Естебана… на мене. Він хоче увійти, але не може. Ти чула клацання? Це я стала замикати двері зсередини. Я навчилася це робити. Я вставляю в засув тонку дріт зсередини, щоб він не міг увійти. Але він пробує щоразу. Щоночі він підходить, торкається ручки і стоїть. А потім іде.
Я відсахнулася від неї. У голові шуміло. Я не могла повірити. Томас — монстр? Томас — той самий звук під дверима?
— Чому ти не сказала раніше? — видавила я.
— Тому що він твій брат, — відповіла Лусія з таким болем, що в мене стиснулося серце. — І тому що я боялася, що ти мені не повіриш. Я боялася, що ви вирішите, ніби я божевільна. Я приходила до вас щоночі, бо знала: поки я між вами, він не увійде. Він не посміє. Але він стоїть там. Він чекає.
Розділ 3. Втеча в ніч та фінал
Я мовчала. Слова застрягли в горлі. Перед очима постали обличчя Томаса — смішного за обіднім столом, який допомагав мені з покупками, грав із моїм собакою в саду. І поруч — обличчя Лусії, спотворене жахом, та її руки, що тремтять ночами.
— Що ж нам робити? — запитала я нарешті.
Лусія подивилася на мене довгим поглядом.
— Ми маємо піти, — сказала вона. — Ми всі маємо піти. Сьогодні. Просто зараз. Поки він не повернувся з міста. Бо якщо він дізнається, що я розповіла тобі…
Вона не договорила. Але я зрозуміла.
Тієї ночі, коли Томас ще не повернувся, ми зібрали речі. Естебан не запитував, куди ми їдемо. Я просто сказала йому: «Ми їдемо». Він подивився на мене, на Лусію, на її бліде обличчя і кивнув. Він знав більше, ніж говорив. Або, можливо, він просто довіряв мені.
Ми виїхали о третій годині ночі, завантаживши машини і залишивши будинок порожнім. Я не озирнулася. Я не хотіла бачити, що або хто дивиться з вікна.
З того часу минуло п’ять років. Ми живемо в іншому місті, в іншому будинку. Томас дзвонив кілька разів — я не брала слухавку. Він писав листи, але я їх спалювала. Він шукав нас, але ми залишили свій слід під чужими іменами.
Лусія залишилася з нами. Вона стала мені сестрою, справжньою, за духом, не по крові. Вона перестала боятися темряви, але я бачу: іноді, ночами, вона все ще прокидається від будь-якого звуку. І я теж. Тому що я знаю: Томас не перестав шукати.
Але тепер ми маємо одна одну. І коли Лусія приходить вночі до моєї кімнати, я просто відсуваюся і даю їй місце. Тепер — як сестрі. Як тій, що врятувала мене від монстра, якого я не бачила, але який був поруч увесь цей час.
І щоразу, коли за вікном лунає чийсь крок, я затримую дихання і молюся, щоб ми помилялися. Щоб він нас не знайшов.
Але в глибині душі я знаю: він десь поруч. Він завжди буде поруч. І єдиний захист, який ми маємо, — це бути разом.
Кінець.