Розділ 1. Незваний гість на кухні
— Оксаночко, ти б свої собачі баночки на нижню полицю переставила, а то в Богданчика від самого їхнього вигляду апетит зникає.
Голос майбутньої свекрухи пролунав, мов звук увімкненого дриля. Лідія Степанівна стояла посеред кухні, уперши руки в боки, і скидалася на розгніваний самовар. Її візит аж ніяк не входив до Оксаниних планів на цей вечір.
Дівчина щойно повернулася зі зміни у ветеринарній клініці, мріючи лише про гарячий душ, але замість цього виявила на своїй законній території бурхливу діяльність. Оксана важко зітхнула, спершися плечем об дверний косяк. Квартира, світла двокімнатна в тихому районі, дісталася їй від дідуся.
Вона сама робила тут ремонт, сама вибирала кожну плитку. Богдан, її наречений, перевіз сюди свої речі пів року тому, а разом із речами, як з’ясувалося, плавно перевіз і мамине переконання, що тепер це їхнє родове гніздо.
Розділ 2. Межі дозволеного
— Лідіє Степанівно, — спокійно, але твердо мовила Оксана, — це дієтичний паштет для цуценят. Завтра вранці я відвезу його волонтерам. Баночка герметично закрита, а апетит у Богдана, судячи з кількості порожніх упаковок із доставки, зникає вкрай рідко.
Свекруха невдоволено підтиснула губи, перетворивши рот на курячу гузку.
Вона явно чекала покірного кивка. У її картині світу невістка мала пурхати по дому, випереджаючи бажання царственого нащадка. Сам нащадок у цей момент перебував у вітальні.
Його присутність видавало лише ритмічне клацання кнопок на геймпаді та рідкісні вигуки на адресу віртуальних побратимів, які грали недостатньо професійно для Його Величності. До весілля залишалося рівно два тижні. Ресторан був заброньований, а передоплату внесла Оксана.
Розділ 3. Передчуття змін
Сукня висіла в чохлі у подруги, чекаючи свого часу. Здавалося б, живи та радій. Але що ближчою ставала омріяна дата, то дужче роздувалося самолюбство майбутніх родичів, перетворюючись на перекачану повітряну кулю.
Оксана відчула, що межа терпіння вже близько. Повернення додому після важкого робочого дня мало б приносити спокій, а не відчуття, ніби ти знову опинилася на іспиті, де тебе оцінюють суворі екзаменатори. Настав час чітко розставити всі крапки над «і», поки не стало надто пізно.
Розділ 4. Момент істини
Оксана випросталася, відчуваючи, як усередині неї повільно, але невідворотно закипає холодна, кришталево чітка рішучість. За три роки стосунків із Богданом вона надто часто йшла на компроміси, намагаючись бути «зручною», м’якою, ввічливою. Вона виправдовувала його інфантильність, мовчала на нескінченні зауваження його мами та переконувала себе, що після весілля все зміниться, що він подорослішає, відчує відповідальність. Але тепер, дивлячись на Лідію Степанівну, яка господарювала на її кухні так, ніби купувала цю квартиру власним коштом, Оксана раптом чітко усвідомила: далі буде тільки гірше. Шлюб із таким чоловіком і такою свекрухою перетвориться на довічну каторгу.
— Лідіє Степанівна, — повторила Оксана, цього разу значно твердіше, дивлячись просто у вічі жінки. — Це моя квартира. Я тут господарка. Якщо вам не подобається, як я зберігаю свої речі чи як веду побут, ви завжди можете викликати таксі й поїхати додому. Ніхто вас тут силою не тримає.
У кухні на кілька секунд запала така щільна, липка тиша, що здавалося, ніби можна почути, як у холодильнику гуде компресор. Лідія Степанівна аж зблідла від обурення. Її рот відкрився, наче риба викинута на берег, а очі округлилися від жаху та нечуваної зухвалості невістки. За всю історію їхнього знайомства ніхто й ніколи не смів розмовляти з нею таким тоном. Вона звикла керувати всіма навколо — чоловіком, який давно здався під її натиском, сином, якого вона виростила повним інфантилом, і тепер намагалася встановити свої правила в чужому домі.
— Ти… ти як зі мною розмовляєш?! — нарешті вибухнула Лідія Степанівна, задихаючись від люті та змахуючи руками в повітрі. — Та ти ж молочна дівчинка ще! Ти забула, кому ти зобов’язана своїм щастям? Мій Богданчик звернув на тебе увагу, зробив ласку, привів у пристойне товариство! Та без нього ти ніхто й звуть тебе ніяк! Ти зобов’язана мені в ноги кланятися за те, що я терплю твої замашки і твою дурну роботу з цими брудними собаками! Та я зараз же кличу Богдана! Нехай він швидко поставить тебе на місце!
— Кличте кого завгодно, — спокійно відповіла Оксана, навіть не підвищуючи голосу. Вона відчувала дивовижну внутрішню легкість. Страх зник, поступившись місцем холодній тверезості. — А краще зберіть свої речі і збирайтеся на вихід. Обом вам тут більше не місце.
Розділ 5. Удар по самолюбству
Гучне гупання кроків із коридору сповістило про появу Богдана. Геймпад у його руках був недбало кинутий на диван, обличчя розчервонілося від віртуальних баталій, а на лобі залягла звична складка невдоволення. Він звик втручатися лише тоді, коли мама починала занадто голосно обурюватися, і завжди ставав на її бік, вимагаючи від Оксани вибачень та поступливості.
— Що тут за крики на всю квартиру? — напустивши на себе вигляд втомленого падишаха, процідив Богдан, стаючи поруч із матір’ю. — Я нормально розслабитися не можу через ваші істерики. Мамо, ти чого розійшлася?
Лідія Степанівна тут же вхопилася за сина, як утопаючий за соломинку, заливаючись удаваними сльозами й театрально притискаючи руки до грудей.
— Синочку! Богданчику! Подивися на цю невдячну! Вона виганяє мене з дому! Вона хамить мені, говорить гидоти, вказує на двері! І це твоїй мамі, яка все життя на тебе поклала! Та вона зовсім берегів не бачить! Вимагай, щоб вона негайно перепросила на колінах, інакше ніякого весілля не буде! Чуєш? Ніякого весілля!
Богдан перевів погляд на Оксану. У його очах не було й тіні розуміння чи спроби розібратися в ситуації. Була лише звична роздратованість і впевненість у тому, що жінка знову «влаштувала дитячий садок» і повинна просто підкоритися. Він звів брови й різко кинув:
— Оксано, негайно перепроси маму. Як тобі не соромно доводити її до сліз через якісь дурниці? Ти що собі дозволяєш? Через твою впертість у нас постійно скандали. Збирайся, ми їдемо до ресторану скасовувати бронь або розбиратися з менеджером, бо через тебе зривається все свято. І взагалі, ти маєш змінити тон, інакше я серйозно задумаюся про те, чи потрібна мені така дружина.
Оксана дивилася на них обох — на матір із її награданими сльозами та сина з його роздутим, але абсолютно порожнім самолюбством — і раптом тихо розсміялася. Цей сміх був таким холодним і щирим, що Богдан раптом замовк, відчуваючи дивний дискомфорт.
— Задумайся, Богдане, — спокійно сказала вона, підходячи до вішалки в передпокої і знімаючи з полиці його куртку разом із ключами від машини, які він завжди кидав на тумбочку. — Тобі навіть не доведеться замислюватися над весіллям. Весілля скасовується офіційно. І не тому, що я перепрошувати не хочу, а тому, що ви обидва сьогодні ж залишите цю квартиру назавжди.
Розділ 6. Новий початок
У передпокої на кілька секунд зависла абсолютна, майже осяжна тиша. Богдан і Лідія Степанівна переглянулися, не відразу усвідомлюючи масштаб сказаного. У їхній системі координат Оксана була людиною повністю залежною, покірною, тією, яка трималася за цей шлюб зубами й ніколи не наважилася б на рішучий крок.
— Ти… ти що, з глузду зсунулася? — першим отямився Богдан. Його обличчя пішло плямами, а в голосі з’явилися істеричні нотки. — Ти розумієш, що ти робиш?! Квартира, ремонт, ресторани, запрошення — усе готове! Ти викидаєш на вітер мої нерви й гроші!
— Твої гроші? — Оксана холодно посміхнулася, вказуючи на двері. — Ресторан і передоплату оплачувала я зі своєї карти. Ремонт робили мої батьки перед тим, як переписати квартиру на мене. А твої гроші, Богдане, останні пів року йшли виключно на твої відеоігри, доставку їжі та твої особисті потреби, поки ти жив тут на повному пансіоні за мій рахунок. Час знімати корону. Вихід там.
Лідія Степанівна спробувала знову закричати, називаючи Оксану останніми словами, але дівчина просто відчинила вхідні двері настіج і виставила картуту спортивну сумку Богдана, яку знайшла в коморі, разом із його взуттям на сходовий майданчик.
— Я даю вам рівно десять хвилин, щоб зібрати свої речі, інакше я викликаю поліцію і винесу все це сміття самостійно, — її голос звучав як вирок, не залишаючи жодної надії на компроміс.
Богдан зрозумів, що цього разу зупинити її не вдасться. Його гордість була розбита вщент, але страх перед публічним скандалом виявився сильнішим. Бубонячи прокляття і погрожуючи тим, що вона «ще пожаліє», він почав спішно збирати свої речі, тоді як його мати задихалася від злості на задньому плані.
Коли за ними остаточно зачинилися двері, Оксана притулилася спиною до стіни і вперше за довгий час відчула дивовижне, всеосяжне полегшення. Повітря в квартирі знову стало чистим. Попереду було життя, яке належало тільки їй — без чужих ультиматумів, маніпуляцій та токсичного середовища. Вона підійшла до вікна, дивлячись на вечірнє місто, і відчула, що тепер усе буде саме так, як треба.