Важкий молот справедливості
Варвара Петрівна навіть не здригнулася. Коли Інга з розгальмованим сичанням і виставленими догори гострими нігтями кинулася на неї, літня жінка просто зробила півоберта. Вона перехопила тонку зап’ясткову кістку новоявленої «королеви» з такою силою, що та миттєво зблідла, а її за загрозливим криком послідував писк, схожий на пищання наступаного гумового каченяти.
— Кігтики прибери, лялечко, а то зламаються, — карбуючи кожне слово, вимовила Варвара. Вона легко струсила дівчину з себе, змусивши ту незграбно гепнутися на розкидані по підлозі відрізи шовку. — У своєму курятнику будеш крилами махати. A тут господарюю я.
Роман, затискаючи носа, з якого на його парадну сорочку дзюрчав струмок крові, спирався на дзеркальний комод. Втративши весь свій сценічний лиск, він виглядав жалюгідно й беззахисно. Очі ведучого гарячково бігали, намагаючись осягнути те, що відбувається.
— Ти… ти навіжена стара! — прохрипів він, затинаючись від болю й шоку. — Я викликаю поліцію! Це напад! Я засуджу тебе! Ти знаєш, скільки коштує мій костюм?!
— Викликай, Ромочко, викликай, — майже ласкаво промовила Варвара Петрівна, підходячи до ванної кімнати. Вона постукала в двері трьома короткими, добре знайомими ударами. — Людочко, донечко, це я. Відчиняй. Гроза минула.
Засув тихо клацнув. Двері повільно прочинилися, і звідти вийшла Людмила. Вона притискала до палаючої щоки рушник, змочений холодною водою. Її плечі тремтіли, але в очах, де раніше панував тихий розпач, замигтіли перші іскри полегшення. Побачивши тітку, дівчина не витримала й притулилася до її міцного плеча.
— Дякую, тьотю Варо… — тихо мовила вона.
— Тихо-тихо, квіточко. Тепер я тут. Жодна тварюка тебе більше не торкнеться, — Варвара гладила племінницю по волоссю, але її погляд, звернений на Романа та Інгу, залишався крижаним.
Тим часом Інга підвелася з підлоги, гарячково обтрушуючи свої дизайнерські штани. Її обличчя перетворилося на маску люті.
— Ромо! Що ти стоїш?! Виклич поліцію! Вишвирни цих двох ненормальних баб із нашої квартири! Ми ж підписали договір! Ми платимо за це житло!
Роман вихопив із кишені телефон, запекло витираючи рукавом обличчя:
— Правильно! У мене є договір оренди від ріелторського агентства! Я повноправний орендар цієї квартири! А ця стара божевільна зараз піде за ґрати за нанесення тілесних ушкоджень!
Варвара Петрівна склала руки на грудях, суворо спостерігаючи за цим спектаклем.
— Договір, кажеш? А ну-ка, покажи мені свій договір, горе-артист.
Роман гарячково підскочив до комода, схопив папку з документами, яку необачно кинув там пів години тому, і тицьнув аркушем паперу в обличчя Варварі:
— Ось! Дивись! «Договір найму житлового приміщення». Власник — агентство «Нерухомість-Престиж», представник за довіреністю! Я сплатив за три місяці наперед! Ця квартира офіційно знята мною для мене та моєї цивільної дружини!
Варвара Петрівна навіть не торкнулася паперу. Вона лише подивилася на печатку й назву фірми, після чого видала коротке, зневажливе «Хм».
— «Нерухомість-Престиж»? Це фірма мого двоюрідного племінника Сергія. Я справді давала йому доручення шукати мешканців, поки сама була в санаторії, — спокійно роз’яснила вона. — Але є один маленький нюанс, Ромочко. У довіреності чітко вказано: будь-який договір набирає чинності ТІЛЬКИ після мого особистого підпису. Без мого підпису цей папірець — просто туалетний папір, яким ти зараз можеш витерти свій розбитий ніс.
Роман застиг. Його палець, який тільки-но тицяв у документ, завмер у повітрі.
— Що?.. — витиснув він із себе.
— Те, що ти чуєш, альфонс недороблений, — крок за кроком Варвара почала наступати на парадну парочку, змушуючи їх задкувати до виходу. — Ти не просто не маєш права тут перебувати. Ти вдерся в приватне помешкання, вчинив погром, знищив майно моєї племінниці й підняв на неї руку.
— Вона… вона сама мене спровокувала! — злякано проскочив голос Романа, який спиною вже вперся в вхідні двері. — Вона заважала мені збирати речі!
— Збирати речі? — повторила Варвара, зупиняючись за крок від нього. — Її речі? Ти викидав на підлогу те, що належить моїй Люді! Ти, паразите, який два роки жив у цій квартирі за її рахунок, поки вона ночами шила сукні, щоб годувати твоє «велике мистецтво»!
— Я грав у театрі! Я ведучий! — спробував захиститися Роман, але його голос звучав уже без колишнього пафосу.
— Ти — пусте місце з метеликом на шиї, — відрізала Варвара. — А тепер слухай мене уважно, Ромочко. І ти, її силіконова супутниця, теж слухай.
Вона дістала з кишені свій телефон і нарочито повільно натиснула кілька кнопок.
— Зараз сюди приїде не просто наряд поліції. Сюди їде мій знайомий слідчий із районного відділу. Ми зафіксуємо побої у Людмили. Ми проведемо опис пошкодженого майна — отієї шовкової тканини, яку ви затоптали своїми брудними мештами. І я особисто подбаю про те, щоб проти тебе порушили кримінальну справу за статтею «Побої» та «Умисне знищення майна».
Інга, яка досі трималася з пихатим виглядом, раптом уперше по-справжньому злякалася. Її очей торкнувся панічний страх.
— Які побої?! Які справи?! Ромо, ти ж казав, що це квартира вашої родини! Ти казав, що вона належить тобі!
— Заткнися, Інго! — просичав Роман, намагаючись зупинити кровотечу хусткою.
— Ні, ти зачекай! — вигукнула дівчина, звертаючись уже до Варвари. — Я взагалі нічого не робила! Це він мені сказав, що квартира його, що ця жінка — просто колишня, яка не хоче виселятися! Я не маю до цього відношення!
— Ти диви, як швидко щурі тікають із корабля, — з гіркою посмішкою зауважила Людмила, зробивши крок уперед із-за спини тітки. Вона більше не ховала обличчя. Попри синець, що починав проявлятися на її щоці, її погляд був дивовижно твердим. — Ще годину тому ти планувала вішати тут бордові штори й ставити свій трон, Інго.
— Я… мене ошукали! — заверещала Інга, схопивши свою брендову сумочку з підлоги. — Ромо, ти брехун і злидар! Ти мені казав, що ти успішний шовмен, а ти просто приживалка!
— Інго, заспокойся! Я все владнаю! — гарячково закрутився Роман.
— Нічого ти не владнаєш! — гримнула Варвара Петрівна, розчиняючи вхідні двері навстіж. — У вас є рівно п’ять хвилин, щоб забрати свої чемодани, які стоять у коридорі, і зникнути з моїх очей. Якщо через п’ять хвилин ви все ще будете тут — поліція забере вас прямо звідси. І повертати кошти за «оренду» Сергій вам буде через суд, після відшкодування матеріальних збитків Люді.
Финал ілюзій
Ці п’ять хвилин перетворилися на справжній панічний трагіфарс.
Інга, плутаючись у своїх високих підборах, вибігла в під’їзд першою, навіть не подивившись на Романа. Вона загарчала щось нерозбірливе про «втрачений час» і «дешевого актора», після чого гуркіт її підборів луною рознісся по сходах.
Роман гарячково намагався зібрати свої валізи. Його білосніжна сорочка була остаточно зіпсована плямами крові, метелик зсунувся набік, а колись ретельно укладене волосся стирчало в різні боки. Він кидав свої сценічні костюми назад у сумки, постійно озираючись на Варвару Петрівну, яка стояла в дверях, наче неодмінна кара.
— Людо… — спробував він звернутися до колишньої дружини, коли вже стояв на порозі з двома величезними валізами. — Людочко, ну ми ж дорослі люди… Ми ж колись кохали одне одного. Ну вибач, я гарячкував, я був неправий… Давай вирішимо все мирно, без поліції…
Людмила подивилася на нього. Подиву гідно, але вона не відчувала ані люті, ані болю. Лише глибоку, чисту байдужість. Немов перед нею стояв не чоловік, з яким вона провела роки, а погано розфарбований манекен із дешевого балагану.
— Твій виступ закінчився, Ромо, — тихо, але виразно сказала вона. — Завіса впала. Забирайся.
Роман відкрив рот, щоб сказати щось іще, але Варвара Петрівна зробила півкроку вперед, і ведучий миттєво вискочив за двері. Важкі дубові двері зачинилися за ним із глухим, остаточним щигликом.
У квартирі запанувала тиша.
Людмила озирнулася довкола. Покошлані відрізи шовку, розсипані котушки, перевернутий стілець… Але в повітрі більше не було того їдкого запаху дешевого коньяку й фальші. Натомість крізь відчинене вікно вривалося свіже вечірнє повітря, просякнуте ароматом лип і швидкого літнього дощу.
Варвара Петрівна підійшла до племінниці, обережно обійняла її за плечі й поцілувала в неушкоджену щоку.
— Ну от і все, донечко. Гримерку зачинено. Час прибирати сміття й починати нову виставу.
Людмила посміхнулася — уперше за останні кілька місяців щиро й вільно. Вона підійшла до своєї швейної машинки, погладила пальцями ніжний атлас весільної сукні, над якою працювала вранці.
Життя не закінчилося. Воно просто нарешті позбулося ілюзій.