Авжеж, із задоволенням продовжу цю зворушливу і життєву історію Тимофія Олексійовича. Ось друга частина оповідання, написана в тій самій атмосфері та тональності.
— Тату? Ти слухаєш? — голос Ірини в трубці тремтів, у ньому пробивалися звичні дитячі нотки, які колись змушували його кидати всі справи й бігти на допомогу.
Тимофій Олексійович повільно поставив ніж на обробну дошку. Перед очима на хвилю спливла картинка з минулого: як він пів ночі сидів над підручниками з математики, допомагаючи Ірці готуватися до іспитів, як віддавав останнє, аби вона носила нормальні речі в університеті. Тоді він щиро вірив, що робить це заради її щасливого майбутнього. А тепер… Тепер у цього майбутнього чомусь виявилися нові замки на хвіртці.
— Слухаю, Іро, — спокійно відповів він. Спокій цей був не крижаним, а скоріше порожнім. — Тридцять тисяч, кажеш?
— Ну так. До наступного місяця. Сергій каже, що на роботі тимчасові труднощі, а платити треба терміново, інакше пеню нарахують за кредит…
Він підійшов до вікна. За ним сіріло осіннє небо, а на душі було ще сіріше. П’ятнадцять років життя, вкладених у кожну цеглину, у кожну дощечку того будинку, звели до холодного: «Ти подарував, значить, тепер вона наша». А тепер виходило, що дача — «наша», а проблеми — чомусь знову його, батькові?
— Знаєш, доню, — сказав він тихо, але твердо. — Грошей я тобі не дам.
У трубці повисла така густа тиша, що здавалося, ніби чутно, як за сотні кілометрів за вікном у Ірини падає крапля з крана.
— Як… як не даш? — розгублено перепитала вона, і в її голосі враз зникла провина, поступившись місцем щирому подиву й обуренню. — Тату, ти ж завжди… ми ж розраховували! Максимові школа…
— От саме тому, що я завжди допомагав, ви й звикли розраховувати на мої плечі, — перебив він, намагаючись не підвищувати голос. — Але ж у вас тепер доросле, самостійне життя. Ви самі господарі. Ви самі вирішуєте, кому тут бути, а кого не пускати за ворота з новими замками. То чому ж із фінансовими труднощами ви йдете не до господаря Сергія, а до чужого вам дядька на пенсії?
— Тату, ти що, образився через той замок?! — випалила Ірина, і крізь її тон прорвався роздратований крик. — Ми ж для безпеки! У нашому садовому товаристві вночі крадуть! Ми просто хотіли спокою! А ти роздуваєш трагедію через якісь дурниці! Ти завжди все перебільшуєш!
— Можливо, й перебільшую, — сухо відповів Тимофій Олексійович. — Але рішення моє остаточне. Шукайте вихід самі. Навчіться господарювати до кінця.
Він натиснув червону кнопку відбою, перш ніж донька встигла щось відповісти. Руки трохи тремтіли — не від злості, а від напруги. Він сів за стіл, на якому самотньо остигала вечеря, і вперше за довгі роки відчув дивну, майже моторошну легкість. Наче скинув із плечей важкий рюкзак, який ніс надто довго і без жодної потреби.
Минув тиждень. Ніхто не телефонував ні з вибаченнями, ні з проханнями. Ірина, мабуть, образилася остаточно. Сергій тим більше не збирався робити перший крок. Тимофій Олексійович жив своїм звичним міським життям: ходив у магазин біля дому, читав газети на лавочці в парку, дивився документальні фільми про природу. Але осінь брала своє, і думки все одно раз у раз поверталися за місто.
Не тому, що він хотів повернути дачу назад — ні. Юридично та документально вона належала їм, і він ніколи б не став судитися чи вимагати папери назад. Йому було шкода сад. Ті самі яблуні, які він щеплював власними руками, ту малину, яку треба було підготувати до зими, і теплицю, яку слід було перекопати й засипати перегноєм, інакше земля виснажиться.
У суботу вранці погода видалася напрочуд сонячною, хоча й морозною. Тимофій Олексійович випив кави, подивився у вікно й вирішив: «Досить киснути».
Він не збирався їхати на дачу до Ірини. Замість цього він сів на автобус і поїхав на інший кінець міста, до старого друга Михайла, з яким вони колись працювали на заводі. У Михайла була своя ділянка в сусідньому товаристві — трохи далі, за лісосмугою.
— О, Тимохін! Каяття совісті чи просто чай пити? — гучно зустрів його Михайла на порозі свого будинку, розчинивши двері назустріч морозному ранковому повітрю.
Пройшли роки, але чоловіча дружба не потребувала зайвих слів. Вони пили гарячий чай із малиновим варенням, яке Михайло робив сам, і говорили про все на світі: про здоров’я, про поламані паркани, про те, як дорослішають діти. У розмові Тимофій Олексійович обережно, ніби між іншим, згадав про ситуацію з донькою.
Михайло вислухав, мовчки покрутив у руках чашку, важко зітхнув і сказав: — Знаєш, старий, ти сам їх розбестив. Ми всі так робимо. Думаємо, якщо ми віддаємо їм усе найкраще, то купуємо їхню любов і повагу. А треба було дати їм молоток у руки ще тоді, у десятому класі. Нехай би самі цвяхи забивали. А тепер що? Замки вони поставили… Тьху! Моїм дітям теж дісталась квартира від бабусі, так вони щоразу радяться, навіть коли купують нову полицю. Бо знають, скільки праці за цим стоїть.
Слова друга впали на душу, як камінь у воду, викликавши дрібні кола роздумів. Тимофій Олексійович зрозумів головне: він не втратив дачу. Він втратив ілюзію того, що його діти стали дорослими самостійно. Вони просто хотіли користуватися плодами чужої праці, не докладаючи власних зусиль і не відчуваючи вдячності.
Наступного тижня несподівано знову зателефонувала Ірина. Голос її вже не був таким гордим і зухвалим; у ньому чулася втома.
— Тату… Привіт. — Привіт, Іро. Як справи? — Та… нормально. Гроші ми перехопили в інших знайомих, віддали борг. Сергій знайшов підробіток на вихідних. — Ну от бачиш, — спокійно сказав батько. — Я ж казав, що ви впораєтеся. Ви дорослі люди.
На тому кінці знову запала довга пауза. Ірина дихала в трубку, і Тимофій Олексійович відчув, як усередині нього зникає той холодний тягар, що стискав серце від самого вересня.
— Тату… Сергій сьогодні зняв той новий замок із хвіртки. Він здивовано підняв бвиви: — Це ще чому? — Та сказав… що ти був правий. Що цей будинок пахне тобою, а не нами. І якщо ми хочемо тут жити, то ключ має бути і в тебе теж. Заїжджай на вихідних, якщо хочеш. Ми яблука ще не всі зібрали…
Тимофій Олексійович подивився на осіннє сонце, що пробивалося крізь фіранку на кухні. Він не кинувся одразу збирати сумку. Він знав, що тепер усе буде інакше — простіше, чесніше, на рівних.
— Добре, доню, — відповів він з легкою усмішкою. — Приїду. Але тільки допоможу вам із яблунями. Зима близько, а сад сам себе не підготує.