Я ще не дійшов до хвіртки, а з дому вже виносили день народження мого онука: торт, стільці, скатертину. Близько двадцяти людей виходили з усім цим під дощ. Ішли через мене. Вранці я встав, як завжди, о шостій годині. Білу сорочку випрасував сам, черевики вичистив; із шафи дістав темно-сірий костюм, що лишився там висіти після проводів у відставку. З краваткою довелося поморочитися: зав’яжу, розв’яжу, почну знову. За тридцять вісім років я звик давати їй раду за дванадцять секунд, навіть не підходячи до дзеркала.
Потім пів години просидів на табуретці в передпокої. Одягнений, із ключами в руці. Усе чекав, що відмовлюся від поїздки. Не відмовився. На повороті з Берестяного шосе я пригальмував біля старої циганки з квітами. Приїжджати з порожніми руками не можна, а що купувати, я не знав. Під тополею, біля кошика, прикритого від мряки клейонкою, сиділа сухорлява смаглява жінка. Біла коса обвивала голову, поверх неї була пов’язана вицвіла бордова хустка. — Порадьте щось для молодої жінки, — попросив я. — Я не знаю, які квіти їй подобаються. Вона підвела очі. Довго дивилася мовчки, потім сама відібрала білі айстри й додала три гілочки горобини. Я розрахувався і вже повернувся до машини, коли вона вхопила мене за рукав пальта — так міцно, що я впустив решту в калюжу. — Сорок хвилин зачекай. Потім поїдеш.
За мої тридцять вісім суддівських років — спершу в районному суді, потім в обласному — мені довелося вислухати і крики підсудних, і погрози їхніх рідних. Одного разу біля суду прокололи всі чотири колеса моєї машини. Командувати мною намагалося багато хто; зазвичай вистачало погляду, щоб людина замовкла. Я подивився на продавчиню саме так, згори вниз. На неї це не подіяло. — Заберіть руку. На мене о третій чекають. — Знаю я, на котру годину. Почекай сорок хвилин, Вадиме Леонідовичу, заради Наталі. Пальці розтиснулися, але піти я не зміг. Так і залишився з букетом на узбіччі. Незнайома жінка знала моє ім’я та по батькові — я був певен, що бачу її вперше. Тоді був певен. Але звідки в неї це «Наталя»? Дружини не стало два роки тому. Так називали її я і найближчі. А я гадав, що інших найближчих людей у неї, крім мене, немає.
Розширений переклад та адаптація твору українською мовою
Я ще не встиг дійти до хвіртки, а з будинку вже виносили день народження мого онука: святковий торт, стільці, білу скатертину. Близько двадцяти людей виходили з усім цим просто під холодний дощ. Вони йшли буквально через мене, але ніхто не помічав моєї присутності, немовби я був привидом. Ранком я піднявся, як завжди, рівно о шостій годині. Білу сорочку ретельно випрасував самотужки, черевики довів до блиску щіткою; із глибини шафи дістав темно-сірий костюм, що самотньо висів там після моїх офіційних проводів у відставку. З краваткою, щоправда, довелося повозитися: то зав’яжу не так, то розв’яжу, почну все наново. За тридцять вісім років напруженої роботи я звик упоратися з цим елементом гардероба за дванадцять секунд, навіть не дивлячись у дзеркало.
Після цього я просидів пів години на дерев’яній табуретці у передпокої. Повністю одягнений, із металевими ключами від машини в руці. Усе підсвідомо чекав, що ось-ось наважуся і відмовлюся від цієї сумнівної поїздки. Але не відмовився. Не зміг переступити через власну цікавість і біль. На крутому повороті з Берестяного шосе я пригальмував біля літньої жінки з квітами. Приїжджати в гості з порожніми руками не прийнято, проте що саме купувати, я геть не уявляв. Під розлогою тополею, біля плетеного кошика, надійно прикритого від дрібного дощу клейонкою, сиділа сухорлява смаглява продавчиня. Густа біла коса обвивала її голову, а поверх неї була зав’язана вицвіла бордова хустка, яка додавала їй таємничості. — Порадьте щось гарне для молодої жінки, — звернувся я до неї спокійним голосом. — Я, на жаль, не знаю, які саме квіти їй подобаються.
Вона повільно підвела очі. Довго дивилася на мене мовчки, ніби вивчаючи душу, а потім сама рішуче відібрала кілька білих айстр і додала до них три гілочки стиглої горобини з яскравими ягодами. Я розрахувався і вже хотів повернутися до свого автомобіля, як раптом вона блискавично вхопила мене за рукав пальта — настільки міцно, що я випустив решту грошей прямо в брудну калюжу. — Сорок хвилин зачекай тут. Тільки потім поїдеш.
За мої довгі тридцять вісім років суддівської практики — спочатку в районному народному суді, а згодом і в обласному — мені довелося вислухати чимало криків розлючених підсудних, благань та відвертих погроз від їхніх родичів. Пам’ятаю, одного разу біля будівлі суду злодії навмисно прокололи всі чотири колеса моєї службової машини. Командувати мною, диктувати свої правила намагалося чимало впливових людей; зазвичай мені вистачало лише одного суворого погляду, щоб співрозмовник замовк і відступив. Я подивився на цю дивну продавчиню саме так — згори вниз, суворо й проникливо. Проте на неї мій звичний суддівський погляд чомусь анітрохи не подіяв. — Негайно заберіть руку з мого одягу. На мене о третій годині чекають люди, — відрізав я. — Знаю я чудово, на котру годину ти призначив зустріч. Але ти почекай сорок хвилин, Вадиме Леонідовичу, заради пам’яті Наталі.
Її міцні пальці миттєво розтиснулися, проте піти я вже не зміг. Так і залишився стояти на узбіччі дороги з цим неочікуваним букетом у руках. Абсолютно незнайома мені жінка чітко знала моє повне ім’я та по батькові, хоча я був на сто відсотків певен, що бачу її вперше в житті. Принаймні, мені так здавалося ще секунду тому. Але звідки в неї взялося це сакральне ім’я «Наталя»? Моєї любої дружини не стало рівно два роки тому. Так ніжно її називали тільки я та найближчі, рідні люди. А я ж бо щиро вважав, що ніяких інших найближчих людей у неї, окрім мене, на цьому світі більше не залишилося. — Звідки ви взагалі мене знаєте? — хрипко запитав я, відчуваючи, як холоне кров у жилах. Замість будь-якої відповіді вона мовчки нахилилася над своїм кошиком і знову взялася перебирати білі айстри, роблячи вид, ніби поруч зі мною ніхто не стоїть і не ставить запитань. — А мою покійну дружину звідки знаєте? — наполягав я. — Ровно сорок хвилин, — удруге повторила вона, не підводячи голови й не відриваючись від роботи. — Сам згодом усе побачиш.
На цьому наша дивна розмова остаточно скінчилася. Жінка швидко накрила кошик щільною клейонкою, легко підняла його над землею і впевнено рушила геть. Вона пішла не в бік зупинки громадського транспорту і не вздовж автошляху: вона пішла навпростець, прямо через розмоклі городи, за високі сільські паркани, тримаючи курс на саму вулицю Медункову. Дивно, але крокувала вона з такою неймовірною швидкістю, з якою зазвичай літні люди пересуватися просто не здатні. Повернувшись нарешті за кермо свого автомобіля, я обережно поклав букет із білих айстр та горобини на сусіднє пасажирське сидіння. На електронному годиннику приладової панелі світилося значення: за двадцять хвилин третя. До потрібного будинку на вулиці Медунковій їхати залишалося якихось три хвилини. Жодні обставини чи перешкоди не заважали мені прибути на місце точнісінько у призначену в тому таємничому листі годину.
У стінах рідного суду молодші секретарі та помічники за очі завжди поважливо називали мене «міським годинником»: за довгі тридцять вісім років служби в мене не було жодного запізнення на жодне судове засідання. Зараз я теж міг спокійно завести двигун і їхати далі. Я міг просто посміятися з цього дивакуватого прохання незнайомки, а то й взагалі звернутися до правоохоронних органів — мало що на уме у таких міських божевільних чи ворожок. Проте моя права рука нерішуче лягла на ключ запалювання і намертво завмерла. У свідомості немов набат лунав її голос: «Заради Наталі». До того ж я свято вірив, що за роки суддівської роботи безпомилково навчився розпізнавати фальш і брехню — переважно за тим, як людина витримує прямий погляд очей. Та жінка на узбіччі, на мій глибокий внутрішній переконаний розсуд, казала щиру правду. Вона знала щось настільки важливе і невідворотне, перед чим моє пунктуальне прибуття рівно о третій годині втрачало будь-яке здорове значення.
Небо за вікнами машини повністю затягнуло свинцевими хмарами, а дрібні двірники монотонно й ліниво розмазували холодну мряку по лобовому склу. Я відчайдушно намагався розібратися одразу в кількох неймовірних загадках: звідки звичайна вулична квіткарка так добре знає нас із дружиною, чому вона призначила саме тривалість у сорок хвилин — не п’ять і не цілу годину, — і яким таким неймовірним дивом я дожив до дев’ятиріччя власного онука, так за весь цей час жодного разу й не познайомившись із ним особисто. Намагаючись знайти хоч якусь розумну відповідь, я нервово засунув руку у внутрішню кишеню пальта і натрапив на його лист. За останні кілька напружених днів я перечитав його, мабуть, уже разів сто. Разом із цим аркушем на густий ворсовий килимок салону раптово вислизнув старий, сильно пожовклий від часу папірець, складений ввосьмеро і вже геть протертий на всіх згинах до маленьких дірочок. Я швидко підняв його з підлоги і міцно притиснув до долоні. Читати текст мені вже не було жодної потреби: кожне слово з того заголовка районної газети давніх років я і так пам’ятав напам’ять, до останньої літери.
«Суддя, який пошкодував палія…» Ця невеличка газетна вирізка ось уже тридцять довгих років поспіль кочує в мене з однієї кишені піджака в іншу, з важкого зимового пальта в осіннє. Одного разу її випадково знайшла Наталя перед тим, як здати мій одяг у хімчистку, і тоді ми довго мовчали вечорами на кухні, дивлячись у темне вікно, бо кожен вибір у моєму житті залишав глибокі рубці на серці, які не загоювалися з роками.