— Поїжте, Степане Андрійовичу, поки не охололо, — неголосно попросила Катя, присуваючи до нього глибоку фаянсову тарілку. Але ложка лишалася неторкнутою. Сивий сутулий старий сидів на табуреті у своєму поношеному бушлаті й м’яв в’язану шапку. У вузлуваті пальці в’їлася мазутна чорнота. Він усе дивився на стіл, ніби добирав слова, а над капусняком, звареним на одній цукровій кісточці, ще здіймалася пара.
У тісній кухні пахло димом із печі й сухими травами, розвішаними по кутках. Жовтень закінчувався пронизливим холодом: у комині завивав вітер, стара яблуня шкребла голими гілками по тьмяному вікну. — Катю… — Голос старого пролунав хрипко, з надривом. Нарешті він підвів очі — вицвілі, але напрочуд ясні. — Якщо завтра по мене приїдуть, ти не лякайся. Рушник завмер у Катиних руках. Серце наче провалилося вниз; заговорити спокійно вдалося не відразу. — Хто по вас приїде, Степане Андрійовичу? З поліції? Ви щось накоїли? — Та ні, дочко, поліція тут ні до чого. — Він із зітханням опустив шапку на коліна, потягнувся до ложки. — І лихих людей не чекай. Люди приїдуть, тільки галасу буде багато. Дітлахів не налякай, сама теж не бійся. Усе буде добре. Заговорюється старий. Катя з тривогою подумала, що інакше таких слів не пояснити. До їхньої глушини ніхто не дістанеться: усього сорок дворів, половина стоїть пусткою. — Ви краще капусняк їжте, Степане Андрійовичу, — сказала вона лагідно, сідаючи навпроти. — Не приїде ніхто. Та й куди вам від нас? Наташка без вашої казки вже спати не лягає. Ще б дах сараю до весни перевірити. У відповідь він лише вдячно кивнув і почав їсти, обпікаючись гарячим капусняком. Уночі Катя лежала без сну. Із сусідньої кімнати долинало рівне дихання трьох дітей; у долоні вона стискала старий телефон із тріщиною впоперек екрана. Годинник-ходики цокав так голосно, що неможливо було не слухати. Три роки тому на стіл упали ключі. Сергійко кинув їх одного вечора — людина, з якою, як здавалося Каті, у них була одна душа на двох. Очей він тоді не підводив. — Стомився я. Від безгрошів’я, від нескінченних пелюшок, від шмарклів. Хіба це життя? Виживаємо, та й годі. Інна в райцентрі свою справу відкриває, у неї хоч майбутнє є. А тут — багнюка та гній. Пробач. Він пішов. У старому бабусиному будинку залишилася Катя з дітьми: Льоні було дванадцять, Ліді — вісім, а Наташі щойно виповнився рік. На аліменти розраховувати не доводилося — надсилав Сергійко рідко й мало. Катя крутилася як заведена. Доїла на фермі корів, удень ходила з поштою розбитими дорогами, а вклавши дітей, бралася за спиці. Шкарпетки й рукавиці йшли на продаж; під кінець вечора пальці ломило, та заробленого все одно не вистачало. Тим часом будинок занепадав. Крізь дах сіней сочилася вода, дим із печі ліз у кімнати. Борг за електрику зріс настільки, що щодня вона чекала монтерів: ось прийдуть і залишать їх без світла. А два тижні тому, коли вранці вперше по-справжньому прихопило морозом, у дім увірвався Льоня — білий як крейда. — Мамо! У сараї якийсь дядько! — вигукнув він із порога, ледь переводячи подих. — Лежить там, зовсім не ворушиться! — Тіпун тобі на язик, дурнику! — Катя охнула, притиснувши руку до грудей. — Що ще за дядько? Вона взяла вила, що стояли в кутку. До сараю йшла, тремтячи зі страху, і тримала гострі зубці поперед себе. На старому сіні лежав чоловік, згорнувшись калачиком під дірявим мішком. Від її кроків він заворушився, застогнав і сяк-так сів. Погляд у незнайомця був мутний, хворобливий. — Ви хто такий? Як тут опинилися? — запитала Катя тремтячим голосом, не опускаючи вил. — Я дільничному зараз зателефоную. — Не телефонуйте… — прохрипів він. Спробував підвестися, але ноги не втримали, і він знову опустився на сіно. — Пробачте, господине. Не злодій я. Уночі набрів, дуже вже змерз. Води б ковтнути. Жалюгідний вигляд незнайомця змусив її опустити вила. — Тут чекайте, — суворо звеліла вона й побігла назад. Із дому Катя винесла кухоль води, учорашній капусняк у мисці та хліб. Він їв квапливо, жадібно; сльози котилися запалими щоками. Потім назвався Степаном Андрійовичем і навіть дістав із внутрішньої кишені бушлата паспорт: нехай господиня переконається, що перед нею не злочинець-утікач. Тільки про те, звідки прийшов і чому блукає, говорити навідріз відмовився…
Переклад та адаптація твору українською мовою
«Поїжте, Степане Андрійовичу, поки не охололо», — тихо попросила Катя, присуваючи до нього глибоку фаянсову тарілку. Проте ложка залишалася неторкнутою. Сивий, сутулий старий сидів на табуреті у своєму поношеному бушлаті й м’яв в’язану шапку. У вузлуваті пальці в’їлася мазутна чорнота. Він усе дивився на стіл, ніби добирав слова, а над капусняком, звареним на одній цукровій кісточці, ще здіймалася пара.
У тісній кухні пахло димом із печі й сухими травами, розвішаними по кутках. Жовтень добігав кінця, віяло пронизливим холодом: у комині завивав вітер, стара яблуня шкребла голими гілками по тьмяному вікну. — Катю… — голос старого пролунав хрипко, з надривом. Нарешті він підвів очі — вицвілі, але напрочуд ясні. — Якщо завтра по мене приїдуть, ти не лякайся. Рушник завмер у Катиних руках. Серце немов провалилося кудись униз; заговорити спокійно вдалося не одразу. — Хто по вас приїде, Степане Андрійовичу? З поліції? Ви щось накоїли? — Та ні, дочко, поліція тут ні до чого. — Він із зітханням опустив шапку на коліна, потягнувся до ложки. — І лихих людей не чекай. Люди приїдуть, тільки галасу буде багато. Дітлахів не налякай, сама теж не бійся. Усе буде гаразд.
Заговорюється старий. Катя з тривогою подумала, що інакше таких слів не пояснити. До їхньої глушини ніхто не добереться: усього сорок дворів, половина стоїть пусткою. — Ви краще капусняк їжте, Степане Андрійовичу, — мовила вона лагідно, сідаючи навпроти. — Не приїде ніхто. Та й куди вам від нас? Наталка без вашої казки вже спати не лягає. Ще б дах сараю до весни перевірити. У відповідь він лише вдячно кивнув і почав їсти, обпікаючись гарячим капусняком.
Уночі Катя лежала без сну. Із сусідньої кімнати долинало рівне дихання трьох дітей; у долоні вона стискала старий телефон із тріщиною впоперек екрана. Годинник-ходики цокав так голосно, що неможливо було не слухати. Три роки тому на стіл упали ключі. Сергійко кинув їх одного вечора — людина, з якою, як здавалося Каті, у них була одна душа на двох. Очей він тоді не підводив. — Стомився я. Від нестатків, від нескінченних пелюшок, від соплів. Хіба це життя? Виживаємо, та й годі. Інна в райцентрі свою справу відкриває, у неї хоч майбутнє є. А тут — багнюка та гній. Пробач.
Він пішов. У старому бабусиному будинку залишилася Катя з дітьми: Льоні було дванадцять, Ліді — вісім, а Наташі щойно виповнився рік. На аліменти сподіватися не доводилося — надсилав Сергійко рідко й мало. Катя крутилася як заведена. Доїла на фермі коров, удень ходила з поштою розбитими дорогами, а вклавши дітей, бралася за спиці. Шкарпетки й рукавиці йшли на продаж; надвечір пальці ломило, та зароблене все одно не рятувало.
Тим часом будинок занепадав. Крізь дах сіней сочилася вода, дим із печі йшов у кімнати. Борг за електрику зріс настільки, що щодня вона чекала монтерів: ось прийдуть і відріжуть світло. А два тижні тому, коли вранці вперше по-справжньому вдарив мороз, у дім увірвався Льоня — білий як крейда. — Мамо! У сараї якийсь дядько! — вигукнув він із порога, ледь переводячи подих. — Лежить там, зовсім не рухається! — Тіпун тобі на язик, дурнику! — Катя охнула, притиснувши руку до грудей. — Що ще за дядько? Вона взяла вила, що стояли в кутку. До сараю йшла, тремтячи від жаху, і тримала гострі зубці попереду себе.
На старому сіні лежав чоловік, згорнувшись калачиком під дірявим мішком. Від її кроків він заворушився, застогнав і сяк-так сів. Погляд у незнайомця був мутний, хворобливий. — Ви хто такий? Як тут опинилися? — запитала Катя тремтячим голосом, не опускаючи вил. — Я дільничному зараз зателефоную. — Не телефонуйте… — прохрипів він. Спробував підвестися, але ноги не втримали, і він знову опустився на сіно. — Пробачте, господине. Не злодій я. Уночі заблукав, дуже вже змерз. Води б ковтнути. Жалюгідний вигляд незнайомця змусив її опустити вила. — Чекайте тут, — суворо звеліла вона й побігла назад.
Із дому Катя винесла кухоль води, учорашній капусняк у мисці та хліб. Він їв квапливо, жадібно; сльози котилися запалими щоками. Потім назвався Степаном Андрійовичем і навіть дістав із внутрішньої кишені бушлата паспорт: нехай господиня переконається, що перед нею не злочинець-утікач. Тільки про те, звідки прийшов і чому мандрує, говорити навідріз відмовився.
Коли Катя поверталася з порожньою мискою до хати, вітер раптово стих, наче перед великою грозою. У темному небі над селом різко прорізалося світло далеких зірок, але холоднеча не відступала — вона ніби просочувалася крізь старі стіни, нагадуючи про те, що попереду на них чекає довга, тривожна зима. Старий залишався загадкою, і тривога у серці жінки лише наростала. Що принесе їм прийдешній день? Хто ці люди, про яких він казав? Відповіді на ці запитання поки що ховалися за пеленою нічної темряви, змушуючи здригатися від кожної гілки, що стукала у вікно.