Розділ 1: Застережливий шум у лісі
На вузькій стежині Марина завмерла, щойно розчула людські голоси. Зазвичай присутність людей не порушувала її спокою, але в цих голосах чулося інше: чужа воля, звичка розпоряджатися, різкість, від якої важко було чекати доброго ставлення. Вони наближалися. Дівчина здригнулася, пальці розтиснулися. Відро покотилося, розсипаючи чорниці, і темні ягоди з синюватим полиском лягли по стежці. Марина навіть не спробувала їх зібрати. Уся увага перейшла до звуків, що наближалися; вона стояла нерухомо, ніби будь-який рух тепер міг ще дужче виказати її страх.
Здалеку долинув рокіт мотора. Серед звичного лісового шуму він звучав особливо грубо. З-за старої сосни вийшов високий чоловік у камуфляжі, з поріділим волоссям і вологим від поту неголеним обличчям. Разом із ним наблизився запах спиртного й дешевого тютюну.
— Денисе, глянь, кого нам послали! Одна, без чоловіка, навіть рушниці з собою не має.
Його широкоплечий супутник, чиї руки вкривали татуювання, розтягнув губи, показавши жовтуваті зуби.
— Знаю її. З села, лісникова дочка. Павлова.
Розділ 2: Небажані гості на стежці
Маленькі колючі очі безсоромно розглядали Марину. Від цього погляду до горла підступила нудота. Вона відступила: з дитинства ці ліси були їй рідними, а тепер уперше захотілося опинитися від них якнайдалі. Холод пройшов по спині, хоча крізь листя, як і раніше, лилося сонце. Зазвичай дівчина задивилася б на плямистий візерунок під деревами; зараз вона бачила тільки чоловіків, які загородили дорогу.
— Я по ягоди прийшла. Батько мене шукатиме, хвилюватиметься.
Голос не слухався, виказував переляк. Позаду відповіли:
— Шукатиме, звісно. Та коли ще знайде!
Третій уже тримав її за лікоть. Марина спробувала вирватися, але пальці лише дужче стиснули руку.
— Краще скажи нам, де твій батько вовчицю з виводком ховає. Стару. Йому місце відоме, ми знаємо. Третій місяць шукаємо, а все марно. За вовчі шкури зараз добре платять.
Розділ 3: У пастці серед лісу
Вони тіснили її, залишаючи дедалі менше простору. Кричати? До села чотири кілометри, сторожка єгеря ще далі. Навіщо вона залишила вдома батькову рацію! Марина знову потягнула руку до себе й відчула, як міцно її тримають. Запах чужого поту змішувався з власним страхом, і серед цього липкого жаху раптом ворухнувся далекий спогад…
Розділ 4: Відлуння в тиші
Спогад промайнув перед очима яскраво й несподівано, наче спалах блискавки поміж темних стовбурів дерев. Декілька років тому батько, старий досвідчений лісник Павло, брав її із собою на далекий кордон заповідника, де вчив головному правилу виживання в дикій природі: «Страх — це лише сигнал твого мозку про небезпеку. Коли ти дозволяєш йому керувати твоїми рухами, ти вже програв. Завжди шукай вихід там, де інші бачать лише стіну».
Марина глибоко вдихнула повітря, наповнене ароматом хвої та сирої землі, і різко заспокоїла тремтіння в пальцях. Вона знала цей ліс краше за будь-кого з чужинців. Кожна стежка, кожна повалена вітром лосина стежка, кожен чагарник малини тут були її старими знайомими.
Чоловік, що тримав її за лікоть, ослабив хватку на одну коротку мить, намагаючись ближче роздивитися перелякане обличчя дівчини та насолодитися своєю безкарністю. Цього короткого моменту Марині вистачило. Вона різко різким рухом викинула вбік вільну руку, закинувши важку дерев’яну ручку порожнього кошика просто в обличчя найближчого нападника. Той голосно зойкнув, відсахнувся назад і затулив очі руками, лаючись останніми словами.
— Ах ти ж курво! — взвівився Денис, кидаючись уперед, щоб схопити втікачку за коси.
Але Марина вже рвонула з місця. Вона нирокнула під саму руку широкоплечого здорованя і полетіла вузькою, зарослою папороттю стежкою, яку знав тільки її батько. Гілки колючого чагарнику шмагали її по обличчю й руках, залишаючи подряпини, але вона не зважала на біль. Адреналіновий поштовх надав ногам неймовірної швидкості.
Позаду лунали розлючені крики, хрускіт зламаних гілок і важкий біг переслідувачів. Вони явно недооцінили тендітну дівчину, вважаючи її легкою здобиччю. Проте ліс, який здавався чужинцям ворожим і чужим, для Маринів був рідною домівкою. Вона знала кожен вигин рельєфу, кожну яму та повалену колоду.
Добігши до старої болотистої низини, куди зазвичай ніхто зі сторонніх не совався через небезпеку потонути в багнюці, дівчина різко змінила траєкторію, стрибнувши на приховані під шаром осоки товсті дерев’яні гаки колишньої гаті, яку колись прокладали тут старі лісоруби. Вона рухалася легко, як лісова сарна, тоді як позаду пролунав важкий дзвінкий плюскіт і гучні матюки — один із переслідувачів, очевидно, провалився в бруд по самі коліна.
— Стій, сука! Дожену — ноги переламаю! — долинав ззаду лютий голос Дениса, але відстань між ними помітно збільшувалася.
Марина вилетіла на високий сухий пагорб, за яким починався крутий спуск до протоки, де на її батька чекав човен і де зазвичай чергували єгері з сусіднього кордону. У грудях палало від нестачі повітря, легені кричали від навантаження, але зупинятися не можна було ні на секунду. Вона знала: якщо вони її наздоженуть, пощади не буде, адже ці люди шукали сліди вовчиці не просто з цікавості, а з жорстокою браконьєрською метою, і свідки їм були зовсім не потрібні.
Вибігши на відкриту галявину, де сонячне світло заливало всю траву золотавими променями, дівчина раптом почула гучний, упевнений рев моторного човна знизу, від річки. Це був звук батькового «Уралу». Надія спалахнула з новою силою, і Марина з останніх сил закричала, збираючи докупи весь залишок голосу:
— Тату! Сюди! Тату, допоможи!
Відповідь не змусила на себе чекати. Знизу, крізь стіну густих кущів, пролунав тривожний і грізний голос лісника Павла, який миттєво зрозумів за інтонацією дочки, що сталося щось страшне: — Марино?! Хто там?! Зараз буду!