Розділ 1. Майський день і передчуття змін
У травні сорок п’ятого Москва пахла бузком. На бульварах раділи люди, з відчинених вікон лилася музика, радіо лунало святковими повідомленнями. Наближалося довгоочікуване завершення війни.
У будинку письменників у Лаврушинському провулку, в квартирі, де на полицях тіснилися тоненькі книжки з яскравими обкладинками, жінка накривала стіл до вечері. Її вірші знала напам’ять кожна дитина. «Уронили мишку на пол», «Наша Таня громко плачет», «Идёт бычок, качается» — усе це створила вона. Її знали як Агнію Барто, хоча насправді її ім’я та біографія приховували чимало таємниць.
Того дня вона чекала на сина. Вранці вони трохи посперечалися через дрібницю. Юнак вийшов з дому на велосипеді. Лаврушинський провулок — тиха вуличка в затінку Третьяковської галереї. Там і сталася фатальна дорожня пригода. Йому було сімнадцять років, а за кілька днів країна святкувала довгоочікуваний мир.
Та, що подарувала мільйонам дітей слова розради, сама опинилася сам на сам із невимовним болем. Але ця історія — про жінку, яка приховала своє справжнє ім’я, вік та внутрішні переживання за простими чотиривіршами.
Розділ 2. Загадки біографії
Офіційно вважається, що вона народилася 17 лютого 1906 року в Москві. Так написано в більшості енциклопедій та біографій. Однак за архівними даними з Koвна (нині Каунас), справжня дата може бути іншою — 4 лютого 1901 року. Якщо це правда, вона додала собі п’ять років та змінила не лише ім’я, а й місце народження.
Дочка поетеси, Тетяна Щегляєва, в одному з інтерв’ю називала третю дату — 1907 рік, пояснюючи, що мати додала собі рік, щоб влаштуватися на роботу в складні післяреволюційні часи: на службу тоді приймали лише з вісімнадцяти років.
За архівними документами, ім’я при народженні — Гітель Лейбівна Волова. Батько, Лев Миколайович Волов, був ветеринарним лікарем, освіченою людиною, який читав дочці байки на ніч і навчав її читати. Мати, Марія Іллівна (у дівоцтві Блох), займалася домашнім господарством. Поетеса майже ніколи не згадувала про неї у своїх інтерв’ю чи мемуарах.
Розділ 3. Навчання та перша зустріч
Батько мріяв, щоб дочка стала балериною. Він відвів її до хореографічного училища. Вона обрала ім’я Агнія (від грецького «агнос» — чиста, непорочна), що звучало зовсім інакше. Зміна імені стала першим кроком у створенні нового публічного образу. Навчання в училищі привчило її до дисципліни та вміння тримати тривоги при собі.
На випускному концерті в училищі близько 1924 року стався випадок, що визначив її долю. Нарком освіти Анатолій Луначарський завітав на показовий вечір. Юна Агнія декламувала свій дуже похмурий та урочистий вірш «Похоронний марш». Вона декламувала рядки з таким виразом обличчя, ніби проводжала в останню путь цілу епоху. Луначарський послухав, а потім добродушно посміхнувся й сказав: — Ви будете писати веселі вірші.
Вона була трохи зачеплена цим зауваженням. Але через кілька років з’явилися її знамениті чотиривірші про іграшки, які стали класикою дитячої літератури.
Розділ 4. Перший шлюб і творчі шукання
У хореографічному училищі вона зустріла молодого поета Павла Барто. Вони одружилися в 1926 році та створили літературний дует. Разом вони написали кілька віршів: «Девочка-рёвушка», «Девочка чумазая» та «Считалочка». Проте згодом стало зрозуміло, що її власна творчість привертає більше уваги читачів та видавництв.
23 серпня 1927 року в них народився син, якого назвали Ігорем (удома його називали Гариком).
До 1933 року шлюб розпався через творчі розбіжності. Після розлучення Агнія залишила собі прізвище чоловіка. Звучне ім’я «Агнія Барто» стало її постійним літературним псевдонімом.
Розділ 5. Другий чоловік і родинна гармонія
У 1933 році народилася дочка Тетяна від другого чоловіка, Андрія Володимировича Щегляєва. Він був ученим-теплоенергетиком, майбутнім членом-кореспондентом Академії наук.
Андрій Володимирович був повною протилежністю першому чоловіку. Людина точних наук, він займався проектуванням турбін і спокійно ставився до літературної слави дружини. Він щиро підтримував її прагнення й оцінював її творчість без зайвого суперництва. Вони прожили разом понад тридцять п’ять років у повній згоді. Він прийняв Гарика як рідного сина.
У 1933 році з’явилася на світ Тетяна, хоча вірш «Наша Таня громко плачет» був опублікований ще у 1930 році. Це була просто збіг, хоча пізніше виник міф, ніби вірш присвячений дочці.
Розділ 6. Будинок у Лаврушинському та воєнні роки
Сім’я оселилася в відомому будинку письменників у Лаврушинському провулку. Квартира була заповнена книжками, там панувала творча атмосфера.
Коли почалася війна, сім’ю евакуювали до Свердловська (нині Єкатеринбург). На заводах міста працювали підлітки, замінюючи дорослих. За порадою письменника Павла Бажова, Агнія Барто пішла працювати на завод, щоб ближче пізнати життя робітничої молоді. Вона опанувала професію токаря та отримала другий розряд. Премію, отриману в той період, вона віддала на благодійність та підтримку армії.
Розділ 7. Випробування та пошук сенсу
У 1944 році сім’я повернулася до Москви. Але травневі дні 1945 року принесли особисту трагедію — через нещасний випадок загинув син Гарик. Це стало важким ударом для письменниці.
Протягом тривалого часу вона перебувала у глибокій печалі. Проте згодом змусила себе повернутися до роботи, виступів та творчості. Вона почала відвідувати дитячі будинки, читати вірші дітям-сиротам і намагалася віддати їм своє нерозтрачене тепло.
Розділ 8. Програма «Знайти людину»
У січні 1965 року на радіостанції «Маяк» вперше вийшла програма «Знайти людину», яку вела Агнія Барто. Вона виходила щомісяця протягом кількох років.
Метод пошуку, який вона винайшла, був унікальним. Офіційні органи шукали за конкретними даними: прізвищем, датою народження, адресою. Але діти, які загубилися у ранньому віці під час війни, не пам’ятали цих фактів. Вони пам’ятали лише спогади, образи, дрібниці: клички домашніх тварин, колискову, особливості будинку чи подвір’я.
Агнія Львовна збирала ці уривки спогадів. Через її руки пройшли десятки тисяч листів. Їй допомагали чоловік і дочка. За дев’ять років існування програми (з 1965 по 1973 рік) вдалося з’єднати 927 родин. У 1968 році вона опублікувала документальну повість «Знайти людину», де зібрала ці дивовижні історії.
Розділ 9. Останні роки та спадщина
Андрій Володимирович Щегляєв помер у серпні 1970 року. Це була ще одна важка втрата для письменниці. Вона залишилася у квартирі в Лаврушинському провулку, продовжуючи працювати за суворим розпорядком.
Вона приділяла увагу онукам, читала їм класичну літературу, залишаючись удома просто турботливою бабусею.
Агнія Барто пішла з життя 1 квітня 1981 року. Поховали її на Новодевичому цвинтарі поруч із чоловіком та сином.
Минуло багато років, але її короткі, влучні чотиривірші залишаються з нами. Вони вчать найголовнішому — доброті, турботі та вмінню берегти тих, хто поруч.