Розділ 1
— Поминки хочеш — улаштовуй. Але мій ювілей ніхто не скасує. Мені сорок, і це мій день.
Віктор зупинився в коридорі, так і не розстібнувши куртку. На плечах ще трималася осінь — дрібний дощ сіяв увесь день, поки проводжали батька. В одній руці він тримав пакет із судочками, які сусідки зібрали після обіду, в іншій — складений парасоль.
Світлана стояла, спираючись на одвірок. На столі в кухні світився екран ноутбука. На ній був новий бордовий халат, куплений минулого тижня, а з кімнати доносився запах лаку для нігтів.
— Сьогодні батька поховали, — сказав Віктор. — Сороковини якраз на твій день народження припадають. На двадцять друге листопада.
— Ну і що з того? — Світлана знизала плечем. — Ресторан заброньовано, людей попереджено. Передоплату внесено.
Віктор пройшов на кухню, поставив судочки в холодильник і сів до столу. Куртку так і не зняв. Дивився у вікно й думав зовсім не про батька — думав про те, як усе починалося.
Двадцять років тому йому було двадцять три, він працював помічником інженера на заводі. На дні народження в приятеля він познайомився зі Світланою — вона була гучною, впевненою. Сказала, що їй двадцять п’ять, що займається рекламою. Через місяць з’ясувалося: двадцять один, і жодної реклами — просто іноді клеїла оголошення.
Через чотири місяці Світлана повідомила, що вагітна. Віктор запропонував одружитися — вона відмовилася, попросила грошей. Він позичив у колег, віддав. А через десять днів у двері зателефонув її батько. З’ясувалося, що гроші Світлана віддала матері на борг, нікуди не їздила, а батькам розповіла, що Віктор від неї відмовився. Розписалися через три тижні — без урочистостей.
Народився Ілля. Через два роки — Катя. Дітей Віктор полюбив одразу. Зі Світланою ставало складніше з кожним роком. Скандали траплялися з будь-якого приводу.
— Іду, — казав він після таких вечорів.
— Іди, — відповідала Світлана. — Дітей не побачиш. Навіть через суд.
І він залишався. Заради Іллі та Каті.
Розділ 2
Три дні тому Світлана показала йому кошторис на телефоні:
— Ось, дивись. Меню узгодила. Гаряче на вибір: риба або м’ясо. Сорок чоловік. Двісті десять тисяч.
Віктор відклав телефон:
— Ти це серйозно? В Іллі в лютому вступні іспити, він три місяці ходить до репетитора. Каті потрібен ноутбук для навчання.
— Ти завжди так, — Світлана прибрала телефон. — Діти, діти, діти. Я що, не людина? Сорок років раз на житті буває. Надія минулого року зняла зал на п’ятдесят місць, у неї чоловік постарався. А я що — на кухні з олів’є?
— Тоді оформи кредит на себе.
— У мене немає офіційного доходу. Тільки на тебе одобрять.
— Ні.
— Що значить ні? — голос у неї піднявся. — Я двадцять років, як білка в колесі. Готую, прибираю!
— Я сказав ні, — повторив він. — Хочеш свято — знайди спосіб сама.
У дверях кухні з’явилася Катя:
— Пап, вечеряти будеш? Я картоплю посмажила.
Розділ 3
Наступної ночі після тієї розмови телефон задзвонив о пів на четверту. Звонила сусідка батька:
— Вітя, я «швидку» викликала, але ти теж приїжджай. Щось погано йому.
Батько відійшов до приїзду бригади. Наступні три доби — папери, похоронне бюро, поминальний обід.
Світлана ці три дні майже не виходила зі спальні. Коли Віктор повернувся, вона сиділа з телефоном:
— Дорога, записуй адресу, — говорила вона в трубку. — Ресторан, другий зал. Початок о восьмій.
На обідньому столі поруч із фотографією батька лежав листок із варіантами укладки для ювілейної фотосесії.
— Мам, — Ілля стояв у дверях. — Ти взагалі розумієш, що відбувається?
— Розумію. Дід відійшов, це горе. Але мій свято тут ні при чому.
Сороковини припадали якраз на двадцять друге листопада.
— Ювілей доведеться зсунути, — сказав Віктор увечері. — Хоча б на тиждень. У цей день ми поминаємо батька.
Світлана не відірвалася від телефону:
— Передоплата неповоротна. Гості вже купили квитки. Усе вже не повернеш.
Ілля підійшов до батька:
— Пап, ми з Катею на це свято не підемо. Неправильно це.
— Тоді не приходьте! — Світлана кинула телефон на диван. — Обійдуся.
Розділ 4
Уранці двадцять другого листопада Віктор встав раніше за всіх. Світлана вийшла на кухню близько десяти. Волосся укладено, нігті нафарбовані.
— Таксі на шосту замовила, — повідомила вона. — Можеш не чекати.
— Ти точно не передумала? — запитав Віктор.
— Ні, не передумала.
О пів на восьму Віктор із дітьми сиділи за столом у тітки Валентини, поминаючи батька. Телефон Віктора кілька разів вібрував від повідомлень Світлани: «Прийшло дванадцять чоловік із сорока», «Маша не прилетіла», «Де ви взагалі», «Це спеціально, так?»
Він прибрав телефон у кишеню. Уранці Віктор вирішив подати заяву на розлучення.
Світлана зателефонувала наступного ранку:
— Ти спеціально гостей відмовив! Половина не прийшла!
— Світлано, я подаю на розлучення.
Секунд п’ять тиші.
— Ти що, зовсім? Я дітей заберу. І квартиру ділити будемо — половина моя.
— Квартира перейшла мені за заповітом від батька, — Віктор зняв сковорідку з вогню. — Це спадщина, вона не ділиться при розлученні.
— Мам, я залишаюся з татом, — сказала Катя. — Мені шістнадцять, я можу сама обирати.
— І я з ним, — додав Ілля. — Мені вже дев’ятнадцять.
— У тебе є час, щоб зібратися, — мовив Віктор. — Я не кваплю, але давай без скандалів.
Розділ 5
Процес розлучення тривав кілька місяців. Світлана найняла адвоката й вимагала розділу квартири, машини та щомісячних виплат на своє утримання.
На одному із засідань вона плакала:
— Я все віддала цій сім’ї. Двадцять років. А мене викинули, як річ.
Суддя гортала документи. Квартира була успадкована Віктором — нотаріально завірений заповіт. Оспорити це було неможливо. Катя подала заяву про бажання проживати з батьком. Ілля вже зняв кімнату поруч із коледжем.
— Ви настроїли дітей проти матері, — сказала Світлана в коридорі.
Ілля застебнув куртку:
— Мам, ми самі все бачили. Ніхто нас не настроював.
Суд не задовольнив вимоги Світлани щодо квартири та машини. Зато зобов’язав її виплачувати аліменти на Катю. Світлана переїхала до своєї матері.
Віктор залишився в квартирі батька. По вечорах вони з Катею разом готували вечерю, іноді приїжджав Ілля. Як-то в неділю всі троє поїхали на цвинтар — прибрати могилу.
— Пап, — запитала Катя на зворотному шляху, — ти не шкодуєш, що так вийшло?
Віктор подивився на дочку, потім на Іллю:
— Шкодую, що батько не дожив, — відповів він. — А про решту — ні.
Іноді найважче рішення виявляється єдиним правильним.