Розділ 1. Тіні лікарняних коридорів і кривавий вибір
Тиша ночної лікарні була порушена гучним, тривожним звуком гальм. Чорний броньований автомобіль зупинився просто біля центрального входу, розбиваючи нічну прохолоду розпеченим гулом двигуна. Двері відчинилися з холодною металевою різкістю. Першим на асфальт ступив Габриель Моретти — чоловік, чиє ім’я змушувало здригатися підпілля кількох континентів. Його висока, кремезна постать випромінювала небезпеку, а в очах горів крижаний вогонь. Глава мафіозного клану приїхав сюди, маючи лише одну мету: знищити кожного, хто посмів перетнути межу і наблизитися до його сина.
Сьогодні вночі правила цивілізованого світу перестали існувати для нього. Серце билося у грудях важко й болісно, відбиваючи ритм несамовитої люті. Він очікував побачити тут справжню бійню, заляканих лікарів і професійних найманців із холодними посмішками на устах, які прийшли завдати удару по найслабшому місці його життя — по його маленькому Даніелю.
Габриель ішов довгим, освітленим лише блимаючими лампами аварійного освітлення коридором. Його кроки лунали гучно, відбиваючись від білих стін, наче удари барабана перед стратою. За ним слідували кілька вірних бійців на чолі з Винсентом, готових у будь-яку хвилину відкрити вогонь на ураження.
Але те, що він побачив, коли завернув за останній ріг, змусило його на мить зупинитися.
Перед дверима дитячого реанімаційного відділення стояла жінка. Ніхто у світі — ні розвідка Моретти, ні ворожі шпигуни з клану Ванні — ніколи б не назвав її небезпечною. Це була Олена.
Звичайна працівниця лікарні, нічна санітарка, чиє життя до цього вечора складалося з тихих чергувань, запаху ліків і тривоги за власних близьких. Зараз вона виглядала як привид із кошмару: її формовий одяг був забризканий кров’ю, волосся розбите й розпатлане, а в руках вона міцно стискала уламки важкої ручки від швабри, яка служила їй імпровізованою зброєю. Її тіло тремтіло від перенапруження, але погляд був диким, непокірним і лютим. Вона стояла мовчки, заступивши собою вхід до палати, і не дозволила жодному чужинцю ступити й кроку до маленького Даніеля. На підлозі біля її ніг лежали тіла двох озброєних найманців, зупинених цією тендітною жінкою, яка відмовилася відступати.
У цей момент Габриель відчув, як усередині нього щось перевернулося. Холодна логіка стратега спрацювала миттєво: напад на лікарню не був випадковістю чи стихійним актом вендети. Це було ретельно сплановане, цинічне та підле зрада з боку родини Ванні. Вони місяцями сиділи в тіні, готуючи цей удар. Поки лідери Ванні свідомо відволікали увагу його людей на іншій стороні міста, інсценувавши масштабну загрозу біля головного офісу Моретти, професійні кілери безперешкодно проникли сюди, сподіваючись ліквідувати спадкоємця клану без зайвого галасу.
Вони не розрахували лише одного. Вони не вражали сили людського серця, здатного на самопожертву заради порятунку беззахисної дитини.
Для Габриеля у цю секунду перестав існувати весь великий світ. Зникли ворожі клани, мільйонні статки, вплив і небезпека. Існувала лише одна мета, від якої залежало все його майбутнє — винести сина з цього палаючого вогню.
— Вінсент, прикривай! — прогримів низький, сповнений крижаної рішучості голос Габриеля.
Він кинувся вперед, відштовхуючи уламки меблів і сліди недавньої сутички. Олена, почувши кроки, різко повернулася, піднявши уламок швабри на захист, але в її очах замість ворогів промайнуло миттєве впізнавання. У цей же момент з темних кутів коридору почали виринати інші найманці Ванні, намагаючись завершити справу.
Коридор вибухнув звуками пострілів. Винсент та інші бійці відкрили вогонь у відповідь, створюючи щільну стіну свинцю, яка відрізала нападників. У цьому хаосі перестрілки, серед диму, криків і дзкоту скла, Габриель добіг до палати, різко відчинив двері й підняв переляканого, але живого Даніеля на руки. Хлопчик міцно вчепився в батькову куртку, плачучи від жаху, але відчуття сильних і надійних рук рідної людини повернуло йому крихту спокою.
— Тату… я боюсь… — ледь чутно прошепотів хлопчик.
— Я тут, синку. Ніхто більше не посміє тебе чіпати. Обіцяю, — промовив Габриель, притискаючи дитину до грудей і прикриваючи її власним тілом.
Повертаючись назад через коридор, він зустрівся поглядом з Оленою. Вона була поранена — з її плеча сочилася кров, але вона продовжувала стомати на ногах, дивлячись на них із неймовірним полегшенням. Ця жінка, яка не мала жодного відношення до кримінальних війн, щойно ризикнула власним життям заради порятунку чужої дитини. Вона не втекла, не сховалася під ліжком, як це зробили б інші працівники у стані паніки. Вона вистояла.
— Нам треба йти негайно, — крикнув Винсент, перезаряджаючи пістолет. — Дорога до запасного виходу чиста, але вони підтягують підкріплення!
Габриель кивнув. Він підійшов до Олени, яка через втрату крові почала втрачати рівновагу. Не вагаючись ні секунди, чоловік простягнув їй вільну руку, допомагаючи триматися.
— Ви йдете з нами, Олено, — сказав він голосом, який не передбачав жодних заперечень. — Ви врятували мого сина. Тепер я в боргу перед вами, і я ніколи не залишаю своїх боржників у біді.
Їм вдалося вибратися з лікарні за секунди до того, як будівлю оточили передові загони ворогів. Броньований автомобіль зривався з місця під виття сирен, залишаючи позаду палаючий комплекс і холодний нічний жах. На задньому сидінні, в міцному колі батьківських рук і під захистом вірних людей, Даніель тихо засинав, знесилений стресом. Поруч сиділа Олена, мовчки дивлячись у вікно на блимаючі вогні нічного міста. Ніхто з них ще не знав, скільки випробувань чекає на них попереду, але одне було зрозумілим напевно: минуле життя для кожного з них закінчилося цієї ночі.
Розділ 2. Тіні маєтку Моретти та борг честі
Нічна темрява розчинилася під променями ранкового сонця, яке ледь пробивалося крізь високі вікна закритих штор. До ранку повітря в кабінеті головного медичного крила було стерильним і наповненим тихим гудінням сучасних приладів. Даніель уже перебував у абсолютно безпечному, високотехнологічному медичному центрі, який був ретельно прихований глибоко під фундаментом родинного маєтку Моретти. Цей бункер будувався десятиліттями і міг витримати навіть пряме попадання ракети, але найголовніше — тут працювали найкращі фахівці світу, вивезені приватними рейсами з найкращих клінік Європи та Швейцарії.
Команда лікарів саме завершила черговий етап реанімаційних заходів. Головний лікар, сивий професор із втомленими, але зосередженими очима, вийшов у суміжну кімнату, де на дивані сидів Габриель.
— Його стан стабілізовано, сеньйоре Моретти, — тихо промовив лікар, намагаючись не робити зайвих рухів. — Організм зазнав величезного стресу, а дихальні шляхи подразнені димом, але завдяки тому, що ми встигли вчасно, життєвим показникам хлопчика більше нічого не загрожує. Він спить глибоким сном.
Габриель повільно кивнув. Напруження останніх годин не зникло повністю, але крижаний тягар із його грудей дещо спав. Син жив. Його серце билося.
— Дякую, док. Продовжуйте спостереження. Якщо знадобиться будь-що — замовляйте з будь-якого куточка світу, рахунок не має значення.
Коли лікар вийшов, Габриель підвівся й зазирнув через скляну перегородку в палату. Маленьке тіло Даніеля ледь помітно піднімалося й опускалося під легким простирадлом. Поруч із ліжком сиділа медсестра, але погляд голови мафії затримався не на ній.
У сусідній кімнаті медичного крила на Олену чекав зовсім інший прийом. Її рану на плечі, отриману під час сутички в коридорі лікарні, оперативно й професійно обробив особистий хірург родини Моретти. Одягнена в м’який домашній халат із якісної бавовни, вона сиділа на краю широкого ліжка, відчуваючи себе неймовірно чужою у цьому розкішному, майже королівському інтер’єрі. Стені були оббиті темним деревом, на підлозі лежали дороги перські килими, а з високих стель звисали кришталеві люстри. Все тут кричало про багатство, владу і небезпеку.
Двері тихо відчинилися, і в кімнату зайшов Габриель. У його постаті більше не було тієї звіриної люті, з якою він мчав коридорами лікарні кілька годин тому. Тепер це був зосереджений, спокійний чоловік із нотками глибокої вдячності в погляді.
Олена інстинктивно напружилася, намагаючись сісти рівніше, хоча в тілі ще відчувалася слабкість від втрати крові. Вона опустила погляд на свої руки — на них досі ледь помітно виднілися сліди ранкової боротьби та чужої крові.
— Не вставайте, — спокійно сказав Габриель, зупинившись за кілька кроків від ліжка. Його голос звучав низько, але м’якше, ніж зазвичай. — Лікар сказав, вам потрібен спокій.
— Я… я гадала, що зі мною зроблять тут, — зізналася Олена, підводячи на ньоготомні, але горді очі. — Коли чуєш про клан Моретти в новинах, уявляєш дещо інше, ніж розкішні лікарняні палати.
Габриель злегка посміхнувся — це була коротка, ледь помітна усмішка, яка рідко з’являлася на його обличчі.
— У новинах говорять лише те, що вигідно нашим ворогам або що приваблює глядачів, Олено. Але правда полягає в іншому. Я прийшов сюди не для того, щоб лякати вас. Я прийшов особисто подякувати.
Він схилив голову в знаку глибокої поваги — жеств, якого від нього не бачили навіть найближчі соратники.
— Мій син живий лише тому, що ви проявили неймовірну сміливість. Ви стали стіною між озброєними вбивцями та беззахисною дитиною. У світі, де кожен думає лише про власну вигоду і боїться за власну шкіру, ваш вчинок був… чимось неймовірним. Я ніколи цього не забуду. Мій борг перед вами тепер безмежний.
Олена опустила очі, відчуваючи, як до щок приливає кров.
— Я не могла інакше, сеньйоре Моретти. Я бачила дитину в небезпеці. Вона була така ж беззахисна, як… як будь-яка інша дитина. Я просто робила те, що підказувало серце. У мене немає грошей чи зброї, але я не могла просто втекти.
Габриель уважно дивився на неї, вивчаючи кожну рисочку її обличчя, кожну емоцію. У цьому погляді читалося розуміння людини, яка звикла аналізувати людей наскрізь. Він наказав своїм людям зібрати повне досьє на цю жінку ще в дорозі. І результати його здивували.
Олена жила дуже скромно. Вона працювала на двох роботах, щоб зводити кінці з кінцями, і щомісяця надсилала більшу частину своїх важко зароблених грошей до Сальвадору — своїй молодшій сестрі, яка мріяла здобути вищу освіту, але не мала на це жодних шансів у бідній країні, охопленій кризою. Олена відмовилася від власного щастя, від власних потреб, присвятивши життя турботі про родину.
У душі цинічного лідера мафії щось вперше за багато років болісно й тепло водночас защеміло. Він побачив у цій жінці те, що втратив сам багато років тому — чисту, безкорисливу відданість і світло.
— Я знаю про ваше життя, Олено, — тихо сказав Габриель, роблячи крок ближче. — Знаю про вашу сестру в Сальвадорі, про те, як важко вам доводилося тут, у чужій країні. Ви віддавали все іншим, не вимагаючи нічого натомість. Але тепер правила змінилися.
Олена здивовано підняла брови.
— Що ви маєте на увазі?
— Ваша сестра більше не залишиться в небезпеці та бідності. Сьогодні вранці мої люди в Сальвадорі отримали наказ. Її вже супроводжують до спеціального безпечного центру, звідки приватним літаком вона буде перевелена до Сполучених Штатів. Її житло, повний медичний супровід і найголовніше — повна оплата навчання в найкращому університеті країни вже організовані моїм фондом. Вона матиме все, про що мріяла.
Олена затамувала подих. На її очах миттєво виступили сльози. Вона хотіла щось заперечити, сказати, що це занадто, що вона не може прийняти такий подарунок, але слова застрягли в горлі.
— Це… це неможливо… Ви не зобов’язані… — прошепотіла вона, тремтячим голосом.
— Я зобов’язаний перед власним сумлінням і перед вашою хоробрістю, — твердо перебив її Габриель. — Але це ще не все. Родина Ванні скоїла непростиму помилку. Вони посянули на святе. Я ніколи не залишу їхні дії без відповіді. Вони думали, що завдадуть удару і сховаються в тіні, але я знайду кожного, хто причетний до цього нападу. Кожен із них відповість за свої вчинки перед моїм судом.
Він зробив паузу, подивившись на закриті двері кімнати, за якими спав його син, а потім знову перевів погляд на Олену.
— Через цю війну ви опинилися в небезпеці. Вороги знають, що ви врятували Даніеля. Вони шукатимуть вас, щоб завдати удару через мене. Тому ви не повернетесь до своєї старого квартири. Ви залишаєтеся тут, під моїм особистим захистом. У цьому маєтку ви в безпеці, Олено. Ніхто у світі не зможе прорватися сюди.
Олена відчула, як холодний мороз пробіг по спині від усвідомлення масштабу проблеми, в яку вона втягнулася. Але дивним чином поруч із цим небезпечним чоловіком вона не відчувала страху. Його слова звучали як непорушна скеля, про яку розіб’ються будь-які шторми.
— Дякую, Габриелю… — тихо промовила вона вперше назвавши його на ім’я без титулу.
Він лише злегка кивнув, розвернувся і повільно попрямував до виходу. Але перш ніж зачинити за собою важкі двері, він обернувся й додав:
— Відпочивайте, Олено. Ваше нове життя починається сьогодні. І я подбаю про те, щоб ніхто й ніколи більше не посмів загрожувати вашому спокою.
Коли двері зачинилися, Олена залишилася сама у тиші кімнати, дивлячись на ранкове світло за вікном. Вона ще не знала, як сильно зміняться їхні долі за наступні роки, але відчувала: шлях назад був відрізаний назавжди, а попереду на них чекало щось набагато більше, ніж просто порятунок від ворогів.
Бажаєте, щоб я продовжив у тому ж об’ємі та стилі для Розділу 3?